Герої нашої розповіді - мешканці Старобільської громади. З міркувань безпеки ми не розголошуєм їх імена. Підла війна, розв’язана російською федерацією, торкнулася кожної української родини. Наші співрозмовники не є виключенням і 24 лютого звичний ритм життя пішов шкереберть. Напередодні війни За день до війни ніхто навіть і подумати не міг, що 24 лютого розпочнеться повномасштабне російське вторгнення. Наші співбесідники не є виключенням, але напередодні голова сім’ї вже відчув на собі напругу, яка накоплювалась, адже провів вечір 23 лютого на українсько-російському кордоні на пункті пропуску «Мілове-Чорткове», звідки і почалася навала росіян. Родичі звернулися до героя нашої розповіді з проханням підвезти їх до КПП, де збиралися перетнути кордон. Того вечора бажаючих перейти кордон було небагато - два-три автомобілі і декілька вантажівок. Припаркувавши машину осторонь, чоловік залишився чекати повідомлення від родичів про успішний перетин кордону, щоб їхати з чистим серцем додому. Але очікування розтягнулось на декілька годин, і результат був він зовсім не той, на який розраховував старобільчанин… Вечір поступово перетворювався на ніч, ставало холодніше. В якусь мить дивне відчуття торкнулось нашого співрозмовника. Він вирішив вийти з машини. Суцільна темрява супроводжувалась німою тишею, але вже за мить чоловік почув віддалений гул механізмів, який поступово наближався з боку російської федерації. Пізніше чоловік зрозумів, що так звучала купа російської військової техніки, що наближалася до українського кордону. Він глянува на годинник - було близько десятої ночі. Майже всі водії, що перебували біля кордону, почали здавати назад, аби від’їхати якнайдалі. Нашому співрозмовнику здавалося, що всі вони просто тікали звідти, але ще ніхто не розумів від чого саме. Але старобільчанин ще не міг кинути пропускний пункт, адже його родичі досі не зателефонували. Через деякий час до автівки підійшов прикордонник з проханням покинути територію. Чоловік спитав у військовослужбовця, що сталося? Український захисник нічого не відповів, але наголосив на тому, що всі повинні швидко їхати звідси додому. - Я подивився в його очі і зрозумів, що це погляд безвихідності та дуже великого розпачу, - згадує чоловік. - Мені здалося, що прикордонник вже подумки виписав собі вирок. Старобільчанин почав нервувати, адже від родичів досі не надійшов сигнал про перетин кордону. Але через декілька хвилин з боку КПП з’явилися силуети - це повертались близькі нашого героя. Виявилося, що російська сторона їх не пропустила. По дорозі додому чоловік побачив, як українські герої-захисники почали встановлювати по периметру контрольного пункту броньовані автомобілі. Через декілька годин ці хлопці стали першими, хто прийняв на себе навалу російських окупантів, і для багатьох з них день 24 лютого став останнім. Початок повномасштабного вторгнення Вночі сім’я залишилися ночувати у родичів в Старобільську. Вони розуміли, що все побачене на кордоні передвісник чогось поганого, але ж ніхто ще не знав, що саме відбуватиметься. О 5-й ранку нашому співрозмовнику зателефонували з невідомого номера. Це був друг-військовослужбовець. Він не тільки поцікавився в тому, чи в порядку була наша родина, а також наполягав на тому, щоб всі вони сховалися в безпечному місті. - Я спочатку навіть не зрозумів його, бо був спросоння, - сказав чоловік. – Але коли поклав слухавку пролунали перші вибухи. Вони були дуже гучними - це було не дуже далеко від нас. Тієї миті серце колотилося дуже сильно. Перше, що спало на думку – сховатися у підвалі та поповнити запас їжі та необхідних речей для дитини. Голова сім’ї вирішив, що недоцільним буде одразу виїжджати зі Старобільська, бо вже через декілька годин виявилося, що орда росіян напала не лише на сході, а й в інших регіонах нашої держави. Серед населення Старобільська того дня ширилися панічні настрої, тому поповнювати запаси було непросто - усюди були великі черги, пусті полиці, а люди сварилися на касах і заправках. Зібравши все ж запаси, родина вирішала сховатися у бомбосховищі ЛНУ ім. Тараса Шевченка. Зробили вони це вчасно, бо вже через годину розпочалися обстріли неподалік Старобільська. Того дня в сховищі університету зібралося понад ста мешканців Старобільської громади. «Прильоти» та окупація Ранок 25 лютого запам’ятає на все життя кожен старобільчанин, адже близько 5-ї ранку російсько-окупаційні війська з реактивної системи залпового вогню «Смерч» нанесли удар по Старобільську. Рано вранці зі сторони Чмирівської громади в небі з’явився яскравий спалах, слідом за яким декілька помаранчевих вогників зиґзаґами оминули небосхил і різко впали додолу, а вже через декілька