«Донецьк був живим. Справжнім і живим», — згадує Анна. Вона часто порівнює теперішній окупований Донецьк із давнім ритуалом деяких народів, які викопують своїх померлих, наряджають їх і саджають за один стіл, вдаючи спілкування. Згадати той, свій Донецьк — це як викопати й посадити за стіл мертве тіло. Бо самого міста в тому вигляді, яким воно було, більше немає. До 2014 року вона спілкувалася російською та мала, як сама каже, «російське походження за сімейними історіями». Але саме Донецьк 2014-го нагадав їй, що батьківщину обирають. На той час Анна очолювала місцеве інтернет-видання. Сайт належав депутатові від «Партії регіонів» і початково мав чітку проросійську риторику. Коли спалахнув Майдан, вагітна Анна просто зайшла в кабінет і поставила всіх перед фактом: видання писатиме правду про події в Києві в реальному часі. І вони писали. Навіть власник-депутат відступив перед її рішучістю. «Найкращою журналісткою я могла бути тільки в Донецьку, — каже вона. — Тому я більше не журналістка». У липні 2014 року доньці Анни виповнилося лише два місяці. Коли в місті почалися арешти й катування проукраїнських активістів, першою про небезпеку заговорила саме вона: «Скоро прийдуть і за нами». І це не було перебільшенням. За день до їхнього виїзду затримали чоловіка її колеги — просто за доносом сусідки про те, що вдома той мав вишиванку. Пізніше знайомі з СБУ розповіли: Анну мали заарештувати наступною. Вона врятувалася лише тому, що того вечора вже сиділа в потязі. Дві майки та заплющені очі День виїзду, 17 липня 2014 року, закарбувався в пам’яті як суцільний заціпенілий транс. Анна ходила чотирикімнатною квартирою, що дісталася їй від дідуся й бабусі — ветеранів Другої світової, — і торкалася стін. «Я торкалася меблів, запам’ятовувала кожен рельєф і повторювала собі: "Це востаннє. Ця стіна — востаннє. З цього кухля я п'ю востаннє"». Коли підійшло таксі до потяга на Київ, вона просто заплющила очі. Жінка розуміла: якщо розплющить їх і подивиться на свій двір, то перетвориться на соляний стовп і вже нікуди не поїде. Чоловік спакував дитяче ліжечко та комод, а Анна зібрала одну валізу — літні майки, шорти, сарафан і басоніжки. Вона переконувала себе, що їде у звичайну відпустку на два тижні. У цих шортах і майках вона ходила київськими вулицями до глибокого жовтня, синіючи від холоду, але завзято відмовляючись купувати теплий одяг — бо ж «це лише тимчасово». Київська квартира, яка колись дивним чином дісталася у спадок від батька, зустріла їх у жахливим станом. Анна називала її «тараканником»: провалений диван, іржава ванна, відсутність обіднього столу й 6 сантиметрів порожнечі під паркетом, де кишіло комахами. Першої ночі чоловік спав на підлозі, а Анна з немовлям — боком на вузькому дивані. Проте під під’їздом цвіли великі жовті квіти. Анна дивилася на них із балкона другого поверху й дала собі обіцянку: якщо родина тут затримається, вона за тими квітами доглядатиме. Минуло понад десять років — вона й досі їх поливає. Відео з минулого життя Багато років квартира в Донецьку залишалася відносно неушкодженою. Спочатку там жила мати Анни, яку в 2020 році діти буквально насильно вивезли до Києва, аргументуючи це небезпекою пандемії COVID-19. Довгий час у помешканні мешкали сторонні люди, які ходили на російські «референдуми» та користувалися родинними речами. Нещодавно на зв'язок вийшла нова, так би мовити “орендарка”, місцева жителька, яка впізнала квартиру, бо знала матір Анни, відому в районі вчительку. Жінка зняла й надіслала 4-хвилинне відео. Для Анни це був болючий шок — побачити на екрані власну кімнату. “Орендарі” не усвідомили