Робота у правоохоронній системі була його свідомим вибором. Він народився та виріс у рідних Сарнах на Рівненщині. Поки однолітки у дев’яності мріяли про бізнес і швидке фінансове зростання, він бачив себе виключно на службі. Згодом були перший виш в обласному центрі та строкова служба, куди він пішов цілком свідомо, маючи за плечима вже понад 20 років життя. Далі була робота в міліції, згодом - у поліції, шлях від оперативника до старшого дільничного. У 2017 році служба вперше звела його з Донбасом. Підполковника відрядили до Старобільська. Там він ніс службу на блокпосту Кремінна-Лиман, а у самому місті забезпечував охорону залізничної інфраструктури. На сході поліцейський з Полісся помітив дивовижну схожість краю з рідним Поліссям — і в природі, і в людях: «Я, перебуваючи в Старобільську, майже почувався як на Поліссі. Прекрасні люди, сам регіон не промисловий, а більше аграрний, природа, стільки фазанів... У мене чудові спогади про цей край. А ще у Старобільську дуже смачні чебуреки були та мед. Сподіваюся, колись і я заведу власну пасіку на сім-вісім вуликів». Підполковник зізнається: коли постало питання про вибір позивного, він без вагань узяв «Старобільськ»: “Це прояв того, що ми єдині і неподільні, ми разом - Україна!”. Вхід у полум’я: від дільничного — на костянтинівський напрямок Коли розпочалося повномасштабне вторгнення і в структурі поліції почав формуватися стрілецький батальйон, старший дільничний офіцер поліції був серед перших, хто заявив про готовність йти на фронт. «Пішов і не жалкую. Чомусь я біля талановитої молоді вчився, десь вони до мене прислухалися. Я - офіцер. Ми всі - українці», - каже чоловік. Далі була інтенсивна підготовка й вихід на одну з найгарячіших ділянок фронту —Костянтинівський напрямок. Перший день на передовій, реальність боїв, постійна загроза й обстріли — все це кардинально відрізнялося від цивільного життя чи поліцейської служби у тилу. «Перший вихід... Так, було нелегко. Але я вдячний своїм побратимам, які допомогли як своїм досвідом, так і супроводом на позицію. На фронті це не просто слова: один за всіх — всі за одного». Пліч-о-пліч із ним в окопах опинилися й уродженці Луганщини. Разом вони тримали оборону, ділили холод, страх та бойовий хліб. Іхнім інструктором був чоловік із Луганщини — «золота людина», як згадує офіцер. До речі, коли військовослужбовці чи цивільні чули його позивний, то щиро дивувалися. «Були такі випадки, люди реально думали, що я звідти, а не з Рівненщини, реально їх це шокувало!», - каже чоловік. Палаюча позиція, «Тіша» і медик «Восьмий» Війна випробовувала на міцність щодня, але один із епізодів закарбувався в пам’яті назавжди. Це був важкий бій, коли позиція буквально палала під ворожими ударами, а поруч зазнав поранення побратим із позивним Тіша. Евакуація відбувалася під вогнем, на межі людських можливостей. Зараз, згадуючи той день, чоловік радіє найголовнішому: «Головне, що Тіша живий і здоровий! Сьогодні в одному з найкращих райвідділів поліції області служить, тямущий опер! Із "Восьмим" — це позивний нашого професійного медика — обговорювали, згадували цю ситуацію. Добре, що він тоді був поруч». На запитання про те, що змінила у ньому війна і як допомагала триматися родина, підполковник відповідає стримано, але ємно. Він згадує настанову свого колишнього керівника, начальника кримінальної міліції з часів, коли тільки починав працювати оперативником: «Багатство опера — це надійний тил». Саме думка про родину, дружину та дітей, які чекають удома, давала сили повертатися з найпекельніших виходів. «Що змінила війна? Війна міняє людей. Про це можна говорити багато...». «Комісар Катані» та нове покликання в батальйоні Згодом Старобільськ вирішив залишитися у підрозділі. І через деякий час йому запропонували роботу в кадровому апараті. «Я прийняв рішення залишитися у батальйоні, тоді ще навіть близько не йшлося про кадровий апарат, - згадує військовий. - Я розумів, що треба себе у дечому обмежити, почати працювати ще більше над собою... А вже потім мені запропонували спробувати. Я в батальйоні реально два роки до компа не підходив!». Перейшовши до кадрового забезпечення, він узяв на себе відповідальність за людей, за їхній набір, підготовку, супровід та комплектування підрозділу. Жартівливо зазначає, що на роботі його тепер кличуть «Комісар Катані», а вдома він залишається турботливим чоловіком і батьком. Сім'я Старобільська — це окрема правоохоронна династія, хоча сам він вважає, що діти не просто продовжують його шлях, а будують власний. Старший син перед вступом до Національної академії внутрішніх справ закінчив Львівський військовий ліцей імені Героїв Крут і вже у 15 років мав три стрибки з парашутом. «То, може, це мені на нього треба рівнятися! Діти не продовжують мій вибір, а роблять свою справу. Молодший син також планує вступати до правоохоронного закладу». Приклад Алієва та віра в повернення додому Нещодавно підполковник отримав статус учасника бойових дій. Його мрія після війни — взяти дружину і поїхати на екскурсію у вільну, мирну Луганщину, знову скуштувати тих самих чебуреків і показати рідним край, який став для нього рідним. Коли мова заходить про переселенців, які втратили домівки й побоюються, що деокупація може не відбутися або затягнутися на роки, Старобільськ висловлює тверду позицію. «Я не тільки старобільчанам бажаю якнайшвидшого миру, відбудови їхніх міст і повернення. Я бачив старше покоління — кожен, хто виїхав, його рано чи пізно тягне на батьківщину”. Згадуючи спалені села часів Другої світової війни, Старобільськ проводить гірку паралель із сьогоденням. Він описує, як на місці знищених колись хат з часом виросли березові ліси, а від самих сіл залишилися лише поодинокі криниці. Проте люди все одно поверталися — приїздили, обіймали ті берези й пили воду з рідного джерела, бо зв'язок із місцем, де ти народився, неможливо розірвати. “А щодо тих, хто втомився чекати, - розмірковує Старобільськ. - Мені імпонує досвід Ільхама Алієва (президента Азербайджану, - ред.). Не можна здаватись і визнавати втрату! Що може бути краще, ніж повернутися у свою рідну домівку або батьківський будинок?». Для підполковника поліції з Рівненщини слово «Старобільськ» — це нагадування про те, що боротьба триває, а кожен квадратний метр української землі вартий того, щоб за нього битися. Фото надані співрозмовником. Ната Чернецька