Заснований ще козаками у XVII столітті на березі Айдару, Старобільськ до середини XIX століття перетворився на торговий центр всього повіту. На місцевих ярмарках купці, чумаки та поміщики укладали угоди на величезні на той час суми. Проте за цим купецьким достатком ховалася й інша реальність: через хвороби, війни та бідність у місті залишалися сотні дівчат-сиріт і вдів, які не мали жодних засобів для існування. Від притулку для сиріт до монастиря Саме в цьому середовищі у 1849 році розпочалася історія обителі, тісно пов’язана з постаттю Анни Іванівни Булич (у дівоцтві Тихоцької), представниці місцевого шляхетського роду. Овдовівши після смерті чоловіка, штабс-капітана Петра Булича, вона ухвалила рішення присвятити власне майно та решту життя служінню знедоленим. Жінка заснувала у Старобільську приватний притулок для дівчат-сиріт і вдів дворянського та духовного стану, віддавши під це власну садибу, дерев’яний будинок і всі фінансові заощадження. Анна Іванівна не лише взяла вихованок на повне утримання, а й готувала їм пристойне придане для майбутнього родинного життя. Дівчата навчалися грамоті, рукоділлю, вивчали Закон Божий, церковний спів та читання, а благодійниця виховувала їх як рідних дочок. Оскільки парафіяльний міський храм розташовувався далеко, Анна Булич звернулася до єпархіального начальства з проханням дозволити відкрити молитовний будинок в одному з залів садиби. Церкву притулку висвятили на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість», образу, особливо шанованого в богодільнях (від слів «Богові діло» або «для Бога» — це застаріла назва притулку для непрацездатних людей, які не мали змоги самі себе утримувати й не мали близьких родичів, які б про них піклувалися) та лікарнях. На особисте замовлення засновниці в Охтирському Свято-Троїцькому монастирі було написано точну копію цієї чудотворної ікони, яку урочисто встановили у новозбудованій домашній церкві. Потреба в такому закладі виявилася настільки актуальною для повіту, що ініціатива засновниці швидко здобула підтримку місцевої громади та харківського єпархіального керівництва. Господарство притулку розросталося, поступово з'явилися цегляний флігель, комори, майстерня та трапезна. Місцевий переказ навіть розповідає, що коли робітники викопували один із трьох монастирських колодязів, у землі знайшли захований скарб зі сріблом, який допоміг остаточно закрити нагальні матеріальні потреби закладу. Уже у 1851 році, за офіційним дозволом Святійшого Синоду, притулок перетворили на жіночу общину. Анна Булич стала першою її настоятельницею, а згодом прийняла чернечий постриг з іменем Ангеліна (за деякими даними – Анастасія). Логічним підсумком першого десятиліття розвитку стало видання у 1862 році указу Синоду про надання общині офіційного статусу штатного жіночого монастиря 3-го класу, що відкрило шлях до масштабування господарства та започаткувало період активного кам'яного будівництва. Обитель, що стала містом у місті У другій половині XIX — на початку XX століття Свято-Скорботний монастир перетворився на містобудівний та економічний центр Старобільська. Отримавши у володіння понад 1500 десятин землі, обитель сформувала автономну інфраструктуру. Черниці успішно провадили високотоварне землеробство, мали власні сади, пасіки, млин, пекарню, кузню, ставкове господарство та подвір'я з готелем через дорогу, де паломники й купці залишали щедрі пожертви. Паралельно розбудовувався й архітектурний ансамбль обителі. Маленький дерев'яний будиночок уже не міг вмістити всіх вірян, і у 1863 році розпочалося зведення кам'яного храму, для якого матінка Ангеліна особисто опікувалася заготівлею матеріалів. Результатом стало освячення у 1870 році трипрестольного Свято-Троїцького храму з багатим начинням та позолоченим різьбленим іконостасом, поруч із яким виросла дзвіниця з п'ятьма дзвонами. Невдовзі, у 1872 році, освятили місце під будівництво ще більшого, монументального літнього собору на честь ікони «Всіх скорботних Радість» із приділами в ім'я Архангела Михаїла та Всіх Святих. Проєкт цього грандіозного собору виконали у візантійському стилі за зразком Успенського собору Святогірського монастиря. П'ять бань споруди символізували Христа і чотирьох євангелістів. Будівельні роботи виконувалися надзвичайно майстерно з цегли власного монастирського виробництва, де товщина шва кладки по всій споруді суворо витримувалася у 7 міліметрів. Через брак коштів це величне будівництво затягнулося аж до 1898 року. Водночас довкола території звели масивну цегляну огорожу з наріжними вежами, двоповерхові