секунд у Старобільську прогриміла серія гучних вибухів. Внаслідок цього були знищені житлові будинки на вулиці Старотаганрогській, кварталі Ватутіна, а одна жінка померла під завалами. Втім, прихильники «рузького миру» та російські пропагандисти стверджують, що удар буцімто нанесли саме Збройні сили України з Підгорівки, коли ті відступали. Герой нашої розповіді, як і автор статті, стали свідками того, звідки саме летіли ворожі снаряди, котрі нанесли смертельний удар по Старобільську. - Тієї миті ми стояли на вулиці, нас було близько восьми чоловік, - каже старобільчанин. – Ми бачили з якого боку летів снаряд, куди він приземлявся і це точно було не з Підгорівки, як стверджують пропагандисти. Перелякавшись, ми одразу спустилися до підвалу. Старобільськ опинився в тимчасовій окупації менше ніж через тиждень з початку повномасштабного вторгнення країни-терориста. Як ми вже сказали, до початку окупації родина нашого співрозмовника переховувалася у підвалі навчального закладу. Але російські загарбники вирішили зайняти будівлю університету і розігнали містян, що там ховалися. Озброєні представники так званої «лнр» разом з росіянами увійшли на територію університету і почали виганяти старобільчан по домівкам, промовляючи свої пропагандистські лозунги про якесь «звільнення». - Ми розуміли, що українських військових у Старобільську було небагато, - говорить старобільчанин. – Я бачив деяких з них і вони теж були у розпачі через те що не могли нічого зробити. Вони просили нас зберігати власне життя та сховати дітей від російських виродків. Всі вони відступили, аби захищати нашу Батьківщину. Я навіть більше скажу: багато військових, що пішли в перші дні зі Старобільська захищати Україну, вже загинули за наш спокій та майбутнє. Фільтрація «лнр» З початку окупації бойовики так званої «лнр» почали чинити безлад, беззаконня і репресії проти українців. Голова сім’ї, а також його батько з братом попали під «гарячу» руку. Одного березневого ранку вони виїхали на роботу, однак добратися до неї так і не вдалося, бо їх машину перехопили терористи з так званої «лнр». У грубій формі чоловікам наказали вийти з автівки. Вони одразу ж забрали смартфони, документи, а потім взагалі змусили чоловіків зняти одежу, щоб перевірити тіла на «особливі» татуювання і синці від використання вогнепальної зброї. На місці окупанти почали перевіряти смартфони чоловіків. У нашого співрозмовника було дуже багато контактів у телефоні, і це розлютило загарбників, тому один з них навіть погрожував вдарити, а другий бойовик кинув пристрій об асфальт. Далі чоловіків запхали до автомобіля і поїхали до них додому, що провести обшук вже там. Тут бойовики розділилися - батька повели в дім, а наш співрозмовник разом з братом залишився в автівці окупантів. Окупант почав допитувати та провокувати чоловіків. Він цікавився військовою службою, зв’язками з місцевою владою та батальйоном «Айдар». Далі почали задавати більш конкретні питання на кшталт того, що робив 24 лютого, чому не виїхав, чи є родина. Потім окупант вдався вже до відкритої провокації і почав обзивати Україну та державні символи нецензурною лайкою, а «Айдаровців» свинями та головорізами. Терорист намагався вивести їх, слідкував за їх поведінкою, очима і рухом жестів. Не дивлячись на те, що було дуже неприємно, чоловіки витримали і не піддався на провокації виродка. - Вони не отримали від нас того, що хотіли, і почали гніватися, але все ж таки відпустили нас, - каже старобільчанин. – Однак, я почув як один з орків сказав, що це ще не кінець для нас. Напередодні евакуації В родині розуміли, що будь-якої миті рашисти зможуть вдертися до домівки і викрасти голову сімейства, бо його вже відзначила так звана «влада». Не можна було виключити й того, що могла постраждати дитина, дружина та інші близькі. Отже почали обговорювати можливі сценарії евакуації. На рішення вплинула доля знайомих, які раніше спробували їхати через Харківську область. Нажаль, до пункту призначення вони так і не доїхали, бо їх накрив ворожий снаряд. Щоб не ризикувати життям, вирішили виїжджати через країну-агресора. Напередодні евакуації наш земляк отримав список, де загарбники відзначили його небажаним для окупаційного режиму, тому зволікати з виїздом сім’я не стала. - Ми зібралися за один день і виїхали, - каже чоловік. – Я сказав близьким, щоб вони все забули, що було до війни і залишили тут, бо, нажаль, росіяни у нас все відібрали. Крім того, ми поїхали майже без речей, бо розуміли, що вони не врятують нас в дорозі. Виїжджати наша родина вирішала до Європи на власній автівці. Фільтрація на російському кордоні Ситуація на Луганщині погіршувалася з кожним днем. Окупанти протягом березня