Світоглядний вибір Євгена Шляхтіна не був спадковою траєкторією. Як згадує сам Євген: «Батьки у мене не були громадськими діячами чи політиками, дідусі та бабусі — також. Так склалися обставини». Формування патріотичних переконань у Стаханові на Луганщині відбувалося поступово. «Думаю, саме інтернет і прагнення дізнатися більше інформації поза проросійськими каналами й пропагандою почали змінювати свідомість», - каже чоловік. Читання журналістських розслідувань та матеріалів Історичної правди поволі змінювали його сприйняття світу: «Хотілося отримати більше інформації про історичні події: Другої світової, УНР, ОУН та УПА”. Його громадська позиція сформувалася ще до Революції Гідності. За часів президентства Віктора Януковича, Євген брав участь у цивільному спротиві й навіть був затриманий під час акції «Україна проти Януковича». Навесні 2014 року, повернувшись із першої закордонної поїздки до Польщі та Чехії, Євген потрапив на масштабний проросійський мітинг у рідному місті: «Я був шокований величезним натовпом зазомбованих та надзвичайно агресивних людей. Мене тоді вперше жахнуло те, що відбувалося». Події розвивалися настільки стрімко, що часу на повне усвідомлення ситуації майже не було. Проте зберігалася надія, що українські силові структури зможуть відновити контроль над регіоном: «Була надія на те, що все швидко закінчиться, силовіки зачистять Луганщину від сепаратистів, і ми далі житимемо в Україні. Ми не хотіли росії і вірили, що все буде добре». За спостереженнями Євгена, населення Стаханова у 2014 році умовно поділялося на три групи: проросійськи налаштованих, проукраїнських громадян та пасивну більшість. «У моєму баченні, це було 30% проросійських, 20% українських, а решта — це "болото", яке чекало, чим усе закінчиться. Вони не долучались до жодної зі сторін, а просто жили своїм життям». Критична маса проросійського радикалізму відіграла ключову роль, створюючи прикриття для російської агресії та перешкоджаючи Збройним Силам України. Спротив у Стаханові та підтримка захисників Луганського аеропорту Незважаючи на зростаючу загрозу, Євген Шляхтін долучився до неформального об'єднання «Свідомі українці Стаханова». Осередок гуртував людей різного віку та соціального стану: «На наші збори, які ми почали періодично проводити, приходили представники різних верств населення: від школярів до пенсіонерів, від підприємців до безробітних. Ці зустрічі давали ковток свіжого повітря та впевненість, що в місті достатня кількість патріотів своєї країни”. Від зустрічей “Свідомі українці Стаханова” перейшли до дій: “Під час обговорень, ми дійшли висновку, що нам потрібно діяти. Так, 9 березня ми спільно з місцевою “Просвітою” провели Шевченківські читання. З прапорами, Кобзарями. Все пройшло камерно. Тоді нам пощастило, бо проросійський актив поїхав на мітинг у Луганську”. У квітні 2014 року активісти організували конкурс дитячого малюнка у 28-й школі Стаханова, влаштувавши для дітей солодкий стіл. «Конкурс пройшов добре: хтось писав "Ні війні!", хтось про єдність України». Ще було розклеювання листівок “Луганськ - це Україна” центральними вулицями міста та затримання міліцією активістів, які доєдувались до акцій Луганського автомайдану. Тоді робили автопробіги по Луганську до Станиці-Луганської в період, коли луганське СБУ вже було захоплено колаборантами. “Але найбільш пам’ятною була поїздка до оборонців Луганського аеропорту, - згадує Євген. - Ми зібралися біля супермаркету, закупили смаколиків, цигарок та інших речей. Хтось спік паски та взяв із собою. А ми додали ще малюнків дітей. Ми подякували їм, передали пакунки та заспівали Гімн України. В очах військових було видно, що вони приємно здивовані тим, що не все втрачено і тут є люди, за яких варто воювати. Така підтримка для них була важливим імпульсом». Для Євгена ця історія й сьогодні має особливе значення. На його думку, подвиг оборонців Луганського аеропорту має посісти належне місце в національній пам'яті нарівні з іншими символами українського спротиву. 26 квітня 2014 року вони провели останню акцію. “Автопробіг Стаханова - Кіровськ - Ірміно - Брянка. Щирі світлі обличчя, радість однодумців та жовто-сині стяги, - каже активіст. - Це була патріотична ейфорія. Але тривала вона недовго. Через чотири години в місто заїхало близько 40 озброєних сепаратистів з Луганська. На цьому наш цивільний спротив закінчився. Що ми могли зробити проти озброєних колаборантів? Питання риторичне”. Він розповів, що ще потайки активісти проводили зустрічі вузьким колом. А далі почалися погрози, люди почали виїжджати, у деяких учасників акцій почали відбирати бізнес, авто, бити та катувати. “Одного з наших застрелили у власній квартирі”, - згадує Євген. Полон, катування та моменти випробувань Наприкінці липня 2014 