У її телефоні є один чат, який ніколи не переміститься в архів. Там немає позначок про прочитання, немає знайомого звуку вхідного повідомлення і немає жодного шансу почути рідний голос у відповідь. Але Марина знову відкриває цей екран, торкається клавіатури й починає набирати тексти. Колись у Костянтинівці вони з чоловіком Артемом вигадали власне правило. Що б не відбувалося довкола — чи то робоча метушня, побутові дрібниці, чи важливі новини, — вони безперервно писали одне одному. Потім почалася повномасштабна війна, пекельні бої під Вовчанськом, 50 довгих днів безвісті й страшне підтвердження: Артем загинув. Проте їхнє правило виявилося міцнішим за смерть. «Я й досі пишу смс, — зізнається Марина. — Для мене важливо зберігати цей зв’язок не лише через сум, а й через вдячність». Сьогодні Марина Попік працює фахівчинею з моніторингу ситуації внутрішньо переміщених осіб у благодійному фонді «Право на захист» у Вінниці. Вона — філологиня за освітою та журналістка за досвідом, яка розуміє реальний стан речей без зайвих пояснень, адже сама пройшла через евакуацію та втрату. Від новин до дій: навички ставити незручні запитання В Костянтинівці Марина тривалий час працювала в редакції газети «Знамя індустрії». Цей досвід заклав фундамент для її теперішньої роботи з вимушеними переселенцями. «Робота журналісткою навчила мене працювати з інформацією, спілкуватися з людьми, аналізувати ситуації та чути те, що іноді залишається за межами офіційних повідомлень», — розповідає вона. Тепер її робота набула іншого виміру: це не просто розповіді про проблеми, а реальна можливість виявляти їх, передавати інформацію відповідальним установам і долучатися до пошуку рішень. А головна журналістська звичка — ставити незручні, але коректні запитання — допомагає розбиратися, чому проблеми переселенців досі залишаються невирішеними. «Мета не в тому, щоб когось звинуватити, а в тому, щоб знайти причину й зрозуміти, що реально можна змінити», — пояснює Марина. Шрами вимушеного переїзду: коли руйнуються звичні маршрути Жінка знає про біду переселенців не з чуток: вона сама пройшла через вимушене переселення. Найскладніше у цей період — усвідомити масштаб руйнування звичного світу. «Ти залишаєш не просто житло чи речі. Ти залишаєш звичні маршрути, знайомі вулиці, людей, місця, з якими пов’язано багато спогадів», — ділиться вона. На новому місці все доводиться починати з найпростіших кроків: шукати житло, розбиратися з документами, облаштовувати побут. Але найважчим виявилося зовсім інше:прийняти той факт, що колишнє життя вже ніколи не повернеться до попереднього русла, і знайти в собі внутрішні резерви рухатися далі. «Я його вже не залишу»: біль, який прив’язав назавжди Життя Марини розділилося на до і після через втрату найріднішої людини, її чоловіка Артема, який загинув на фронті. Ця трагедія навічно вписала її долю у Вінницю. Спочатку, як і більшість людей, що тікають від війни, вона жила надією на тимчасовість цього стану. Але реальність внесла свої корективи. «Я колись писала в соцмережах, що прикладом „страшної“ інтеграції у громаду є те, що тобі є до кого ходити на місцеві кладовища. Тому після поховання Артема я зрозуміла, що не зможу поїхати кудись далі. Я його вже не залишу», — зізнається жінка. Водночас вона чітко усвідомлює: облаштування на новому місці анітрохи не означає відмови від Донеччини чи стирання минулого. Це лише право на теперішнє життя. За холодними цифрами моніторингу — людські трагедії У своїй щоденній роботі фахівчинею з моніторингу Марина виїжджає до громад, зустрічається з переселенцями, представниками влади та соцслужб, аби виявити реальні болючі точки. Вона переконана: за кожним сухим звітним формулюванням завжди стоїть жива людина зі своїм невигаданим болем. «За формулюванням „потребує житла“ стоїть родина, яка не знає, де