Першим державним світським навчальним закладом міста, що заклав фундамент системи загальної освіти в регіоні, стало Старобільське повітове училище, урочисто відкрите 1816 року. Попри те, що Старобільськ набув статусу повітового центру Слобідсько-Української (згодом Харківської) губернії ще на зламі століть, у 1797 році, реальна потреба у відкритті такої інституції визрівала майже два десятиліття. Швидка розбудова місцевої адміністрації, судових органів та магістрату вимагала грамотних канцеляристів, писарів та урядовців. Училище створювалося як державний заклад другої ланки, розрахований на одночасне навчання 60-80 учнів. Воно слугувало основними дверима до знань для дітей купців, міщан, дрібних чиновників та заможних вихідців із селянства, які мали забезпечувати щоденне економічне й адміністративне життя краю. Збережені документи Державного архіву Харківської області дають змогу детально відтворити тогочасне навчальне та соціальне життя закладу. Наприклад, у 1834 році за лавами училища сиділи 44 учні, а їхній соціальний склад виявився дивовижно рівномірним: п'ятнадцять вихованців походили з родин дворян та чиновників, чотирнадцять були дітьми місцевих купців, а ще п'ятнадцять представників походили з міщанського стану. Для більшості ж кріпосного та бідного селянського населення повіту двері училища залишалися фактично зачиненими через станову нерівність, високу вартість проживання дітей у місті та потребу в робочих руках під час сільськогосподарських робіт. Навчальна програма Старобільського повітового училища мала підкреслено практичне спрямування. Протягом кількох років юнаки ретельно вивчали граматику й правопис, арифметику з початками геометрії, географію, історію, чистописання, малювання та Закон Божий. Заклад виховував канцеляристів, писарів, конторщиків і грамотних торговців, формуючи першу генерацію місцевої службової інтелігенції. Під час масштабних освітніх реформ другої половини ХІХ століття училище кілька разів трансформувалося, перетворившись спочатку на трикласне, а пізніше на чотирикласне міське училище з довшим терміном навчання. У 1912 році, в умовах загальноімперської реформи вищих початкових училищ, Старобільське повітове училище отримало новий статус і було офіційно перейменовано на Старобільське вище початкове училище. Навчальний курс розширили, а програма стала містком між початковою ланкою та середньою фаховою освітою. До 1917 року заклад залишався головним джерелом кадрів для низової ланки міської та повітової адміністрації. Буремні роки Першої світової війни та Української революції 1917-1921 років кардинально порушили звичний ритм життя закладу. Навчання регулярно переривалося через часту зміну влади у Старобільську, а будівлі училища в самому центрі міста (нині площа Гоголя) періодично використовували для розміщення військових підрозділів і штабів. У 1920 році, з остаточним утвердженням радянського режиму, традиційну систему повітових та вищих початкових училищ було ліквідовано. Матеріально-технічну базу й педагогічний колектив училища реорганізували в радянську єдину трудову школу ІІ ступеня (семирічку). У 1930-х роках, із запровадженням загальної обов'язкової політехнічної освіти, на цій освітній основі сформували одну з міських десятирічних шкіл. Проте корпуси колишнього повітового училища через свої компактні розміри частіше використовувалися для початкових класів та допоміжних освітніх структур міста. Водночас розширення міської мережі професійної освіти вимагало нових просторів, що заклало основу для розбудови інших локацій, зокрема по вулиці Купецькій (за радянських і післярадянських часів - вулиця Гаршина). У часи Другої світової війни та нацистської окупації Старобільська приміщення міських шкіл використовували окупаційні служби, а під час боїв за визволення міста й подальших авіаційних нальотів історична забудова зазнала значних пошкоджень. У повоєнний період міську освітню мережу активно відновлювали та реорганізовували. Саме тоді для господарських і методичних потреб освітян почали активно пристосовувати колишні купецькі будівлі міста. Зокрема, з'явилися такі важливі осередки, як Вечірня школа робітничої молоді, яка надавала змогу здобути середню освіту працюючим містянам, а також методичні кабінети й підрозділи відділу освіти, що забезпечували підвищення кваліфікації вчителів усього району. Трохи згодом окремою важливою сторінкою міського шкільництва став Міський міжшкільний навчально-виробничий комбінат (МНВК), розгорнутий у приміщеннях на вулиці Гаршина (історична назва Купецька, повернута вулиці у 2024 році), де старшокласники старобільських шкіл десятиліттями опановували перші робітничі спеціальності водіїв, швачок, автослюсарів та токарів. Зі здобуттям Україною