року ЗСУ звільнили Рубіжне, Сєвєродонецьк (нині Сіверськодонецьк) та Лисичанськ. Колаборанти, російські найманці та сепаратисти почали відступати. Стаханову не пощастило: вся орда кинулася в місто. Вночі важка техніка поїхала по окружній дорозі, а зранку колони проросійської навали заповнили всі центральні вулиці міста. За словами Євгена, ці колони здавалися безкінечними: “Від страху мурахи тоді пробігли по руках”. Приблизно через тиждень за активістом прийшли озброєні головорізи: “У робочий кабінет вдерлися шість бойовиків "лнр". Зустріч почалася з ударів прикладом автомата по тулубу. Далі мені довелося бути в нелюдських умовах». За словами Євгена, осередок викрили після того, як один із залучених до акцій чоловіків — кореспондент місцевого футбольного видання Євгеній Тімофєєв — після побиття передав «слідчим контррозвідки» дані про відомих йому проукраїнських активістів. Про нього колаборанти прямо казали бранцям: «Бачите, хто у вашому стані, як він вас всіх здав». Парадокс, за словами Євгена, полягав у тому, що зрадникам не подобався інший зрадник. Пізніше цей чоловік, як стверджує Є. Шляхтін, виїхав до рф, а згодом повернувся на окуповану територію та почав працювати у пропагандистських медіа.. Євгена протягом 30 діб утримували в гаражах та підвалах у нелюдських умовах: «Перші три дні був такий шок, що від нього навіть не було змоги розмовляти. Ти перебуваєш у такому стані й усвідомлюєш, що знаходишся в руках ворога і що в будь-який момент тебе можуть вбити». За його словами полонених піддавали фізичному насильству та психологічному тиску: «Приходив один бойовик, казав, що брав участь в анексії Криму, а тепер звільняє Донбас, і погрожував, що обколе мене наркотиками та різатиме на шматки. Нас постійно тримали в стані стресу». Згодом утримуваним оголосили: «Ми вас не вб'ємо, але ви свідки й багато чого бачили, тому сидітимете тут до кінця війни». У першу ніч Євгену зламали пальці та кисті рук. “Прийшли п’яні бойовики та почали бити палицями до втрати свідомості. Я закривав голову руками. Ось по них і прийшовся основний удар”. Поруч із камерами, де утримували в'язнів, розміщувалися катівні. Звідти постійно лунали стогони, звуки ударів та знущань: «Ти сидиш, а людину, яка знаходиться поруч забирають, і одразу ти чуєш, як її катують, забивають прикладами, як лунають стогони... Це морально просто знищувало. Іноді це було важче, ніж коли тебе самого допитують». Намагаючись зберегти психічне здоров'я новоприбулих бранців, чоловік допомагав їм адаптуватися: «Розповідав, які тут порядки, як не спровокувати бойовиків зайвий раз, щоб не було додаткових побиттів». Від полону - до нового життя в Одесі Після звільнення з полону Євген опинився фактично без нічого: «Я виїхав, у мене залишилася тільки сумка з речами й дуже мало коштів. Усі соціальні зв'язки втрачено. Як починати життя? Це було надзвичайно складно». Шлях адаптації пролягав через Харків та Херсон, після чого він остаточно переїхав до Одеси. Перші роки в місті вимагали від чоловіка вирішення базових побутових питань. До полону Євген працював у Стахановській міській раді. В Одесі професійний шлях довелося починати з нуля, братися за будь-яку роботу: «Я розклеював оголошення, був вантажником та вчився працювати на радіально-свердлувальних верстатах. Це було морально складно». Окрім економічних труднощів, доводилося стикатися і з дискримінацією: «Кілька разів мені відмовляли в оренді житла через луганську прописку». У грудні 2014 року батьки виїхали з окупації та приїхали до Євгена в Одесу. Місто поступово перестало бути просто місцем вимушеного переселення: «Мабуть, років через сім прийшло усвідомлення, що Одеса — мій другий дім, де я житиму, розвиватимуся, працюватиму й долучатимуся до громадських ініціатив». Психологічна криза наздогнала Євгена у момент, коли життя стабілізувалося: «Щось подібне до депресії накрило мене вже тоді, коли я був разом із батьками, знайшов цікаву роботу в громадському секторі та коли з'явилися нові друзі і знайомі». Одним із важливих етапів переосмислення пережитого стали курси фотографії Бориса Бухмана. Кожен учасник повинен був зробити курсову роботу з п’яти фото на задану тему. Тема «Мир», яку Євген отримав від адміністраторки курсу, викликала в нього внутрішній спротив. «Я кажу: "Слухайте, я переселенець, був у полоні, а ви мені даєте тему "Мир"? Який може бути мир, коли домівку втрачено, батьки важко переживають переїзд, купа складнощів?"». Однак настанови викладача допомогли подивитися на завдання інакше. «І тут я вперше побачив кадр до того, як його зробив». Так з’явилася курсова робота під назвою «Світ одного українця» та фотовиставка “Інше життя”. Захистивши роботу, Євген згодом організував у бібліотеці ім. Грушевського виставку фотоісторій переселенців, яку