Історія нашої землі знала чимало буремних років, які нищили держави й розсіювали цілі народи. Особливо жорстоких утисків українська ідентичність зазнала за радянських часів, коли тоталітарна влада цілеспрямовано намагалася викорінити все українське на сході України. Нашому краю системно й штучно нав'язували пропагандистський наратив, буцімто Схід завжди був російським, російськомовним і нібито ніколи не мав нічого спільного з питомою українською культурою. Проте народна пам'ять та родинний опір виявилися сильнішими за імперську машинерію. Попри всі радянські заборони й денаціоналізаційний тиск, традиція вишивання та національні обряди вистояли й збереглися. Вишиті рушники, сорочки й скатертини дбайливо берегли як найцінніші сімейні реліквії на дні скринь, які місцеві жителі за традицією називали «сундуками», і з трепетом передавали у спадок. Протягом багатьох років дослідницької роботи автор збирала багатий польовий етнографічний матеріал, записи спогадів та унікальні зразки автентичної вишивки Луганщини загалом та старобільської вишивки зокрема. Однак через повномасштабне вторгнення зібрані матеріали, як і хатні колекції місцевих майстринь, на превеликий жаль, були втрачені або знищені. Від княжої доби до козацького степу Вишивання як вид декоративно-ужиткового мистецтва побутувало у багатьох народів, проте саме українська традиція вирізняється неповторною естетикою та сакральним змістом. Ще за часів Київської Русі формувалися спільні моральні цінності та звичаї, серед яких вишивка посідала чільне місце. У XI столітті княгиня Анна, сестра Володимира Мономаха, заснувала у монастирських школах систематичне навчання дівчат вишиванню та гаптуванню золотими й срібними нитками. Це мистецтво, розвинене в княжому середовищі, спиралося на давні народні прийоми. Ця тягла традиція монастирського навчання рукоділлю знайшла своє яскраве втілення і на локальному рівні: у Старобільському жіночому монастирі Анна Булич так само навчала дівчат майстерності вишивання, передаючи таємниці орнаменту та стібка наступним поколінням. У давній період вишивальні орнаменти різних києворуських земель зберігали відносну спільність і загальну стилістичну цілісність. Однак після розпаду давньоруської держави та подальшого загарбання українських земель сусідніми імперіями розпочався процес розмежування регіональних культурних явищ, що й зумовило виникнення яскраво виражених локальних осередків вишивки, зокрема й на теренах Слобожанщини та Старобільщини. Формування специфічних рис вишивального мистецтва Луганщини та безпосередньо Старобільського повіту пояснюється кількома чинниками. На це вплинули незаселеність розлогих степів Дикого Поля, козацька колонізація, а також тривале перебування краю під адміністративним тиском царської Росії. Дике Поле освоювалося вихідцями з Полтавщини, Чернігівщини та Правобережжя, що призвело до активного взаємозбагачення різних етнографічних традицій. Техніки та барви старобільських майстринь На Старобільщині розрізняли три основні техніки вишивання: шовком, хрестиком та гладдю. Традиція оздоблення одягу й побутових речей шовком сягає своїм корінням козацької доби. Тоді серед козацтва та старшини набуло популярності настилування шовковими нитками чоловічих і жіночих сорочок, скатертин, простирадл та церковного начиння. Проте згодом, особливо у радянський період, ця вишукана техніка зазнала занепаду. Це сталося як через поширення дешевої фабричної продукції, що витісняла ручну працю, так і через тотальний дефіцит та бідність радянського часу. В умовах скрути майстриням бракувало матеріалів, а один набір простеньких ниток нерідко ставав спільним здобутком для цілої вулиці. Найпоширенішою на Старобільщині й загалом на Луганщині стала техніка вишивання хрестиком. Цей шов базується на суворій лічбі ниток полотна, де краса візерунка безпосередньо залежить від точності та однонапрямленості верхніх стібків. Вишивали зазвичай бавовняними нитками, так