Найдавніший пласт місцевого фольклору сягає козацької доби та часу інтенсивного заселення Дикого Поля наприкінці XVII – початку XVIII століття. Степовим межиріччям Айдару й Деркулу історично пролягав Кальміуський шлях. Цю давню вододільну сакму ногайські та кримські татари використовували для набігів на українські землі, а з кінця XVII століття українські козаки, селяни-переселенці та чумацькі валки обрали для народної колонізації краю, перетворюючи розлогий степ на затишну Слобожанщину. Поховальні кургани, козацькі могили та глибокі яри й байраки вздовж цього степового маршруту нагадують про небезпеки, що століттями чатували на подорожніх: тут промишляли розбійницькі ватаги. Суворий побут уздовж степової сакми сприяв створенню унікальної місцевої демонології. Етнографи ХІХ століття зафіксували на Старобільщині чимало переказів про розбійників-характерників, яких у народі подекуди остерігалися і пошепки називали «упирями». Найвідомішим у місцевому фольклорі став ватажок Василько. Згідно з народними повір'ями, він мав славу саме такого «упиря»-характерника, який володів містичним даром відводити від себе кулі, передчувати засідки за кілька днів наперед та керувати вовчими зграями. Водночас у цих оповідях віддзеркалювалося народне уявлення про степову справедливість. Попри свою моторошну «упирську» репутацію, Василько мав суворий кодекс честі й дозволяв собі грабувати лише заможних купців та чумаків, забороняючи безглузду жорстокість, а здобуте майно нерідко роздавав бідним поселенцям. Поруч із розбійницьким фольклором на Старобільщині побутували й християнські притчі. Популярним був переказ про місцевого грішника, який під час блукань серед айдарських крейдяних гір провалився у глибоку печеру й став свідком видіння про муки душ померлих знахарів та чаклунів. Це враження настільки змінило чоловіка, що після порятунку він віддав усе майно бідним і присвятив решту життя праведній праці. Заповіт полковника та серце матінки Ангеліни Наступна яскрава сторінка в духовному просторі краю пов’язана з історією заснування Старобільського Свято-Скорботного жіночого монастиря. Доля обителі нерозривно пов'язана з іменем Ганни Іванівни Булич (у дівоцтві Тихоцької). Виконуючи передсмертну волю свого чоловіка, штабс-капітана Петра Булича, Ганна Іванівна у 1849 році заснувала на південній околиці Старобільська приватний притулок для дівчат-сиріт та бідних вдів. Згодом, у 1862 році, притулок перетворили на релігійну громаду, а сама засновниця прийняла чернечий постриг під ім'ям матінки Ангеліни. У 1886 році обитель була офіційно піднесена до статусу монастиря, а матінка Ангеліна стала його першою ігуменею. Вона особисто опікувалася освітою вихованок, навчанням ремесел, іконопису й шиття, а бідним дівчатам-сиротам збирала придане. Постать матінки Ангеліни швидко обросла численними міськими переказами. За однією з легенд, у важкі часи заснування притулку, коли не вистачало коштів на харчування вихованок, вона щиро молилася всю ніч, а на ранок у її робочій скрині дивовижним чином з'являлися необхідні гроші чи благодійні пожертви. Трагічний етап історії обителі настав у 1920-х роках із приходом більшовицької влади. За народними повір'ями, перша ігуменя ще за життя, під час будівництва монастирського храму наприкінці XIX століття, розпорядилася облаштувати таємні підземні келії. Старожили розповідали, що під час примусового закриття монастиря частина черниць відмовилася залишити обитель і заховалася в цих підземеллях. Згідно з міською легендою, непокірні черниці так і залишилися в підземних лабіринтах, де їх живцем замурували радянські каральні органи. Після закриття та осквернення монастиря більшовиками, коли з храмів скинули хрести, а саму обитель перетворили на спецтабір, у Старобільську народилася міська легенда про «тиху заступницю». Місцеві жителі вірили, що духовний захист матінки Ангеліни не полишив місто й після її земного життя. Переказували, що напередодні великих бід, репресій чи воєн біля монументальних монастирських мурів з'являлася постать черниці в темному