житиме наступного місяця. За словами „не може оформити допомогу“ — людина, яка, можливо, вже кілька разів намагалася пройти необхідні процедури й не розуміє, куди звертатися далі», — говорить вона. За її словами, є три головних виклики, з якими стикаються люди на місцях. Це житлова криза, коли висока вартість оренди або відсутність доступних квадратних метрів блокують можливість людей закріпитися в громаді. Інформаційний вакуум, це коли допомога та програми часто існують, але розкидані по різних установах, через що люди просто не знають, як ними скористатися. І бюрократичні та системні бар'єри, це брак фахівців для супроводу людей або складність процедур. Життєві правила для тих, хто починає з нуля Людині, яка щойно переїхала і дезорієнтована в просторі, Марина радить діяти чітко й за алгоритмом. По-перше, звернутися до соцзахисту або ЦНАПу за місцем фактичного проживання. Уточнити статус ВПО, правила отримання виплат і соціальних послуг, перевіряючи інформацію виключно в офіційних джерелах. По-друге, не відкладати пошук житла та роботи. Активно комунікувати з місцевою владою, центрами зайнятості та благодійниками, називаючи свої потреби максимально конкретно: склад сім'ї, тип житла, наявність навичок для праці. По-третє, не намагатися тягнути все самотужки. Шукати юридичну, психологічну чи гуманітарну підтримку через офіційні канали відповідних організацій. Баланс вразливості: як витримувати чужий біль і не згоріти Постійна робота з людським горем вимагає колосальних емоційних витрат. Марина навчилася вибудовувати межі, аби якісно допомагати іншим і водночас не втрачати власні сили. «Не можна повністю розчинятися в чужих проблемах. Якщо постійно проживати кожну історію як власну, дуже швидко вичерпуються сили», — зазначає вона. Жінка повністю змінила погляд на власний досвід і людей загалом: немає єдиного правильного шаблону переживання травми. Хтось одразу кидається в бій і шукає роботу, комусь потрібні місяці тиші. І обидва варіанти абсолютно нормальні. «Можна допомагати людям і водночас визнавати власну вразливість», — підкреслює Марина, додаючи, що навчилася цінувати найпростіші речі: прокинутися, прожити день, перекинутися словом із близькими, відчути короткочасний спокій. Новий вимір дому: чому минуле не перекреслює сьогодення Розмірковуючи про майбутнє, Марина не ставить на ваги минуле й теперішнє. Для неї це гармонійне поєднання: «Донеччина назавжди залишиться частиною моєї історії. Там моє минуле, спогади, люди й досвід... Водночас сьогодні моє життя пов’язане з Вінниччиною. Тут я працюю, спілкуюся з людьми, розвиваюся професійно й намагаюся бути корисною. Любов до рідного краю не заважає будувати життя там, де ти перебуваєш зараз». Вона дозволяє собі мріяти, планувати маленькі приємні речі на вихідні й вірити у краще, нагадуючи собі, що життя не складається лише з обов'язків та подолання негараздів. А суспільству вона залишає головне послання про переселенців: «Вимушене переселення — це не просто зміна адреси. Це втрата звичного середовища, відчуття безпеки, стабільності. Не варто думати, що якщо людина знайшла роботу, то її труднощі позаду. Замість запитання „Чому ви досі не повернулися?“ запитуйте: „Що допомогло б вам почуватися краще тут?“. ВПО — це не тягар, це колосальний ресурс, знання й професійний досвід для кожної громади». …А коли вечір опускається на місто й робочі справи залишаються позаду, вона знову бере до рук телефон. Пальці звично знаходять знайомий чат. Вона пише Артему про те, як минув день, які проблеми вдалося вирішити, як росте їхня донечка і про що вона мріє. Ці смс не потребують відповіді з мобільної мережі. Бо головна відповідь уже є в її щоденному житті: продовжувати жити, берегти світлу пам'ять і щодня дарувати надію тим, хто втратив свій дім. Фото: Facebook-сторінка Марини Попік Ната Чернецька