пізніше було презентовано на заході Міністерства реінтеграції та Представництва Ради Європи у Києві. Паралельно накопичувався професійний та волонтерський досвід: «Я пройшов шлях від вантажника до менеджера грантових проєктів, - каже Євген, - від радника з питань згуртування до голови Ради з ВПО при Одеській ОДА, від довготермінового спостерігача ГМ “ОПОРА” до співавтора книги. Цей шлях розвитку був надзвичайно цікавим: чого вартує тільки стажування в США, співпраця з правозахисниками щодо порушень прав людини, а було ще багато чого іншого». Від допомоги переселенцям - до служби у лавах ВМС ЗСУ На початку повномасштабного вторгнення Євген працював у Таїровській селищній раді. Уже 1 березня 2022 року він на заклик БФ “Карітас Одеса УГКЦ” долучився до волонтерської допомоги. «На залізничному вокзалі ми зустрічали евакуйованих із зони бойових дій. Бракувало рук. Я прийшов допомагати й запропонував організувати волонтерів. Узяв робочий телефон, створив Google-форму й почав поширювати її у волонтерських групах». За перші дні він залучив близько сотні людей. Згодом Євген став координатором волонтерів БФ “Карітас Одеса УГКЦ”. За час роботи вдалося залучити понад 300 волонтерів, частина з яких стала працівниками фонду. Крім цього, він проводив тренінги для персоналу та працював із підлітковою групою дитячого центру "Карітас". До 2025 року громадський сектор залишався важливою частиною його життя. Але поступово виникало відчуття, що він хоче перейти від допомоги ВПО до безпосередньої участі у захисті держави: «До 2024 року я відчував, що перебуваю на своєму місці. Але згодом почав думати про службу в Збройних Силах України». Певний час виникали труднощі з вибором посади, і лише після звернення до рекрутингового центру Військово-Морських Сил ЗС України вдалося усе оперативно вирішити. За тиждень чоловік отримав рекомендаційний лист, пройшов БЗВП та обійняв обрану посаду. Так його військова служба стала продовженням шляху, що розпочався ще у 2011 році: від громадського спротиву та допомоги переселенцям і військовим — до безпосереднього захисту держави. У червні 2026 року Євген одружився. «Це додатковий ресурс - триматися в цій ситуації, бути разом, підтримувати одне одного й наші стосунки», - каже він. Документування історії та громадянські принципи Євген Шляхтін став співавтором документальної книги «Коли не стукають у двері» - збірки 25 історій про російську окупацію. Видання було опубліковано українською, англійською та німецькою мовами. Його спогади нагадують про принципово важливу річ: «Моя історія на початку збірки підкреслює: війна почалася не у 2022-му, а у 2014 році. Потрібно доносити цю інформацію, бо багатьом здається, що ми воюємо лише з 2022 року. Мені важливо сказати, що "руський мир" не несе нічого доброго. Він прикривається різними масками, але за цим стоїть смерть, занепад і знищення». Євген послідовно відстоює принципові позиції щодо історичної пам'яті, відновлення справедливості та внутрішньої міцності держави. Зокрема, він активно виступає за належне вшанування подвигу оборонців Луганського летовища: «У медіа більше говорили про Донецький аеропорт. Це титани, це кіборги — це беззаперечно. Але не менший подвиг здійснили військові, які обороняли Луганський аеропорт. Вони були у повному оточенні й виходили звідти вже тоді, коли все було вщент зруйновано. Тому я вважаю, що цей подвиг також не можна забувати». Євген критично оцінює поведінку мешканців Донбасу у 2014 році: «У мене був один проросійський знайомий, який хотів у росію. Він зібрався, продав квартиру й виїхав з родиною в рф. Це я поважаю. А тих людей, які хотіли, щоб росія прийшла в українське місто, я зневажаю. Вони самі привели війну у власний дім». Не менш принциповою для нього залишається тема відповідальності за корупцію під час війни. «Корупція під час війни в оборонці це просто жах. Я взагалі людина гуманна, але за злочини в секторі оборони та енергетики під час війни має бути найсуворіше покарання — довічне ув'язнення». Коли Євген говорить про майбутню деокупацію Кадіївки, на першому місці для нього залишається особисте — повернення до власного дому. Але водночас він хоче, щоб після звільнення міста було надано належну правову оцінку дій тих, хто свідомо допомагав окупантам. «Найперше я хотів би побачити свій будинок. Ну і, звісно, хотів би дати свідчення про злочини тих людей, які перебували в окупації та свідомо перейшли на бік ворога. На жаль, деякі з них усе ще живуть там, тому дуже хочу, щоб вони понесли заслужене покарання». На запитання про те, що б він сказав школярам зі Стаханова, які у 2014 році малювали для українських бійців, Євген Шляхтін відповідає щиро й лаконічно: «Я б подякував їм і сказав, що все буде Україна». Фото надані співрозмовником. Ната Чернецька