Сьогодні я пройшовся маленьким данським містом. Не столицею. Не туристичним центром. Звичайним містечком, де люди ходять на роботу, ведуть дітей до школи, купують хліб, їздять велосипедами, сидять у кав’ярнях. Я зробив кілька фото і відео. І подумав не стільки про Данію, скільки про рідну Луганщину. І не тільки про неї. Кілька років тому мені траплялося дослідження про жителів Луганщини. Там був висновок, який мене дуже зачепив: значна частина людей майже ніколи не виїжджала за межі області. А якщо людина не бачила іншого життя на власні очі, їй легше розповісти, що “там усе погано”, “Європа загниває”, “Україна не відбулася”, “без Росії немає майбутнього”. Бо немає з чим порівняти. Я не ідеалізую Європу. Тут теж є проблеми. Але коли бачиш звичайне маленьке місто, виникають прості питання. Чому місто може бути чистим, спокійним і доглянутим? Чому велосипед тут — не ознака бідності, а нормальна частина життя? Чому дитячий майданчик, дорога, школа і лікарня можуть бути справжнім обличчям держави? Чому старість може бути не приниженням, а спокійним періодом життя? Чому маленьке місто виглядає так, ніби воно потрібне своїм мешканцям? Чому люди мають право питати у влади, куди йдуть їхні гроші? І головне: чому нам роками пояснювали, що нормальне життя — це не для нас? Луганщина не гірша. Люди не гірші. Проблема не в людях. Проблема в тому, що багатьом роками казали: треба терпіти, мовчати і не питати. Що порядок — це коли всі мовчать. Що сильна влада — це коли людина нічого не вирішує. Що страх — це ціна за “стабільність”. Але людина має право на гідність. Дитина — на безпеку. Літня людина — на повагу. Громадянин — на питання. Людина має право думати вільно — без страху, що за її думку її принизять, покарають або назвуть ворогом. Я не хочу нікого переконувати силою. Просто подивіться на ці фото і відео. Не вірте мені. Не вірте телевізору. Не вірте пропаганді. Дивіться. Порівнюйте. Ставте питання. Взагалі дуже просте питання: “А чому в нас не так?”