вбранні. Вона мовчки проходила над обителлю, ніби оглядаючи свої колишні володіння, і благословляла місто, оберігаючи його жителів від повного знищення. Махновська столиця та легенда про підземну казну Головний «золотий міф» краю нерозривно пов’язаний із подіями осені 1920 року, коли Старобільськ раптово опинився в епіцентрі українського анархічного руху. У вересні-жовтні 1920 року до міста увійшли сили Революційної повстанської армії України під проводом Нестора Махна. Саме тут 2 жовтня 1920 року між Радою революційних повстанців та командуванням радянського Південного фронту було укладено Старобільську воєнно-політичну угоду про спільні дії проти військ генерала П.Врангеля. Упродовж кількох тижнів місто фактично виконувало роль столиці махновського руху. Тут активно працювала Культурно-просвітницька комісія повстанської армії, видавалася газета «Повстанець» та масово друкувалися анархістські відозви й листівки. Масштабні переміщення повстанської армії, яка мала золотий запас і кошти, вилучені під час рейдів із державних казначейств, породили тривку легенду про «скарби Махна». За народними переказами, під час наступного відступу наприкінці 1920 року махновці заховали скрині з золотими червінцями та коштовностями у глибоких балочних ярах біля Айдару або занурили їх у річковій заплаві. Ці розповіді тісно пов'язані з міфом про суцільні «старобільські катакомби». З геологічної точки зору Старобільськ розташований на піщаних та алювіальних пластах річкової долини, що робить будівництво багатокілометрових підземних тунелів неможливим. Проте під старою купецькою забудовою ХІХ століття справді існували розгалужені цегляні підвали, винні льохи, а також продумана мережа зливових та дренажних каналів. У народній уяві ці підземні комунікації перетворилися на таємничі тунелі, якими повстанці нібито потайки переміщували свої скарби та золото. Вогняні 1920-1930-ті: повстанський загін Каменюки та «бабські бунти» Після відходу основних сил Махна антибільшовицький селянський спротив на Старобільщині не згас, а переріс у запеклу й тривалу боротьбу проти радянської влади. Ключовою постаттю повстанства 1920-1921 років став отаман Іван Каменюка, уродженець слободи Петропавлівка та колишній матрос Чорноморського флоту. Він сформував боєздатний загін, який діяв у Старобільському повіті, на півночі Донеччини та на Харківщині. Навесні 1921 року загін налічував понад тисячу бійців, мав кулеметні тачанки й артилерію, а своєю базою використовував густі Мітякінські та Айдарські ліси. Навколо постаті отамана у селянському середовищі швидко виріс цілий пласт народних переказів. У селах пошепки розповідали, що прізвисько «Каменюка» він отримав за особливу характерницьку силу, адже місцеві вірили, що його тіло було «твердим, як камінь», а ворожі кулі від нього просто відскакували. Повстанцям приписували здатність безслідно розчинятися в передранкових айдарських туманах, а серед місцевих шукачів старовини й досі побутує легенда про замасковану підземну базу отамана у хащах Мітякінського лісу, де нібито заховано повстанську скарбницю та зброю. Найгучнішою подією повстання став штурм Старобільська 5 березня 1921 року, коли повстанці раптово вдерлися до міста під час засідання з'їзду повітових комітетів незаможних селян (комнезамів) і повністю розгромили радянський керівний актив. На придушення виступу влада кинула значні сили у складі ЧК, міліції, частин особливого призначення та регулярних підрозділів червоної армії. У запеклих боях загін Каменюки зазнав важких втрат, проте сам отаман зумів вирватися з оточення й продовжував опір ще кілька місяців, аж поки не загинув у бою наприкінці літа 1921 року. Проте навіть після розгрому загону Каменюки селянський спротив тоталітарному режиму не припинився, а спалахнув із новою силою під час примусової колективізації, хлібозаготівель та розкуркулення на межі 1920–1930-х років. У той період слобожанські села охопила хвиля стихійних антибільшовицьких виступів, які в чекістських зведеннях і народній пам'яті отримали назву «бабські бунти». Коли представники