незалежності всі ці приміщення залишалися у комунальній власності Старобільської міської громади та слугували освітнім, методичним і господарським потребам міського та районного відділів освіти. Водночас місцеві науковці й краєзнавці зафіксували виняткову роль первинного повітового училища як першого державного світського навчального осередку міста, із заснування якого у 1816 році розпочався понад двохсотлітній шлях шкільництва на Старобільщині, що згодом дав поштовх розвитку комбінатів, гімназій та ліцеїв. Трагічним поворотом у сучасній історії міста стало повномасштабне вторгнення росії у лютому 2022 року та подальша тимчасова окупація Старобільська. Попри те, що історична забудова міста опинилися під контролем окупаційних структур, літопис Старобільського повітового училища, як і подальший шлях радянських та українських комбінатів і шкіл міста, залишається невід'ємною й вагомою сторінкою української культурної та освітньої спадщини Слобожанського краю. Просвіта для дівчат: Миколаївська жіноча гімназія Паралельно з розбудовою чоловічих навчальних закладів у Старобільську активно формувалася жіноча освіта, довкола якої й досі побутує міф про нібито існування в місті «школи благородних дівиць». Насправді класичні інститути шляхетних дівчат діяли виключно в губернських центрах на зразок Харкова чи Києва, тоді як у Старобільську головним і єдиним осередком середньої освіти для дівчат стала саме жіноча гімназія. Першим кроком до створення закладу стало відкриття у 1870-1871 роках Старобільської жіночої прогімназії. Це був шестирічний навчальний заклад, який надавав дівчатам базову середню освіту. Заклад створювався передусім для доньок дворян, урядовців, купців та міщан повіту. Навчальна програма охоплювала граматику, арифметику, історію, географію, іноземні мови, а також Закон Божий, малювання, спів, рукоділля та етикет. Зі зростанням попиту на освіту та збільшенням кількості учениць Старобільське повітове земство разом із міською управою реорганізували прогімназію у повноцінну восьмирічну жіночу гімназію. Це стало принциповим кроком для соціальної самостійності жінок краю. Випускниці додаткового восьмого (педагогічного) класу отримували офіційне свідоцтво та право працювати домашніми наставницями або вчительками початкових народних училищ. Таким чином, гімназія перетворилася на головного постачальника педагогічних кадрів для початкових шкіл усього Старобільського повіту. На зламі XIX та XX століть тісні орендовані приміщення вже не могли вмістити всіх гімназисток. На кошти земства та міського бюджету в самому центрі Старобільська (нині площа Гоголя) розпочалося будівництво власного монументального корпусу. У 1909 році величну двоповерхову будівлю з червоної цегли урочисто ввели в експлуатацію. Зведена у популярному для початку ХХ століття стриманому цегляному стилі з елементами класицизму, споруда вражала монументальністю: просторі світлі класи, високі стелі, добротні перекриття, великі вікна та величні білі мармурові сходи створювали особливий простір для навчання. Облаштування будівлі повністю відповідало тогочасним педагогічним і санітарним нормам, а поруч розміщувалося навчальне подвір'я. Тривалий час у радянській та ранній українській краєзнавчій літературі цей заклад помилково називали «Катерининською гімназією», що навіть на певний час було зафіксовано на фасадному знаку. Проте ґрунтовні архівні розвідки, вивчення нормативних актів та збережених мокрих печаток закладу підтвердили, що згідно з державним указом від 30 жовтня 1905 року закладу надали офіційне найменування «Миколаївська жіноча гімназія» (на честь імператора Миколи II). З остаточним утвердженням радянського режиму у 1920 році традиційну станову та роздільну систему освіти було ліквідовано. Миколаївську жіночу гімназію як класичний заклад скасували, а її величну будівлю реорганізували під потреби вищої та професійно-технічної освіти, що стрімко розвивалася для підготовки кадрів нової радянської республіки. У 1930-х роках, у межах розбудови освітньої мережі, приміщення колишньої гімназії стало базою для новостворених фахових установ, зокрема Старобільського учительського інституту, що готував педагогів для місцевих шкіл. Історичний же червоноцегляний корпус на довгі десятиліття пов'язав свою долю із системою підготовки робітничих кадрів, перетворившись у пізніший радянський період на Професійно-технічне училище № 118 (ПТУ № 118), де тисячі молодих людей здобували затребувані практичні спеціальності. У період німецької окупації Старобільська будівлю колишньої гімназії використовували для потреб загарбницької військової адміністрації. Після визволення міста частинами Червоної армії у січні 1943 року в стінах закладу певний час функціонував