(Перша частина мемуарів Бобровникова — тут.) Усі мої спогади про дитинство та юність пов’язані зі Старобільськом і особливо з нашим великим будинком. Родина старого укладу Передусім, якою була наша фінансова ситуація? Важко сказати. Частково тому, що мене не цікавили такі справи, а частково тому, що ми були родиною старого укладу, яка не виставляла своє багатство напоказ. Готівки в нас було небагато, але загалом ми жили добре. У нас був великий кам’яний будинок у самому центрі міста, великі лісові склади на околиці, ще один будинок, співвласницею якого наполовину була моя мати, а також будинок у Марківці. У роки мого дитинства ми тримали трьох корів і трьох коней. Наш дім був дуже добре облаштований: добрі меблі, східні килими в усіх кімнатах і велика зала для танців. У коридорах усюди стояли величезні скрині, оббиті складними залізними накладками. Вони були настільки великими, що навіть коли я виріс, то міг лягти на них і подрімати. У перший теплий день квітня моя бабуся приносила величезні ключі завдовжки близько 25 сантиметрів, і я відчиняв ці скрині. Коли ключ повертався в замку, лунала мелодія. Скрині були наповнені великим хутряним одягом: із хутра єнота, червоної та сірої лисиці, вовка й ведмедя. Там були великі сувої шовку та вовни, незліченна кількість суконь, пальт, жакетів і полотна. На самому дні лежали цілі набори столового срібла. Усе це було щільно пересипане шарами нафталіну, запах якого був задушливим. Одяг і тканини діставали, розвішували на мотузках на день-два, а потім знову складали до скринь до наступного року. Ми ніколи не користувалися цими запасами, і мені було незрозуміло, навіщо зберігати весь цей прихований скарб. Мені пояснювали, що це посаг для моїх сестер. Щойно в родині народжувалася дівчинка, починали наповнювати нову велику скриню. Це дуже старий і мудрий європейський звичай. Для дівчини було трагедією залишитися без посагу. Моя бабуся часто розповідала, що її чоловік, а мій дідусь, заробив багато грошей під час Кримської війни 1853–1856 років. Цілі скрині були заповнені золотими монетами, оскільки ніхто не довіряв банкам. Одного разу вона сказала: «Ходімо, покажу тобі». Вона привела мене до спальні й відкрила велику скриню. Приблизно на третину вона була заповнена золотими монетами, і їхня вартість, за сучасними оцінками, перевищувала 300 тисяч доларів США. Мені тоді було близько п’ятнадцяти років, і я з величезним інтересом розглядав ці монети. Там були іспанські дублони, французькі луїдори, російські червінці, а також чимало російських платинових монет, які карбувалися впродовж короткого часу в XIX столітті й уже тоді були музейною рідкістю. Прийоми у міського голови Поговорімо про харчування. На час революції в нас працювали троє слуг: доглядач, кухар і покоївка. Я пам’ятаю часи, коли було дві покоївки й няня для дітей. Досить часто разом із ними жили й їхні діти. Отже, батько мусив забезпечувати харчуванням майже двадцять осіб. Але й це ще не все. У кращі часи, приблизно між 1906 і 1910 роками, деякі родичі жили в нас місяцями, причому разом зі своїми слугами. Двадцять людей у головній їдальні та ще десятеро в кімнатах прислуги не були чимось незвичайним. І це також не все. Батько, будучи міським головою, мав влаштовувати прийоми. Зазвичай їх було два на рік: різдвяний, який тривав три дні, та великодній — одноденний. Особливо добре я пам’ятаю великодні прийоми, тому що їжу для них готували під час Страсного тижня — найсуворішого періоду Великого посту. Найбільше мене спокушали чотири чи п’ять величезних окостів, які коптилися. Вони пахли просто чудово, особливо після семи тижнів посту. Я був переконаний, що якщо торкнуся цих шинок, то одразу потраплю до пекла. Але спокуса все ж перемогла. Я знайшов вихід: у середу Страсного тижня мав іти на сповідь, а отже, мої гріхи все одно будуть прощені. Тому потрібно було скуштувати шинки до сповіді та зробити це так обережно, щоб на ній не залишилося жодних слідів злочину. Бабусі я боявся значно більше, ніж священника. США і стара Росія Життя в старій Росії було настільки інакше організоване порівняно з життям, яке ми ведемо нині у США, що пряме порівняння майже неможливе. Проте для ясності дозволю собі деякі оцінки. Обстановка нашого будинку в Старобільську, коштовності, а також запаси золотих і срібних монет коштували б, за оцінкою редактора Девіда Портера у 2012 році, щонайменше 425 тисяч