званою заполоччю, на канві або грубому домашньому полотні. Переважаючими барвами цієї техніки в нашому краї стали червона та синя. Водночас на Старобільщині побутувала й давніша, надзвичайно вишукана вишивка білим по білому, або біллю, притаманна полтавсько-чернігівській традиції. Вона вимагала філігранного володіння лічильними швами та вигравала за рахунок тонкої світлотіні на вибіленому лляному чи конопляному полотні. Третім домінуючим способом вишивання була гладь, яка, на відміну від лічильного хрестика, виконувалася вільно за нанесеним малюнком за допомогою щільно покладених стібків. У нашому краї особливого поширення набула багатоколірна гладь. Щодо орнаментального наповнення, то на Старобільщині та загалом у Луганському регіоні переважав рослинний орнамент, у якому майстрині зображували барвінок, виноград, волошки, хміль та гілки сосни. У зооморфних мотивах найчастіше зустрічалися голуби, зозулі чи солов'ї, які символізували любов, гармонію та зв'язок між поколіннями. У давніших геометричних узорах виразно простежувалися солярні знаки, ромби із засівами як символ родючості та восьмикутні зірки-ружі. Рушник як оберіг та єднання доль Попри існування локальних відмінностей у техніках та кольорових гамах, в українській традиції існує універсальний сакральний предмет, що нівелює регіональні розбіжності. Цим предметом є весільний рушник. Він виступає яскравим прикладом єдності нашого народу, його національної ідеї, спільних мрій та прагнень. Весільний рушник з'єднує різноманітні куточки України так само, як він з'єднує дві окремі долі молодих в одну єдину родину. У народній уяві весільний рушник слугував оберегом від усього лихого. Досвідчена майстриня Луганщини Роза Павлівна Єфремова, ділячись мудрістю про оберегове значення тканини, повчала (2018 р.): «У сімейному житті буває все: хороше і погане. Весільний рушник має перш за все служити оберегом, захисником від усього злого в родині. Тому і вишивали хрестики – обереги від грому та блискавки, прямі і хвилясті лінії – обереги від усіх бід на морі. Обов’язковим елементом весільного рушника мала бути корона – оберіг сімейного вогнища, благополуччя та достатку». Весільна обрядовість Старобільщини Глибокий зв'язок вишивальної спадщини з весільною обрядовістю Старобільського повіту розкривається у комплексному весільному дійстві. Попри десятиліття радянської ідеологічної уніфікації, давні весільні традиції на Старобільщині виявилися надзвичайно стійкими та збереглися аж до сьогодення. Навіть у сучасних весіллях краю обов'язковими сакральними елементами залишаються пов'язування нареченого весільним рушником та урочисте розрізання короваю. Загалом обрядова культура Старобільщини являє собою цілісну систему, де кожному етапу відповідало особливе вбрання та використання обрядових тканин. Процес зародження родини починався зі сватання, де ключову роль відігравали хліб і рушники. Приймаючи старостів, дівчина на знак згоди розрізала обрядовий хліб та пов'язувала сватів і нареченого вишитими рушниками. За тиждень до весілля випікали весільний коровай як символ багатства та єдності родів, який довіряли готувати лише жінкам, щасливим у шлюбі. Напередодні самого свята влаштовували дівич-вечір. Під час цього дійства подруги нареченої збирали барвінок, співали тужливих пісень і плели весільний вінок, символічно прощаючись із дівочою волею. Окрасою Старобільщини ж був унікальний весільний стрій молодих. Наречена одягала білу весільну сорочку, багата вишивка якої нерідко поєднувалася з мереживом. Поверх сорочки вдягали рясну спідницю із шовкової або вовняної тканини та святковий фартух, декорований мереживом, бахромою й зубчастими стрічками. Верхнім одягом слугувала так звана юпка — плечовий одяг, прикрашений оксамитом, кольоровими шнурами та позументом (гаптована сріблом чи металевими листками стрічка). На голову нареченій пов'язували шовкову стрічку, поверх якої накладали пишний весільний вінок зі