Коли над тобою дев’ятсот метрів гірничих виробок, ти швидко вчишся відрізняти реальну загрозу від порожнього шуму. Леонід Мазанько — колишній керівник виробництва групи підприємств «Донбасвугілляінвест», «Східні Надра» та шахтар із 15-річним підземним стажем з Луганщини. Його батько загинув на шахті «Центральна-Ірміно», тій самій, звідки колись почався стахановський рух. За іронією долі роками пізніше саме Леонід, будучи головним інженером підрядної організації, керував ліквідацією її півторатисячотонного копра заввишки 96 метрів. Цей гарт, служба в радянській армії, виснажлива праця під землею та жорсткі правила вулиці, стали для нього єдиною бронею, коли влітку 2015 року за ним зачинилися двері підвалу російського фсб. Затримання здійснював спецпідрозділ так званої «міндержбезпеки лнр». Окупаційна влада інкримінувала «агенту Майнеру» співпрацю з українськими спецслужбами. Доволі високий статус керівника підприємства і робочі контакти давали Леоніду змогу вільно спілкуватися з військовим керівництвом на окупованій території. Завдяки цьому та доступу до військових об’єктів окупантів, він привернув увагу Луганського департаменту Служби зовнішньої розвідки України, керівник якої вийшов на зв'язок із Леонідом та переконав його передавати дані про розташування сил та техніки ворога. Тоді Леоніду вірилось, що Україні вдасться швидко дати раду загарбникам із рф, а його таємна діяльність допоможе наблизити завершення війни. Далі були жорстокі допити, одиночка, а згодом дев’ять місяців у камері зі звичайними кримінальниками. Те, що для пересічної людини здається пеклом, Мазанько називає «курсом молодого арештанта». «В одиночці була дзвінка тиша, можливість видихнути й розрахувати свої подальші кроки. Мені дали час подумати, і це була помилка слідства. А потрапити до злочинців це навіть везіння в плані побуту: був чай, сигарети, якісь продукти та інколи телефонний зв’язок. Але головне, за ці дев'ять місяців я став ще гостріше сприймати брехню, порожні балачки та необов'язковість». $5000 за «позачерговий список» на обмін з полону Перший запланований обмін восени 2015 року зірвався. Леонід зрозумів: процес затягнеться, потрібно готуватися до перебування в колонії. На волю він вийшов уже під час наступного, успішного обміну в лютому 2016 року. «Коли той обмін восени зірвався й мене повернули назад, всередині ніби щось обірвалося. Надія на швидкий вихід на волю зникла. Я чітко зрозумів: це не на кілька днів і не на тиждень. Попереду — колонія, табір, зовсім інші закони життя. Треба було миттєво перебудувати голову, зібрати волю в кулак і вчитися виживати в нових умовах, серед криміналітету». Донька Мазанька намагаючись визволити батька, стукала в усі можливі офіційні двері. Згодом на неї самі вийшли так звані “волонтери”, які заробляли на чужому горі. Схема була жорстокою: родичам обіцяли «просунути» прізвище у списках на обмін через знайомства в СБУ. Донька Леоніда передала 5000 доларів США. Гроші зникли, а обіцянки виявилися звичайним шахрайством. Ця історія описана в розслідуванні “Гроші” 2021 року під назвою “Скільки коштує витягнути людину з полону днр”. “Тоді довкола обмінів крутилася величезна купа шахраїв, - згадує Леонід. - Вони й подібні їм вдаються до цього інструментарію регулярно. Зараз вже не зрозуміло, хто збирає на ЗСУ, а хто щоб поїхати в Париж. Я не хочу дискредитувати справжніх волонтерів, але в цій мутній воді ловиться дуже велика риба. Моя донька віддала гроші, а коли я вийшов і почав подавати заяви до СБУ та Нацполіції, справа про шахрайство (ст. 190 КК України) досі ні до чого не привела”. Безхатьки після полону Після жаданого ковтка свободи почалися нові випробування — побутові та бюрократичні. Ніякої системи реабілітації не було - держава зустріла колишніх бранців повним хаосом. Але це буде потім. Перша мета звільненої людини була просто помитися. «Коли ми нарешті опинилися на нашому боці, у мене була лише одна думка, майже нав’язлива — помитися та перевдягнутися, — пригадує Леонід. — Просто змити з себе цей підвальний бруд, цей сморід катівні, який, здавалося, в’ївся в саму шкіру. Стати під гарячу воду й відчути, що ти знову людина, а не безправний в’язень». Але навіть це було не одразу. Звільнених бранців привезли на краматорський аеродром і поселили в брезентовому наметі під охороною автоматника. Почалися нічні допити. Співробітники СБУ обіцяли, що вранці всіх відвезуть до Києва. Проте зранку з’ясувалося, що ніхто нікуди не їде. Рідним Мазанька в цей час обіцяли урочисту зустріч у Краматорську та заброньовані номери в готелі. Сестра Леоніда прочекала його на ґанку весь вечір і змушена була винайняти квартиру. Зрештою військові просто вивезли чоловіка в місто й висадили на вулиці. 