доларів США. Лісовий склад оцінювався приблизно у 400 тисяч доларів. Наш склад деревини був дуже великим — приблизно 90 на 180 метрів — і заповненим цінним лісоматеріалом, включно з повністю готовим дерев’яним каркасом будинку для продажу. Протягом приблизно півтора революційного року близько двадцяти членів нашої родини існували завдяки продажу цієї деревини. Батькові також належало кілька лісових ділянок. Звичайно, ми належали до вищого прошарку суспільства в нашому невеликому місті. Тому, коли сталася революція, ми були приречені стати одними з її перших жертв. Але все це вже були лише залишки нашого колишнього добробуту. Схоже, батько, який помер відносно молодим, свого часу зробив невдалі інвестиції. Його партнер утік із грошима, а батько змушений був розраховуватися з боргами. Це знищило більшу частину його спадщини. Верхи і низи Ми стояли на вершині суспільної драбини у Старобільську, і доказом цього було те, що батька обрали міським головою. Це може здатися схожим на американські традиції, але насправді система була зовсім іншою. Міського голову в дореволюційній Росії обирали представники місцевого самоврядування, до якого входили представники дворянства, духовенства та купецтва. Як саме обиралися члени цієї ради, я не знаю. Але точно не шляхом загального голосування. Простим людям голосувати не дозволяли, вважаючи їх недостатньо освіченими. Частково це пояснювалося тим, що більшість із них була неписьменною. Ба більше, неписьменність часто сприймали як щось природне й навіть корисне для них. Питання про те, чи добре керували нашим містом, навіть не порушувалося. У роки мого життя там — з 1900 по 1917 рік — не сталося жодного вбивства. Крадіжки були майже невідомим явищем, а жінка могла перейти місто вночі без страху перед домаганнями. Одним із моїх обов’язків було проводжати дівчат додому, але зовсім не з цієї причини. Місто було переповнене собаками, і я ніколи не виходив уночі без міцного ціпка. І в нашому місті, і загалом у Росії все було тихо. Саме ця тиша ввела в оману багатьох російських письменників, які говорили про природну покірність і християнські чесноти російського селянина. Одним із них був Іван Тургенєв — чудовий стиліст і блискучий знавець російської аристократії. Але він не знав російського селянина. Лише такі великі письменники, як Толстой і особливо Достоєвський, бачили те, що насувалося. «Бузкове» місто Оскільки мій батько займався торгівлею деревиною і відчував відповідальність за скорочення лісових площ, він водночас був справжнім ентузіастом озеленення. Побачивши порожню ділянку, він не міг утриматися від спокуси щось там посадити. У нашій губернії опадів було недостатньо для успішного вирощування лісів, за винятком річкових долин та інших низинних місць. Решта території являла собою трав’янистий степ, схожий на прерію. Проте деякі дерева, зокрема сосни, росли дуже добре. Біля всіх маєтків були гарні сади та парки. Батько висаджував дерева й кущі по всьому місту та стежив за виконанням вимоги, щоб власники нових будинків висаджували певну кількість дерев і кущів перед своїми оселями. Великий міський парк був закладений у самому центрі міста перед собором. Він існував і раніше, але саме батько перетворив його на справжній парк. Це був наш сквер квадратної форми — одне з найулюбленіших місць для прогулянок. Улітку тут грав оркестр, проводилися різноманітні заходи просто неба, продавали морозиво та прохолодні напої. Ще одне вражаюче перетворення відбулося на західній околиці міста, де високий обрив спускався до річки. Увесь простір між верхівкою схилу та річкою був засаджений деревами й кущами, і ефект був надзвичайним. Протилежний берег річки був незаселеним через постійні підтоплення. Там тягнувся суцільний ліс, у якому жили тисячі солов’їв. Солов’ї невідомі в Америці, а всі спроби прижити їх там виявилися марними. Це одна з найпрекрасніших співочих пташок, яка співає лише від заходу сонця до півночі. «Бузкова пора» також нічого особливого не означає для американців. Але в нашому місті, коли наприкінці травня зацвітали тисячі бузкових кущів, їхній аромат був просто п’янким, і його не перебивали випари бензину. Отже, повний місяць, солов’ї та бузок у Старобільську створювали дивовижне поєднання теплої літньої ночі. За таких умов можна було закохатися в будь-кого, хто носив спідницю. Переклад з англійської та редакція Сергія Афанасьєвського.