Перша частина мемуарів тут. Друга частина мемуарів тут. У 1906 році в нашому місті Старобільську мешкало приблизно 6000 людей — трохи більше, ніж у Вортінгтоні 1956 року (місті у США, де жив М. Бобровников). Однак таке порівняння не зовсім доречне, адже Вортінгтон — заможне передмістя великого міста, тоді як Старобільськ був містом у глушині. Кращим аналогом було б якесь віддалене містечко в Небрасці. Та якби жителя Вортінгтона 1956 року якимось дивом перенесли до Старобільська 1906-го, його вразив би ґрунтовний, монументальний вигляд нашого міста. Тут не було каркасних будинків, які переважали у Вортінгтоні. Навіть найгірші будівлі Старобільська, здавалося, були зведені з каменю. Оскільки старобільські родини зазвичай були великими, чимало будинків мали справді значні розміри — як і наш дім. Крім того, у місті було кілька величезних споруд середньовічного вигляду. Одна з них — стара фортеця з кам’яними стінами завтовшки кілька футів і приблизно 20 футів (6 метрів) заввишки. За моїх часів у ній містилися урядовий склад, банк, в’язниця та поліція. Навпроти цієї будівлі, на березі річки, стояв схожий на замок склад зброї зі стінами завтовшки 6 футів (1,8 м). Під час революції він став осередком нашого повстання проти комуністів. Релігійне життя У місті був старий жіночий монастир зі стінами заввишки 20 футів і масивними дверима. Він був дуже мальовничим і більше нагадував середньовічну фортецю, ніж обитель тихих черниць. Одна церква була вбудована просто в зовнішню стіну монастиря й завжди залишалася відкритою. Головна ж церква стояла за мурами, і звичайні люди могли потрапити туди лише у вихідні та свята. Я ходив туди дуже рідко, бо не любив жіночого хору. Усередині монастир був неймовірно гарним: там росло багато квітучих дерев і кущів. У місті було лише дві звичайні церкви, і обидві дуже великі, особливо Покровський собор, що вміщував щонайменше тисячу людей. Це була масивна споруда XVIII століття у візантійському стилі з дуже високою дзвіницею, яку було видно з будь-якого куточка міста. Церква Святого Миколая була меншою, але приблизно в тому самому стилі. Формально ми належали до парафії собору, але майже ніколи туди не ходили. Батько взагалі відвідував церкву дуже рідко — зазвичай лише на Різдво та Великдень. Натомість моя дуже побожна бабуся ходила до Миколаївської церкви, що стояла лише за квартал від нашого дому. Я відвідував нашу гімназійну церкву — це було обов’язково для всіх учнів. Хоча особливо релігійним я ніколи не був, разом з усіма міг простояти в церкві струнко годину або й довше. Я ніколи не виявляв невдоволення церковними обрядами, як це робили деякі мої друзі. Я вивчив давньослов’янську мову, якою відбувалося богослужіння, і досить рано навчився відчувати величезну красу й глибину православної служби. Лісова торгівля Наш лісовий бізнес був доволі великим. У нас завжди працювало щонайменше троє постійних працівників, а також багато сезонних робітників. Частина цієї справи була пов’язана із заготівлею лісу, інша — з постачанням доброї будівельної деревини з Уралу та Сибіру й продажем її в нашому місті. Частину найкращого лісу розпилювали на дошки, але багато деревини йшло на дрова. Щойно наприкінці жовтня випадав перший сніг, до нашого лісового складу починали тягнутися валки саней із дровами. Я добре пам’ятаю ці валки, бо мав їх приймати: рахувати деревину, все записувати й розраховуватися з візниками. Коли мені було 13 років, батько вперше послав мене самого — лише з візником — зібрати гроші з кількох господарств. І я з гордістю віз назад кілька тисяч рублів! Ще одним напрямом діяльності мого батька було будівництво цегляних шкільних будівель у нашому