військовий польовий госпіталь. У повоєнні роки історична будівля повернулася до своєї освітньої місії, знову ставши осередком професійного навчання та виховання молоді. Протягом 1950-1980-х років цей навчальний комплекс залишався одним із провідних у міській інфраструктурі, славлячись педагогічною майстерністю та високим рівнем підготовки випускників робітничих професій. Визнанням історичної та архітектурної цінності споруди став 1985 рік, коли червоноцегляний корпус колишньої Миколаївської жіночої гімназії 1909 року побудови офіційно внесли до реєстру пам’яток архітектури та містобудування місцевого значення. Зі здобуттям Україною незалежності будівля продовжила слугувати освітній системі міста, згодом прийнявши у свої стіни гуманітарні та фахові заклади, а після 2014 року ставши ключовим прихистком для релокованого Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія Миколаївської жіночої гімназії залишається непохитним свідченням багатих освітніх традицій та культурного розвитку Старобільського краю. Осередок академічної еліти: Старобільська Олександрівська чоловіча гімназія Наступним і найвищим щаблем розвитку середньої класичної освіти в місті стало заснування закладу, призначеного для підготовки молоді до вступу до вищих навчальних закладів, Старобільської Олександрівської чоловічої гімназії на вулиці Гімназичній. Першим доленосним кроком для цього масштабного проєкту став 1873 рік, коли у місті офіційно відкрили чотирикласну чоловічу прогімназію. Земське самоврядування та міська громада взяли на себе левову частку витрат на проєктування, будівництво та утримання закладу, усвідомлюючи, що майбутнє Слобожанщини залежить від формування власної інтелектуальної еліти. Статус повної класичної гімназії заклад здобув у 1882 році. На хвилі цього успіху, у 1892 році, в пам'ять про історичні відвідання міста імператором Олександром I, освітній осередок отримав почесну назву «Олександрівський». Зведення монументального навчального корпусу тривало кілька років із залученням найкращих будівельних ресурсів і завершилося у 1883 році урочистим освяченням. Новозведена споруда на вулиці Гімназичній (за радянських часів Жовтневій) одразу перетворилася на головний містобудівний акцент та архітектурну візитівку міста. Будівлю виконали у популярному для освітніх закладів Харківської губернії кінця XIX століття стриманому цегляному стилі з елементами класицизму. Вишукане червоноцегляне мурування високої майстерності підкреслювала статус установи, а її зовнішній вигляд вражав симетрією вікон, витонченим фризом, масивним карнизом та урочисто оформленим входом. Внутрішню інфраструктуру закладу спланували за найновішими вимогами того часу. Усередині корпусу облаштували просторі класи з високими стелями, фундаментальну бібліотеку з науковою та художньою літературою, фізичний і природничий кабінети з обладнанням, замовленим у провідних університетських центрах, а також внутрішню будинкову церкву. Навчальна програма була сурово орієнтована на підготовку юнаків до вступу до імператорських університетів. Вихованці опановували давні мови (латину та грецьку), французьку й німецьку, вищу математику, фізику, історію, географію та Закон Божий. Завдяки розгалуженій системі земських стипендій до закладу вступали й обдаровані діти селян та міщан із найвіддаленіших волостей повіту, що робило гімназію справжнім соціальним ліфтом. Монументальний червоноцегляний корпус Олександрівської чоловічої гімназії наприкінці XIX та на початку ХХ століття міцно закріпив за собою статус головного осередку класичної освіти всього Старобільського повіту. Упродовж десятиліть аж до Першої світової війни заклад формував інтелектуальний потенціал краю. Події Української революції 1917-1921 років супроводжувалися частими змінами влади, бойовими діями та тимчасовим припиненням навчання. З остаточним утвердженням радянського режиму у 1920 році класичну імперську гімназійну систему було повністю скасовано. Олександрівський заклад позбувся свого первісного статусу та назви. У 1920-х роках на основі його матеріальної бази та частини викладацького колективу утворили трудову школу, яку в 1930-х роках, під час радянської шкільної реформи, перетворили на Старобільську середню школу-десятилітку. Попри зміну ідеологічних орієнтирів та програм, історична будівля продовжувала виконувати свою первинну просвітницьку місію, залишаючись провідним освітнім осередком міста. Суворим випробуванням для будівлі та колективу стали роки Другої світової війни. Під час нацистської окупації Старобільська величний корпус гімназії використовували окупаційні військово-адміністративні структури. Після визволення міста частинами Червоної армії у січні 1943 року в стінах закладу тимчасово розмістили