комнезамів та продотрядники прибували до сіл для вилучення посівного зерна й худоби, на захист родин масово виходили жінки, адже чоловіків за найменшу непокору одразу заарештовували. В одному з навколишніх сіл розлючені селянки перестріли озброєний загін і дали йому рішучу відсіч, використавши як зброю важкі дерев’яні праники – ребристі валки для вибивання білизни під час прання. Цей раптовий наступ змусив реквізиторів відступити. У краєзнавчих переказах історія селянських повстань та «бабських бунтів» тісно переплелася з міфологією підземель. Глибокі винні льохи, купецькі підвали та зарослі яри навколо міста селяни використовували як надійні схованки, де потайки ховали від реквізицій хліб і рятували активістів спротиву від нічних арештів. Дерев'яний праник як символ народного гніву та купецькі підвали як захисний щит стали на Старобільщині тривкими знаками селянської незламності. Літературний слід «12 стільців» У 1920-х роках Старобільськ здобув унікальне місце в українській та світовій літературній топографії. За версією багатьох краєзнавців та літературознавців, саме це слобожанське місто стало основним прототипом Старгорода у відомому сатиричному романі Іллі Ільфа та Євгена Петрова «12 стільців». Під час відряджень на Старобільщину у 1920-х роках молоді кореспонденти залізничної газети «Гудок» були вражені специфічним провінційним побутом містечка доби НЕПу. Головним джерелом натхнення для письменників став двоповерховий кутовий будинок купця М. Руднєва, який виходив вікнами на центральну базарну площу. Топографія та інфраструктура перших розділів роману надзвичайно точно відтворюють тогочасні міські локації. У цьому образі автори відтворили знамениті мебльовані кімнати «Сорбонна», де в романі зупинялися Остап Бендер та Кіса Вороб'янінов. У реальному житті це могли бути номери в будинку Руднєва, що в 1920-х роках використовувалися як комунальний готель та заїжджий двір. Саме в його готельних номерах і коридорах письменники підгледіли побутовий колорит та ідею пошуку захованих скарбів. Водночас гучну назву «Сорбонна» автори вигадали іронічно, щоб підкреслити провінційний контраст. Поруч височіла й інша архітектурна перлина центру – будинок купців Кожухових, де за часів імперії діяло жіноче училище, а під час візиту письменників якраз відкрилася міська поліклініка. Прототипом знаменитого «2-го будинку Старсобесу», де розгорталися пригоди сором'язливого завгоспа Альхена та його стареньких підопічних, за версією дослідників, була одна з будівель реквізованого радянською владою комплексу споруд Старобільського жіночого монастиря, який тоді віддали під соціальні потреби. Сама ж базарна площа, де вирували торговельні ряди, ярмарки та купецький гомін, перетворилася на сторінках роману на площу Нових Каменів. Навіть другорядні персонажі, як-от двірник Тихон, ймовірно, мали своїх цілком реальних старобільських прототипів. Цей літературний пласт настільки глибоко й органічно вріс у міську ідентичність, що Старобільськ згодом став відомим далеко за межами регіону. У центрі міста свого часу встановили оригінальні скульптурні композиції, присвячені Остапу Бендеру, Кісі Вороб'янінову та іншим героям сатири, перетворивши Старобільськ на справжню живу декорацію до класичного роману. Живий код Слобожанщини Коли сонце повільно сідає за Айдарські кручі, підсвічуючи крейдяні гори м'яким золотим сяйвом, стає зрозуміло, чому цей край породив таку дивовижну кількість переказів та міської містики. Старобільщина не просто географічна точка на карті Слобожанщини, а унікальний культурний простір, де козацька воля, трагедії ХХ століття, селянський спротив, духовне служіння та вишукана сатира злилися в єдине ціле. Старобільські підземелля й шляхи мовчать лише на перший погляд. Для того, хто вміє слухати й аналізувати архівні джерела, вони промовляють голосами багатьох поколінь. І поки краєзнавці розгадують ці таємниці, межа між історією та міфом залишається тим самим живим містком, що поєднує минуле нашого краю з його сьогоденням. Вікторія Пилипенко, кандидат історичних наук