штучних квітів із обов'язковим додаванням павичевого пера, а шию прикрашали численними низками коралів та бурштину. Молодого ж вбирали у вишиту сорочку з рослинним узором, чорну чумарку (верхній одяг), жилет та широкі штани, підперезані тканим червоним поясом. Нареченому на праву руку або через плече обов'язково пов'язували тканий чи вишитий весільний рушник, а до грудей і коміра пришпилювали святкові стрічки. Саме весільне дійство супроводжувалося численними обрядами. Перед виїздом до церкви або до розпису молодята ставали на вишитий рушник, аби отримати батьківське благословення хлібом та/або іконами. Після вінчання/розпису відбувався посад молодих, під час якого нареченого саджали на стілець, на його коліна клали пишно вишиту подушку, і на неї боярин з третього спробу саджав молоду, що символізувало її остаточне прощання з дівоцтвом. Там само відбувався й обряд покривання, коли з голови нареченої знімали дівочий вінок із павичевим пером і пов'язували шовкову хустку, що знаменувало її перехід у статус заміжньої жінки. Наприкінці бенкету здійснювали традиційне розрізання короваю, який роздавали усім гостям як символ спільного щастя, єдності та достатку. Сакральні правила створення вишиваного оберега Не менш суворі закономірності побутували й під час виготовлення повсякденних та святкових сорочок. До весілля дівчина повинна була приготувати собі близько десятка сорочок. Це вимагало довгих місяців клопіткої праці від прядіння ниток і виготовлення полотна на домашньому верстаті до його вибілювання, крою та безпосередньо вишивання. Для збереження магічних і захисних властивостей одягу вишивати починали у спеціально визначені дні. Жіночі сорочки вишивали у середу, яку вважали жіночим днем, а чоловічі — у четвер, аби забезпечити господарський успіх і захистити людину від хвороб. Для захисту від злих сил орнаментом обов'язково покривали відкриті ділянки та краї одягу — комір, пазуху, манжети й поділ. Усі нитки з вивороту зав'язували на вузлики, щоб нечиста сила не мала доступу до людини. Приблизно у 1970-80-х роках, поруч із сорочками та рушниками набуло поширення масове вишивання декоративних картин. На відміну від суворої канонічності традиційного обрядового одягу, створення вишитих картин підпорядковувалося насамперед індивідуальному смаку господині. Втім, у цих роботах помітне тяжіння до зображення тварин, зокрема котів як давніх символів домашнього затишку та спокою. Духовна першооснова: молитва, пісня та неопалима купина нації Внутрішній стан майстрині під час роботи мав вирішальне значення для якості та енергетики виробу. Місцева рукодільниця Любов Іванівна Слєпцова у розмові про таємниці вишивального ремесла ділилася своїми уявленнями про нього (2017 р.): «Вишивка, як жива істота, вона відчуває душу людини. Недаремно ще наші бабусі говорили, що не варто сідати за вишивання, якщо думки затьмарені темною силою зла та ненависті. Вишивати варто з піснею та молитвою, не дивлячись на те, вишиваєш ти шовком, хрестиком чи гладдю. Молитва і пісня – ось найголовніші заклинання, які роблять вишиванку не простим шматком полотна, а чудодійним зіллям від усіх негараздів». Створення народної вишивки можна порівняти зі спорудженням рукотворного храму. Храм зводять для утвердження духовної першооснови та допомоги людині у пошуку власної сутності. Так само й вишивка виступає нашою духовною першоосновою, де гармонійно поєдналися давні вірування у силу природи та висока мораль українського народу. Дивлячись на старовинні старобільські рушники й сорочки, ми бачимо не просто декоративні вироби, а неопалиму купину нашої нації. Її не змогли знищити ані імперські заборони, ані радянські десятиліття, ані сучасні загарбники. Аби зберегти цю спадщину й не допустити її згасання, важливо відчувати свій глибинний зв'язок із пращурами, почути голос власного роду та дбайливо інтегрувати цю багату традицію в сучасне життя. Вікторія Пилипенко, кандидат історичних наук