27 лютого надворі дощило. Жодних довідок чи документів йому не дали. До сестри Леонід дістався пішки. Лише за три дні його куратор із Служби зовнішньої розвідки відвіз до Сєвєродонецька, оплатив дводенне проживання в готелі, купив квиток до Києва й попрощався. Саме відчуття безпорадності на рідній землі й штовхнуло Леоніда діяти далі. Він разом з іншими колишніми бранцями створив громадську організацію «Українська асоціація полонених». Вони ініціювали створення системи підтримки, зокрема так званої «Дорожньої карти» після звільнення з полону, та ухвалення відповідного Закону № 8205: від першої медичної допомоги одразу після обміну до юридичного супроводу та забезпечення житлом, аби жодна людина після пекла не залишалася сам на сам зі своїми бідами. «Ти виходиш із полону й очікуєш, що потрапиш під опіку держави, а насправді опиняєшся в повній порожнечі, — розповідає Мазанько. — Жодного розуміння, куди йти, де ночувати і що робити далі. Перші дні — це суцільні поневіряння: ти ходиш із кутка в куток, блукаєш кабінетами й не розумієш, чому на рідній землі ти раптом став нікому не потрібним. Там, у підвалі, усе було зрозуміло: попереду ворог, ти мусиш вижити. А тут ти зіштовхуєшся з байдужістю. Документів немає, житла немає, здоров’я підірване, а тобі кажуть: "Чекайте, збирайте довідки". А жити, вдягатися і їсти потрібно вже сьогодні». Найбільше Леоніда вразив момент, коли в Державній міграційній службі від нього, людини, яка щойно вийшла з підвалів полону, вимагали сплатити штраф за «втрату паспорта». На думку Леоніда Мазанька, ринок оренди житла живе за рахунок постраждалих з окупованих територій, а спроби скористатися державними пільгами на оселю та кредитування для більшості ВПО та колишніх бранців виявляються бюрократичною пасткою, починаючи з вимоги «білої» зарплати і закінчуючи обмеженням через віку житла та просто через вік позичальника: “Куди їхати людині, чий дім залишився в окупованому Сєвєродонецьку або в зруйнованому Маріуполі? За десять років мого поневіряння країною жоден ріелтор, ні на співучий український у Львові, ні на москальський у Краматорську чи в Одесі, мені не допоміг. "Ай-яй-яй, Леоніде Борисовичу, ви три місяці як з полону? Ого. Але 50% ріелторських віддайте"”. Робота на Службу зовнішньої розвідки У Луганському управлінні СБУ під процесуальним керівництвом Луганської спеціалізованої прокуратури розслідують кримінальне провадження щодо зрадника Олексія Мірошниченка, ексофіцера української Служби зовнішньої розвідки, через якого Леонід Мазанько у 2015 році опинився в луганських катівнях за звинуваченням у «державній зраді». Уже за два роки після обміну, в 2018 році, Леонід отримав медаль Служби зовнішньої розвідки України «Вірність та честь». З часом навколо Леоніда почали гуртуватися інші покинуті напризволяще агенти СБУ та інших відомств, які пройшли через катівні окупантів і потрапили під обмін: “Але спецслужби від нас просто відвернулися. Єдиний шлях довести, що ми існуємо, — це публічність та судові справи”. Разом із адвокаткою Мазанько вирішив через суд підтвердити факт своєї участі в АТО як особи, залученої до конфіденційної співпраці із СЗР. Щоб вибороти статус УБД та гарантований ст.41 Закону України «Про розвідку» соціальний захист, вони направили офіційні запити. Паралельно в межах кримінальної справи Леонід пройшов судову медико-психіатричну експертизу, яка офіційно зафіксувала в нього тяжкий ПТСР: «Коли ти серед ночі прокидаєшся від того, що вбиваєш свого ворога, а потім не можеш заснути — це таке собі. І стандартні психологи тут не допоможуть». Спочатку в СЗР заявили, що взагалі не знають, хто такий Мазанько. Коли ж їм надали фотокопії державної нагороди, у відомстві визнали: так, нагороджений у 2018 році медаллю «за ініціативну допомогу в наданні інформації». «Таке формулювання вигадали спеціально, аби оминати термін "конфіденційне співробітництво", який зобов'язує державу надавати пільги та статус УБД», — пояснює Леонід. Потім був третій запит — з проханням надати копію наказу про нагородження. У СЗР офіційно відповіли: надати копію неможливо, оскільки рішення приймалося головою СЗР усно, після усного ж рапорту керівника департаменту. «Адвокатка просто опустила руки, — підсумовує Мазанько. — Вона очікувала на відмову через "секретність" чи "державну таємницю". Але отримати офіційне повідомлення про те, що наказу немає, бо рішення приймалося усно...». Загалом Мазанько натрапив на суцільну чехарду: за останні роки у Службі зовнішньої розвідки змінився десяток керівників. У цій кабінетній плутанині будь-яке листування перетворюється на виснажливий біг по колу. 17 грудня 2025 року разом з ГО «29 грудня» Леонід Мазанько взяв участь у нараді в Офісі Президента під головуванням Ірини Верещук щодо внесення змін до деяких законодавчих актів України, які стосуються соціального захисту осіб, залучених спецслужбами України до виконання завдань на тимчасово окупованій території України. Справа зрушила з місця, у липні цього року відповідний проект Закону вже зареєстровано у Верховній Раді. Навіщо продовжувати боротьбу? На запитання, що тримає його на плаву і чи є в його житті щось, окрім цієї нескінченної війни з байдужістю, Леонід відповідає без драматизму, але з непохитною шахтарською упертістю: “Це не злоба — це наполегливість у вирішенні завдань”. Вироків шахраям чи зрадникам він уже не чекає як особистого порятунку: «Чи буде мені полегшення, якщо шахраям дадуть, наприклад, рік умовно за те, що вони обібрали мою доньку? - Ні. Зрадник-офіцер залишився в росії, він офіцер фсб, відслужить своє і вийде на пенсію. Винесуть йому тут заочний вирок, і що? Це як у тому анекдоті: ложки знайшлися, а осад залишився». Водночас Леонід зізнається, що проходить все це, аби поділитися досвідом з іншими людьми, які опинилися в подібній ситуації: “Якщо я пройду цей шлях до кінця й через суд змушу систему визнати закон, наступним буде легше». Фото надані співрозмовником Ната Чернецька