цінності багатьох речей, тому не чіпали їх. У шафах так і залишилися лежати унікальні фотослайди батька-військового моряка з його походів, нагороди та військова форма, перші дитячі листи Анни, її щоденники, книжки й роздруківка кандидатської дисертації. З усього донецького статку з ними в Києві залишилися лише кілька речей: батьківський кортік, дві розтягнуті майки, у яких Анна їхала в потязі, та комплекти постільної білизни у ковтунцях і «жахливих трояндочках». Вона ніколи не застеляє цю білизну, спати на ній жорстко. Але іноді дістає, заплющує очі й вдихає запах — бо вона й досі береже аромат рідного дому та того самого прального порошку. «Ви з Донецька? А тепер ви вдома» Питання про те, чи є київське житло домом, залишається для Анни складним. Вона зробила ремонт, народила сина, облаштувала побут. Але щоразу, їдучи в потязі, на запитання дитини про наступну станцію вона випадково обмовляється: «Ні, це ще не Донецьк... тобто не Київ». Рідне місто перетворилося для її дітей на міф. 12-річна донька, яка виросла в Києві, слухає розповіді матері про роботу на Євро-2012, відкриття «Донбас Арени» та польоти з Донецького аеропорту як казку про Марс чи Юпітер. «Я розповідаю їм про місто, яке можна було відчути матеріально, торкаючись дерев і будівель, — ділиться Анна. — А для них це як газоподібний Юпітер, на який ніколи не долетиш. Я розповідаю їм про Донецьк як про дорогу людину, якої більше немає з нами». Травма переселенки довго не давала їй почуватися повноцінною частиною нового середовища. Вона завжди почувалася «з краю», ніби не має права скаржитися чи щось вимагати. Переломний момент стався під час суворих зимових блекаутів у Києві. Перемерзши в знеструмленій квартирі, Анна зайшла зігрітися в намет біля будинку, який виявився пунктом 3-ї окремої штурмової бригади. Вона скромно сіла на самому краєчку. Військові одразу помітили її ніяковість, підсунули ближче до обігрівача, дали павербанк і заварили звичайний розчинний “МакКофе”. «Я сиділа, пила його й розуміла, що це найсмачніша кава у моєму житті», — згадує вона. Коли боєць запитав, чому вона така сумна, Анна відповіла, що вона з Донецька і що нічого доброго в її житті вже давно не було. На що хлопець спокійно відповів: «Ви з Донецька? А тепер ви вдома». «Тоді я зрозуміла, що більше не маю права казати, ніби я не вдома. Це було б непорядно щодо цих людей». Філософія 133 речей і протистояння «русскому міру» Свій шлях до нової професії Анна розпочала також через вимушену адаптацію. Коли з Донецька нарешті вдалося забрати свекра, той вивіз із їхньої старої квартири все, що потрапило під руку. Двокімнатна київська квартира виявилася заваленою горами речей. Вагітна вдруге, Анна щоразу відкривала шафу й виловлювала звідти ворохи одягу, який на неї випадав. В один із таких днів вона сказала собі: «Все, я мінімалістка». Вона запхала всі зайві речі вглиб шаф і залишила на першому плані лише десять предметів одягу, десять предметів посуду та мінімум побутових приладів. Проживши так два тижні, жінка усвідомила: усе інше їй просто не потрібне. Це рішення переросло в професійну діяльність. Анна прочитала десятки праць японських мінімалістів, пройшла американський професійний курс і здобула диплом організаторки простору. Сьогодні все її особисте майно — від паспорта до автомобіля, разом з сезонним гардеробом із взуттям — становить рівно 133 речі. Вона навчилася позбуватися зайвого й допомагає робити це іншим. Бо людина, яка втратила ціле місто, як ніхто інший знає справжню ціну речам — і знає, що найцінніше завжди залишається всередині. Чоловік поставився до зміни її звичок