повіті, що, звісно, чудово поєднувалося з його лісовим бізнесом. Тоді школи будували дуже активно, особливо початкові. Загальний рівень освіти в Російській імперії швидко зростав, але не настільки швидко, щоб зупинити революцію, що насувалася. Коли Старобільськ був чистим Наш дім стояв на перехресті двох головних вулиць — Монастирської та Миколаївської. Монастир був за три квартали на південь від нас, а Миколаївська церква — за квартал на захід. Миколаївська вулиця була улюбленим місцем для прогулянок — звичай, доволі незвичний для Америки. Ми неквапливо ходили тротуарами вздовж неї, можливо, на десять кварталів туди й назад, і так годинами. Окремо гуляли молоді пари, окремо — гурти хлопців і дівчат, було й чимало людей старшого віку. Узимку додавалася ще одна розвага — перегони на санчатах, які також влаштовували на Миколаївській вулиці. Ще однією річчю, яка здивувала б гостя з Вортінгтона 1956 року в Старобільську 1906-го, була надзвичайна чистота нашого міста. Хоча замощеною була лише одна міська вулиця — Комерційна, ґрунт був піщаним, тому калюжі швидко зникали після дощу. Але найбільше дивувала б цілковита відсутність паперу, картону, уламків деревини та бляшанок, якими були засмічені вулиці американських міст. Причиною була не стільки природна охайність росіян, скільки постійний дефіцит, у якому ми жили. Наша родина була заможною, але навіть у нас у сараї стояло кілька коробок — кожна для окремого виду відходів: одна для паперу, друга для ганчір’я, третя для заліза. Нас усіх змалку привчили підбирати кожен старий цвях, де б ми його не побачили, й класти до відповідної коробки. Час від часу приходили лахмітники, забирали накопичене й платили нам за кожен фунт різних матеріалів. Дехто навіть заробляв собі на життя тим, що не давав жодній трісці чи консервній бляшанці залежатися на вулиці. Місту не доводилося платити за прибирання — про все дбали самі мешканці, автоматично й дуже ефективно. Дім Бобровникових Ще трохи про наш дім. Це була досить велика будівля. Гадаю, приблизно 60 на 60 футів (18 на 18 метрів — прим. перекл.). Стіни першого поверху мали щонайменше 3,5 фута завтовшки (105 см). Я добре пам’ятаю, як у дитинстві міг вільно лежати на підвіконні й читати. Коли я вступав до гімназії, на іспиті вчитель математики, мій двоюрідний брат Митрофан (Скляров — прим. перекл.), попросив мене поділити одне число на інше, і я швидко впорався. Тоді він сказав: «Є 40 стільців, і вам дозволяють занести по два стільці до кожної кімнати вашого будинку. Скільки стільців буде занесено?» Я розгубився й зам’явся. Він запитав, у чому справа, і я мусив зізнатися, що не знаю, скільки кімнат у нашому домі. Він сказав: «Це дуже погано. Як ми можемо тебе оцінити, якщо ти не знаєш, скільки кімнат у твоєму власному домі? Іди й порахуй». Мені тоді було дев’ять років. Думаючи, що моє життя вже зруйноване, я помчав додому й із тремтінням у серці почав рахувати. Вийшло 11 великих кімнат, не враховуючи численних коридорів, комор і невеликих закутків. Танцювальна зала нагорі була найбільшою і водночас найбезглуздішою кімнатою, бо користувалися ми нею не частіше ніж двічі на рік. Узимку вона стояла холодна й замкнена. У ній була висока стеля й блискуча, ретельно відполірована підлога. На стінах висіли дзеркала й гобелени. Там також стояв рояль, уздовж стін — стільці, а в одному з кутків — гарний круглий стіл із червоного дерева, оббиті тканиною стільці та диван. Коли танцювальну залу відчиняли й починали опалювати, я знав: мої брати й сестри повертаються додому на Різдво, а отже, незабаром почнуться веселощі. Саме тут ми влаштовували великі прийоми. Під залою, на першому поверсі, була відповідна їй кімната, але