почали встановлювати свої блокпости між населеними пунктами, але нашим землякам пощастило і якимось дивом вони оминули їх і доїхали до КПП, так і не зустрівши по дорозі жодного поста «лнр». Для перетину кордону старобільчани обрали пункт пропуску «Танюшівка – Ровеньки». Російські спецслужби підготували декілька етапів фільтрації. Першим вони перевіряли автомобіль та речі. Прикордонники змусили витягнути всі валізи. Росіяни почали ритися в особистих речах, навіть в спідньому копалися. Наступним етапом виявилася перевірка документів і так звана провокаційна співбесіда зі спецслужбами. Спочатку фсбшник перевірив смартфон, але старобільчани підготувалися заздалегідь і почистили телефон від всього, що може видати їх проукраїнську позицію. Далі на нашого героя чекали провокації. Спершу вони цікавилися військовою службою, позицією щодо України і «лнр». Також росіянин відкрито називав нашого героя «хохлом» та іншими образливими словами. - Одного разу фсбшник навіть назвав путіна х..лом, аби подивитися на мою реакцію, - каже чоловік. – Але я тримав нейтралітет, щоб моя сім’я перетнула кордон та змогла вибратися з окупації. Спецслужби зібрали всю інформацію про нашу родину, навіть про тих близьких, що не їхали разом з ними. Крім того, вони взяли відбитки пальців та рук навіть у 2-річної дитини. Далі російські поліцейські писали розписку – чому наші земляки вирішили виїхати. Перечитати перед підписом поліціант її не дав. - Росіяни сприймали нас так, наче ми диверсанти, а такі перевірки взагалі змушували нас відчути себе так, буцімто ми злочинці, - підсумував чоловік. Через росію Як ми вже сказали, нашій родині довелося їхати через росію до латвійського кордону. В дорозі у наших співрозмовників виникли деякі неприємні ситуації. На багатьох заправках росіяни відмовлялися обслуговувати старобільчан, бо бачили їх українські номери. Навіть деякі продавчині в магазинах відмовлялися продавати українцям продукти. - Коли ми розраховувалися, касир побачила, що у нас є не тільки рублі, а й гривні, - згадує співрозмовник. – У неї одразу змінився вираз обличчя і вона навідріз відмовлялася нас обслуговувати, але згодом таки погодилася, що на це вплинуло – ми на знаємо. Крім того, українців зупиняли майже на кожному посту гібдд росії і дуже пильно перевіряли їх. Іноді доводилося стояти на такому посту годину, а то і довше. Також старобільчанин на все життя запам’ятав погляди росіян. - Всі вони звертали увагу на наш автомобіль з українськими номерами, - каже чоловік. – По виразу обличчя видно було, що вони ненавиділи нас, в очах можна було прочитати ненависть та жагу до вбивства. У нас навіть складувалося відчуття, що ми винні в чомусь, але ми просто їхали. Старобільчани розповіли також про ще один випадок, коли один росіянин повівся не так, як інші. На черговій заправці він дав нашим героям декілька тисяч рублів і зазначив, що їм вони більше потрібні. Потім розвернувся і поїхав. Наші герої, просуваючись росією, бачили багато військової техніки, молодих солдат, які їхали до нашої держави вбивати та зустрічати свою смерть. А у районах, близьких до кордонів України, вони навіть стали свідками того, як працювала далекобійна артилерія та підіймалися в небо ворожі винищувачі, щоб нанести черговий удар, напевно по Сєвєродонецьку або іншим українським містам. На волі Декілька днів в дорозі були непростими, але старобільчани впоралися. Лише перетнувши російсько-латвійський кордон, вони нарешті відчули смак свободи. Наразі родина перебуває у Латвії, і повернутися додому їм неможливо, оскільки так звана влада «лнр» додала голову сімейства до свого «небажаного списку» і продовжує навідуватися до його родичів. Звичайно, що ці люди сумують за домівкою, за близькими, за тим життям, яке було перекреслено 24 лютого. Старобільчанин з теплом в серці розповідає про допомогу, яку надають місцеві люди. Він впевнений, що латвійці як ніхто інший розуміє українців. В Латвії сім’я старорбільчан планує стати на ноги, щоб надалі допомагати Україні та Латвії. Вони вже доклали руку до гуманітарної допомоги, вантажі якої були доставлені до фронтового Лисичанську. Також вони плели маскувальні сітки для українських захисників. На останок наш співрозмовник сказав такі слова: - Перед тим, як ми їхали, батько сказав мені: «Куди б ти не поїхав, де б ви не були зі своєю родиною, ніколи не забувай що ти українець! У тебе є батьки і ми завжди з тобою, особливо коли вам буде складно! Ніколи не забувай, хто ти є!». Євген Голобородько Фото з мережі Інтернет Можливо вас зацікавить: Старобільськ після обстрілу (відео) Евакуація на велосипеді Отримуйте новини там, де зручно! Ми в Telegram Ми в Facebook Ми в Instagram Ми в Viber