військовий польовий госпіталь для лікування поранених бійців. У повоєнні роки тут діяли школи №1, 2, 4, а згодом залишилась Середня школа №1. Саме в цей період, навчаючись у старших класах середньої школи № 1 на Гімназичній, здобував освіту видатний уродженець Старобільщини, майбутній велетень української культури, філолог, шістдесятник, літературознавець та правозахисник Іван Олексійович Світличний. У 1945-1949 роках у цьому ж історичному приміщенні короткочасно функціонувала окрема жіноча школа, після чого заклад остаточно повернувся до традиційного змішаного навчання. Протягом другої половини ХХ століття Старобільська середня школа № 1 виховала не одне покоління містян, ставши символом міцних освітніх традицій регіону. Нова епоха в історії закладу розпочалася з проголошенням незалежності України. У 1990-х роках, задля розширення навчальних площ і створення сучасних умов, поруч зі старовинною спорудою проводили роботи з модернізації навчального простору. Вирішальним кроком до відновлення історичної справедливості стало повернення загальноосвітній школі № 1 статусу гімназії, що слугувало прямим відсиланням до академічних традицій кінця XIX століття. Упродовж наступних десятиліть заклад став одним із найсильніших у Луганській області, демонструючи високі результати в Малій академії наук та всеукраїнських олімпіадах. Сама старовинна червоноцегляна будівля 1883 року отримала офіційний статус пам'ятки архітектури та містобудування місцевого значення, залишаючись незмінною візитівкою історичного центру Старобільська. Трагічним зламом у новітній історії закладу стало повномасштабне вторгнення Російської Федерації у лютому 2022 року та тимчасова окупація Старобільська. Очний освітній процес у стінах історичної будівлі за українськими стандартами став тимчасово неможливим. Попри це, адміністрація, педагогічний колектив та учні Старобільської гімназії зберігали юридичну й академічну цілісність закладу до 2024 року, організовуючи навчання дистанційно. Історичний корпус Олександрівської гімназії на вулиці Гімназичній залишається живим символом незламності, культурної пам'яті та вірності українському освітянському слову на рідній Луганщині. Фундамент індустріалізації: Старобільське ремісничо-механічне училище Четвертим вагомим елементом освітньої мережі міста став осередок технічно-професійної просвіти – Старобільське ремісничо-механічне училище, відкрите 1892 року на вулиці Слобожанській. Наприкінці XIX століття поява на полях Слобожанщини нової сільськогосподарської техніки, парових молотарок, двигунів та розбудова переробної промисловості сформували гострий дефіцит кваліфікованих технічних кадрів. Створення спеціалізованої технічної школи стало прямою відповіддю на ці економічні виклики. Поява такої інституції у повітовому центрі виявилася можливою завдяки шляхетному жесту місцевої благодійниці. Необхідні кошти для проєктування, зведення та облаштування корпусів за своїм заповітом передала Домна Андріївна Демінкова, вдова дійсного статського радника, чиє прізвище у пізнішій радянській літературі часто зазнавало перекручень чи фальсифікацій. На відміну від класичної гімназії, ремісничо-механічне училище орієнтувалося на широкі верстви населення, надаючи юнакам практичні спеціальності слюсарів, токарів, ковалів і столярів. Вимоги до навчання були високими, а перший історичний випуск 1897 року налічував лише 17 дипломованих фахівців, на яких одразу виник великий попит серед підприємців Слобожанщини. Навчальний комплекс училища розмістився у власному червоноцегляному корпусі поблизу торговельно-виробничої та залізничної зони Старобільська. На межі ХІХ та ХХ століть він став головним осередком професійно-технічної освіти в усьому Старобільському повіті. Його майстерні були оснащені сучасними на той час верстатами, ковальнями, ливарними чашами та столярними горнами. Випускники закладу цінувалися надзвичайно високо й працювали на парових млинах, ремонтних підприємствах, залізничних станціях та у приватних майстернях по всій Слобожанщині. Під час Першої світової війни та Української революції 1917-1921 років роботу майстерень закладу частково переорієнтували на ремонт транспорту й господарського реманенту для потреб міської громади. З остаточним утвердженням радянського режиму у 1920 році та формуванням нової економічної моделі потреба в технічних й аграрних кадрах для хліборобської Старобільщини зросла в рази, тому стара система ремісничих училищ зазнала докорінної реорганізації. Уже у 1924 році на матеріально-технічній базі училища створили Старобільську сільськогосподарську школу, яка готувала перших фахівців із догляду за технікою для новостворених кооперативів і селянських спілок. Згодом, у 1929 році, у зв'язку зі стартом