Наша подорож углиб тутешнього опору починається на межі XVII та XVIII століть, коли басейн річки Айдар активно заселяли донські та слобідські козаки, а також численні втікачі від кріпацького гніту з Гетьманщини та Московії. Дикий степ дарував цим людям забране імперіями право на вільну працю та самоврядування. У кожному зимівнику та хуторі панував культ особистої свободи, підкріплений економічною незалежністю. Головними промислами краю були прибутковий видобуток солі на Торських озерах, рибальство та вирощування коней. Козацькі вольності та попіл Шульгинської ночі Козаки вважали ці землі своїми за правом першопоселенців, а суверенні права Війська Донського гарантували дотримання непорушного правила: з Айдару «видачі втікачів немає». Саме цей давній звичаєвий принцип і спробував ліквідувати московський цар Петро І, який прагнув тотальної централізації та перетворення козаків на регулярний військовий стан, повністю підконтрольний монарху. Глибокі причини вибуху визрівали роками і полягали у системному наступі Москви на козацьку автономію. Окрім політичного тиску, царський уряд намагався монополізувати прибуткові соляні промисли на річці Бахмут, де Кіндрат Булавін певний час був соляним отаманом і запекло відстоював право козаків видобувати сіль самостійно. Ба більше, цареві катастрофічно бракувало робочих рук для будівництва Санкт-Петербурга та рекрутів для виснажливої Північної війни зі Швецією. Тому прагнення Москви силою повернути втікачів та зламати віковий принцип недоторканності Дону стало прямою загрозою для самого існування приайдарських поселень. Безпосереднім приводом до збройного виступу стала діяльність каральної експедиції під керівництвом князя Юрія Долгорукова у 1707 році. Царський указ вимагав від військ діяти з граничною жорстокістю. Московські солдати не просто шукали втікачів, а спалювали козацькі хутори, катували місцевих мешканців, чинили насильство над жінками. Саме Старобільщина стала епіцентром першого доленосного збройного удару у відповідь. У ніч на 9 жовтня 1707 року в Шульгинському містечку повстанці на чолі з бахмутським отаманом Кіндратом Булавіним, об'єднавшись із розгніваними місцевими козаками, оточили й повністю знищили авангард загону князя Долгорукова. Самого царського воєначальника та його офіцерів повстанці стратили на місці. Це була не просто стихійна сутичка, а повноцінна війна за збереження автономного устрою краю. Відповідь імперії була жорстокою. На Айдар рушило величезне регулярне військо під командуванням брата вбитого князя Василя Долгорукова. Стара Біла (перша назва Старобільська), Шульгинка, Закотне та десятки інших приайдарських містечок були випалені вщент. Тисячі схоплених козаків стратили без суду. Для залякування населення царедворці споруджували шибениці на плотах і пускали їх за течією Айдару та Сіверського Дінця, перетворюючи річки на криваві артерії жаху. Усі бунтівні землі силою відібрали у донців і передали під контроль слобідських козацьких полків, зокрема Острогозького. Імперія сподівалася, що попіл Шульгинки назавжди поховає прагнення до волі, проте бунтівний дух краю просто пішов під землю, чекаючи свого часу. Махновська столиця Цей час настав рівно через два століття, під час розвалу чергової імперії. У бурхливому 1920 році Старобільськ, який вже був багатим купецьким містом із брукованими вулицями, пишними кам'яницями та потужними млинами, несподівано став центром дислокації штабу Нестора Махна та його Революційно-повстанської армії України (РПАУ). Для селян Старобільського повіту, які потерпали від більшовицького «воєнного комунізму», насильницької продрозкладки (майже повної конфіскації продовольства на користь більшовицької влади) та червоного терору, ідеї безвладного анархізму, вільної праці та самоврядних рад виявилися максимально близькими. Махновців тут зустрічали як визволителів від диктатури міських комісарів. У Старобільську, в будівлі колишньої жіночої гімназії, з 29 вересня по 2 жовтня відбувалися переговори, під час яких було підписано знамениту військово-політичну угоду між керівництвом махновської армії та більшовицьким командуванням Південного фронту для спільної боротьби проти білогвардійських військ генерала Врангеля. Тоді Старобільськ перетворився на анархічну столицю, де регулярно виходила газета «Повстанець», на площах вирували мітинги, а тисячі місцевих хлопців-айдарців добровільно поповнювали лави кулеметних полків Батька Махна. З погляду сучасної історичної науки, старобільська угода була класичним прикладом трагічного політичного прагматизму з боку Махна та цинічного розрахунку з боку більшовиків. Для Нестора Махна це була спроба легалізувати свій рух, отримати тривалу автономію для повстанського району та припинити виснажливу війну на два фронти, яка знекровлювала українське селянство. Більшовики ж, очолювані Леніним і Троцьким, ніколи не збиралися терпіти анархічну республіку у своєму тилу, розглядаючи махновців виключно як тимчасове гарматне м'ясо для штурму кримського Перекопу. Частина істориків оцінює цю угоду як фатальну тактичну помилку повстанського командування, яка коштувала українському селянському опору шансу на перемогу. Як тільки махновські частини виконали своє завдання і прорвали оборону Врангеля в Криму, червоне командування зрадило своїх союзників, віддавши наказ про оточення та ліквідацію махновських загонів. Повстаньска армія Каменюки Проте Старобільщина не заспокоїлася навіть після розгрому основних сил Батька. У наступні роки Старобільський повіт перетворився на один із осередків антибільшовицького селянського опору в Україні. З хронік повстанської війни відомо, що тут діяли великі загони місцевих отаманів Блохи, Терезова та Івана Каменюка, уродженця Старобільщини та колишнього махновського командира. Загін отамана Каменюки (справжнє ім'я — Андрій Авраменко) налічував близько 600 шабель та 200 багнетів, мав на озброєнні кулемети та артилерію. Завдяки високій мобільності на тачанках повстанці контролювали величезний район від Старобільська до Лисичанська. Восени 1920 року загін Каменюки увійшов до складу Революційної повстанської армії Нестора Махна. Символічним актом справедливості стало захоплення Біловодська, де повстанці відкрили більшовицькі склади та повернули селянам 30 тисяч пудів відібраного зерна. Найгучніша операція загону відбулася 5 березня 1921 року, коли Каменюка штурмом узяв Старобільськ прямо під час радянського повітового з'їзду, ліквідувавши місцеве партійне керівництво. Радянська влада змогла придушити цей рух лише за допомогою регулярної Червоної армії під командуванням Михайла Фрунзе, застосування жорстокого інституту заручників, коли розстрілювали родини повстанців, та повного вилучення всього продовольства, що призвело до першого штучного голоду в регіоні. Наприкінці 1921 року в нерівному бою біля села Осинове оточений отаман загинув, повівши своїх бійців в останню багнетну атаку. Чекісти прилюдно виставили його тіло спочатку у Старобільську, а потім у Бахмуті, щоб залякати місцеве населення та засвідчити смерть командира. Вікторія Пилипенко, кандидат історичних наук