спокійно, він і сам не мав багато майна. Єдине, що в їхньому домі не підпадає під правила мінімалізму, це книжки, які Анна обожнює читати, та все, що пов'язане з дронами, скидами й військовим приладдям чоловіка. Близьке оточення реагувало по-різному. Хтось позаочі пліткував, ніби Анна «прикриває бідність філософією» або що «чоловік не дає грошей». Проте її блог про свідоме розхаращення та мінімалізм зібрав понад 60 тисяч підписників, перетворивши її власну травму на затребувану й корисну справу. «Коли я допомагаю комусь позбутися зайвих речей, я відчуваю маленьку перемогу: я звільнила людину від потенційного болю, — каже Анна. — Ми всі можемо щось втратити через наших "сусідів за поребриком". Але якщо в людини менше речей, вона менше втратить і їй менше болітиме. Значить, у чомусь я ту русню таки перемогла. Вони це у мене не заберуть». З 2022 року Анна за покликом серця працює на складі для внутрішньо переміщених осіб та людей, які втратили житло через свіжі прильоти. Вона сама збирає речі у тих, хто готовий їх віддати, і відвозить тим, хто залишився ні з чим. Для неї це принципова позиція — врятувати це майно від знищення й передати тим, кого воно зігріє. Страх «чорного дня» та персональний музей життя Працюючи з людьми, Анна помітила цікаву психологічну деталь: найважче людям відпускати не дороги прикраси чи модний одяг, а речі «на чорний день». «Люди можуть спокійно віддати золоті прикраси, але триматимуться за стару заюзанну миску чи ковдру з клопами, — розповідає вона. — Вони бояться: а раптом доведеться три ночі сидіти в підвалі, і ця ковдра стане матрацом? Або буде блекаут, і в цій мисці доведеться запарювати кашу. Це страх, що настане день, коли ти не зможеш купити навіть хліб чи шкарпетки». Водночас Анна категорично проти сліпого викидання всього підряд. Вона підтримує шведський метод «прибирання як востаннє», але з суто українським корективом. На її думку, кожна людина має повне право і навіть повинна зберігати свій персональний музей життя. Це може бути старий халат, який і досі пахне мамою, сто разів перечитані сім томів «Гаррі Поттера», потерта чашка, з якої роками пили ранкову каву, або ж перші дитячі іграшки та прикраси, зроблені власними руками. «Побутовий мінімалізм — це коли тобі байдуже, в чому ти вдягнена чи з чого їси. Але до нього обов'язково додається наш український максималізм із тих речей, які свідчать: ми існували. Ми жили, страждали, кохали. Кожен наш дешевий браслет має кричати через віки, що ця українка чи українець жив, а вороги винні навіть його дітям за все вкрадене життя». Рецепт виживання Ресурс триматися далі, ростити двох дітей і розвивати власну справу Анна знаходить у спілкуванні з підписниками, у відчутті корисності своєї праці та подорожах країною. Вона переконана, що повністю повернути втрачене відчуття дому всередині себе майже неможливо — це як навчитися жити без ампутованої руки. Жити можна, але пам'ять про те, як було, залишається назавжди. Проте полегшити цей біль допомагають діти, улюблена справа й відчуття, що ти серед своїх. До тих, хто втратив свій дім тільки зараз і відчуває повну порожнечу, Анна звертається з глибокою емпатією людини, яка пройшла це пекло від початку до кінця: «Я розумію ваш біль і хотіла б узяти його на себе — бо я вже навчилася з ним жити, а ви ще ні. Це не має відбуватися з українцями. Це росіяни мають втрачати все. Я б просто запитала: чим я можу вам допомогти? Чим можу розділити цей тягар? Можливо, ви ніколи більше не відчуєте себе повністю вдома, але відчувати, що ви серед тих, хто вас розуміє, — це найважливіше». Фото надані авторкою. Ната Чернецька