масової механізації та появою перших тракторних бригад, цей заклад реорганізували в Індустріальний технікум. Остаточне оформлення цієї освітньої ланки завершилося у 1931 році, коли заклад отримав офіційний статус і назву Старобільський технікум механізації сільського господарства з повноцінним чотирирічним терміном навчання, перетворившись на головний осередок підготовки технічної інтелігенції, механіків, механізаторів та ремонтників для території сучасної Луганщини. Під час Другої світової війни та окупації Старобільська нацистами майстерні й корпуси технікуму використовувалися окупаційними військово-господарськими структурами. Після визволення міста в січні 1943 року колектив закладу негайно розпочав відбудову матеріальної бази, адже для відновлення зруйнованого сільського господарства країні терміново потрібні були механізатори. Доленосний етап у розвитку закладу стався у 1956 році, коли відбулося об'єднання Технікуму механізації з місцевою Школою керівних кадрів колгоспів. Унаслідок цього злиття постав Старобільський сільськогосподарський технікум-радгосп (згодом радгосп-технікум). Протягом 1960-1980-х років відбулося масштабне розширення закладу: на околиці Старобільська звели нове містечко з навчальними корпусами, гуртожитками, автодромом та трактородромом; заклали власні дослідні поля та навчально-дослідне господарство; відкрилися нові затребувані спеціальності, зокрема «Агрономія», «Ветеринарна медицина», «Зоотехнія» та «Електрифікація сільського господарства». У цей самий період старовинна червоноцегляна будівля першого ремісничо-механічного училища 1892 року побудови продовжувала слугувати освітнім та виробничим потребам міста, у ній тривалий час функціонували навчальні майстерні, де студенти відточували навички металообробки, тоді як сусідній колишній будинок купця Кожухова прийняв у свої зали Старобільський краєзнавчий музей. Після здобуття Україною незалежності заклад адаптувався до умов ринкової економіки. Наприкінці 1990-х років радгосп-технікум реорганізували, відокремивши навчальну частину в Державний аграрний технікум. Восени 2005 року заклад увійшов до складу провідного профільного вишу регіону, отримавши назву Відокремлений підрозділ «Старобільський технікум Луганського національного аграрного університету» (ЛНАУ). У ході подальших реформ вищої та фахової передвищої освіти заклад здобув статус фахового коледжу, готуючи бакалаврів та фахових молодших бакалаврів для аграрного сектору всієї східної України. За понад сторіччя безперервної діяльності з первинних ремісничих класів 1892 року та подальшого коледжу вийшло понад 22 тисячі висококласних агрономів, механіків, ветеринарів та інженерів. У лютому 2022 року внаслідок повномасштабного вторгнення та окупації Старобільська навчально-матеріальна база коледжу в місті опинилася під контролем окупаційних структур. Попри це, заклад не припинив свого існування. У складі Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля навчальний заклад було офіційно евакуйовано. Сьогодні Відокремлений структурний підрозділ «Старобільський фаховий коледж Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля» продовжує освітню діяльність у релокованому форматі в місті Дніпро, базуючись на потужностях Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Започаткована понад 130 років тому реміснича традиція Старобільська продовжує жити й готувати фахівців для майбутньої відбудови українського Донбасу та Слобожанщини. Що в залишку Підсумовуючи двохсотлітній шлях розбудови освітньої мережі Старобільська, можна переконливо стверджувати, що система, закладена у ХІХ – на початку ХХ століття, виявилася надзвичайно життєздатною та продуманою. Вона гармонійно поєднувала всі рівні освіти, від початкового повітового училища 1816 року до класичної освіти для юнаків у Олександрівській гімназії, високого рівня жіночого шкільництва у Миколаївській гімназії та практичної аграрно-інженерної бази в ремісничо-механічному училищі. Ці осередки знань не лише сформували місцеву інтелігенцію, урядовців та технічних фахівців, а й дали Україні постаті всеукраїнського та світового масштабу. Попри випробування Першої та Другої світових воєн, ідеологічні перебудови радянської доби та важкий удар повномасштабного вторгнення 2022 року, освітянський дух Старобільська не знищено. Монументальні червоноцегляні споруди, що залишилися в окупованому місті, залишаються матеріальним свідченням глибокого українського та європейського коріння Слобожанського краю, а частина освітніх закладів продовжує працювати в релокованому форматі, наближаючи день повернення української освіти до рідного міста. Вікторія Пилипенко, кандидат історичних наук Фото з фейсбук-сторінки "Старобільськ - музей просто неба"