через товсті стіни й низьку стелю вона не здавалася великою. Там стояла велика цегляна піч із лежанкою, на якій моя бабуся проводила зимові вечори. Піч займала значну частину кімнати. Це дивовижний і хитромудрий винахід, і нічого подібного за межами Росії я ніколи не бачив. Ця кімната була нашою постійною їдальнею. Наша вітальня-їдальня була нагорі, у південно-західному кутку будинку. Вона теж була великою, але зовсім не схожою на нижню й використовувалася рідко. Пам’ятаю буфет зі старовинним сріблом і келихами, неодмінний диван і великий портрет моєї матері на стіні. Там також стояв високий годинник із маятником, передзвін якого було чути в усьому будинку. Коли мені виповнилося 12 років, моїм обов’язком стало заводити його раз на тиждень. Я дуже пишався тим, що можу стежити за точністю його ходу й бою. А о дев’ятій вечора відбувався щоденний ритуал. Прислуга кликала нас, щоб помити нам ноги. До 15 років улітку я взагалі не носив взуття — вважалося, що це шкідливо, — тож ноги в нас, звісно, були дуже брудними. Це, безперечно, східний звичай, і згадане в Євангелії обмивання ніг має глибокий сенс. Ще одна східна звичка — спати на підлозі в теплу пору року. Зрозуміло, ліжок у нас вистачало, але за першої-ліпшої нагоди ми воліли спати просто на підлозі. Тополя біля вежі Біля нашого дому була ще восьмикутна вежа, яка значно здіймалася над дахом і робила наш дім дуже помітним. На другий поверх вежі вели сходи з боку вулиці. Її стіни були переважно скляними. Від вежі відходили два коридори, більше схожі на кімнати. В одному з них стояли книжкові полиці й лежала величезна стара Біблія з літерами завбільшки пів дюйма. Вона була написана старослов’янською мовою, і спочатку я ледве міг її розуміти, аж поки не вивчив цю мову. Нижній поверх вежі нагадував середньовічну темницю і, можливо, колись нею й був. Ми використовували його як одну з комор, де зберігали вино й коптили рибу. Ми їли її сирою, і вона була надзвичайно смачною. Ми з кількома хлопцями збиралися разом і потай пробиралися до цієї вежі. За допомогою палиць і мотузок ми могли підчепити кілька рибин. А якщо ще вдавалося дістати кілька кавунів з іншої комори, ми влаштовували в саду справжній бенкет, після якого на обід уже зовсім не хотілося їсти. Біля вежі росла величезна срібляста тополя зі стовбуром приблизно чотири фути (1,2 м) у діаметрі. Видертися на неї було для нас справжнім подвигом, адже найнижчі гілки починалися на висоті 20 футів (6 м) від землі. Та ми діставалися до них за допомогою мотузяної драбини. Мені подобалося дивитися на це дерево на тлі грозового неба. Коли навколо було тихо, воно здавалося зеленим. Але з першим поривом вітру перед бурею дерево ставало сріблястим. Я посадив кілька таких дерев на території Перкінсонівської обсерваторії у США й досі милуюся ними, коли наближається буря. Там росте частинка мого дитинства, але ніхто, крім мене, про це не знає. Переклад з англійської Сергія Афанасьєвського

ДОВІДКОВО

Мемуари були написані у США в 1950-х роках англійською мовою у вигляді книги «My Life» («Моє життя») 1896–1924. Микола Федорович помер у 1988 році, не доживши вісім років до свого столітнього ювілею. Старобільському краєзнавцю-любителю Сергію Афанасьєвському (нині покійному) вдалося розшукати сина М.Ф.Бобровникова — Девіда Портера, патологоанатома за фахом, чоловіка поважного віку, 1932 року народження. "Не одразу, але все ж у 2012 році вдалося переконати його передати, надіслати спогади батька на його історичну батьківщину", - писав С.Афанасьєвський. Цей матеріал – один з серії, що за життя підготував Сергій Афанаьєвський і передав для публікації редакції Телегазети. Українською публікується вперше.