келійні корпуси та господарські споруди. Особливою гордістю монастиря були його художньо-ремісничі майстерні, де діяли золоторайські (дівчат вчили вишивати золотими та срібними нитками), іконописні, килимарські, швейні класи та класи з ремонту й виготовлення взуття. Старобільські вишивки золотом, сріблом та шовком замовлялися для храмів по всій Харківській губернії. При обителі безперервно функціонували безкоштовна церковнопарафіяльна початкова школа для дівчат, притулок, велика бібліотека та лікарня, де отримували допомогу мешканці навколишніх хуторів. Напередодні Першої світової війни чисельність черниць та послушниць становила від 300 до більш ніж 400 осіб. Милосердя перед великою катастрофою Серед черниць особливою шаною, за переказами місцевих жителів, користувалися блаженна Параскева та її учениця Фаїна, які повністю відмовилися від земного майна, мали дар молитовної допомоги й прозорливості, не боялися викривати несправедливість та лікували стражденних. Справжній іспит на милосердя обитель склала під час Першої світової війни, коли черниці доглядали поранених та хворих на тиф солдатів, яких через брак місць та небезпеку інфекції відмовилися прийняти цивільні госпіталі в сусідньому Сватові. Монастирські келії тоді фактично перетворилися на військовий лазарет. Радянська влада: ліквідація і руйнування обителі Проте Жовтневий переворот 1917 року та подальше встановлення радянської влади на Слобожанщині ознаменували початок планомірного знищення монастиря. Упродовж 1922-1924 років майно обителі було повністю націоналізовано, а чернечу громаду примусово ліквідовано. Черниць виганяли з келій, піддавали репресіям. Ті, кому вдалося вижити, змушені були переховуватися по навколишніх селах. Архітектурна спадщина монастиря також зазнала варварського плюндрування. Величний собор Божої Матері «Всіх скорботних Радість» більшовики підірвали, а здобуту цеглу використали для будівництва господарських об'єктів та вимощування міських вулиць. Залишки келійних корпусів та Свято-Троїцького храму передали міськкомгоспу, і впродовж 1930-х років їх використовували як склади, військові казарми, клуб та дитячий притулок. Монастир, перетворений на табір НКВС Найпохмуріший етап історії монастирського комплексу розпочався восени 1939 року, після спільного вторгнення СРСР та Третього Райху до Польщі. За наказом НКВС СРСР віддалена від кордонів територія колишнього монастиря була терміново перетворена на режимний об'єкт особливого призначення – Старобільський спецтабір НКВС № 241 для військовополонених. Периметр святині оточили кількома рядами колючого дроту, звели вартові вежі та встановили суворий пропускний режим. У колишніх келіях, напівзруйнованому храмі та господарських приміщеннях змонтували кілька ярусів дерев’яних нарів, де в умовах вогкості та психологічного тиску утримували понад 4000 офіцерів польської армії, професорів, лікарів, письменників, архітекторів та діячів культури. Війна, концтабір і загадкова «велика княгиня» Під час Другої світової війни, в період німецької окупації Старобільська (1942-1943), територію монастиря знову перетворили на концтабір, але вже для полонених червоноармійців. У цей самий драматичний час у місті з'явилася загадкова жінка, яку місцеві мешканці знали як «велика княгиня Ксенія», нібито сестра імператора Миколи II. Вона вільно володіла іноземними мовами, трималася як царська особа та отримувала перекази з-за кордону. Навіть німецьке командування зважало на її прохання, завдяки чому їй вдавалося передавати полоненим харчові посилки й рятувати людей від розстрілу, а у власному будинку вона потай переховувала пораненого радянського офіцера та двох солдатів. Таємниця її походження залишилася нерозкритою; вона померла у 1947 році, а в 1998-му її останки перенесли на територію монастиря й поховали в одному склепі з матінкою Фаїною. У післявоєнний період у монастирських мурах розмістили військову частину з магазином військторгу, а у вцілілому Свято-Троїцькому храмі влаштували армійський клуб, що супроводжувалося остаточним знесенням куполів та плюндруванням монастирського цвинтаря. Відродження і нова окупація Зрушення відбулися лише наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років на хвилі демократизації. У 1992 році споруди повернули вірянам, а у 1993 році рішенням Священного Синоду Свято-Скорботний монастир було офіційно відновлено. Зусиллями нової громади Свято-Троїцький храм відреставрували та заново освятили, відбудували також двоповерховий келійний корпус та звели огорожу. Вікторія Пилипенко, кандидат історичних наук