До вашої уваги — фрагменти з мемуарів М. Бобровникова, сина міського голови Старобільська, який пройшов пекло громадянської війни, але зміг здійснити свою дитячу мрію — стати астрономом і навіть директором обсерваторії у США. Отже, Старобільськ, початок ХХ століття… Початок історії У 1900 році, коли мені було чотири роки, наша родина переїхала до Старобільська. На жаль, у мене немає чітких спогадів про матір. У 1903 році, коли мені було сім років, народився Петро, її наймолодша дитина. Після цього вона майже безперервно лежала в ліжку або перебувала далеко, на курортах. Вона померла в листопаді 1908 року, на 48-му році життя. Мати померла в Харкові, у фешенебельній лікарні, в оточенні найкращих лікарів. Я, найімовірніше, думаю, що в неї був рак, і, судячи з того, як замовчували подробиці, це, ймовірно, був рак матки. Моєму батькові тоді було 52 роки, але він ніколи не одружувався вдруге. Батько Мій батько, Федір Васильович, був типовим великоросом, або «москалем», як їх називали в Україні. Він був невисокий — приблизно 5 футів 8 дюймів, тобто 173 см, але міцної статури, білявий, із дуже синіми очима, прямим носом і короткою бородою. Він хвалився, що жодного разу в житті не голився. Батько ніколи не навчався в університеті, його освіта обмежувалася тим, що я назвав би неповною середньою школою. Однак він був надзвичайно освіченою людиною і великим книголюбом, головним чином у галузі історії. Наша родина, безперечно, була інтелектуальною, з доброю великою бібліотекою у власному будинку. Книжкові шафи, заповнені томами, були всюди в домі. У нас була величезна кількість книжок на будь-яку тему під сонцем. Серед них енциклопедія Брокгауза — Єфрона у 86 томах мала особливе значення для мого розумового розвитку. Час від часу батько заходив до моєї кімнати, і починалося обговорення майже будь-якої теми — наприклад, ассирійських ієрогліфів або ролі Бісмарка в австро-прусській війні 1866 року. Мушу зазначити, що батько був надзвичайно складною людиною для спільного життя. Його думки, висловлені в найкатегоричнішій формі, дратували більшість із нас. Я пам’ятаю наші суперечки з батьком, особливо під час війни 1914 року, коли, на мій подив, він не виявляв великого патріотизму. Пройшовши довгий життєвий шлях, на підставі власного досвіду я тепер можу зрозуміти батька значно краще. Він був дуже гордою людиною, і все життя стикався з можливістю виявитися неспроможним утримувати свою велику родину. У молодості сталася якась фінансова катастрофа, за яку він відчував особисту відповідальність. У всякому разі, точно відомо, що на ранньому етапі подружнього життя він втратив більшу частину своїх статків. Клан Наш спосіб життя різко відрізнявся від життя у Сполучених Штатах, бо в його основі лежала концепція клану. Батько був старшим сином старшої гілки родини, а тому вважав себе головою всього клану. Він очікував, що йому мають негайно коритися — і не лише у власній родині, а й родичі. Але такі стосунки в російському суспільстві швидко відходили в минуле, і багато змін відбулося ще до революції. Коли ми виросли, ми всі кинули виклик батьковій владі, щоб самим визначати своє життя, і це його розлютило й збентежило. Після смерті батька мій брат Василь став головою родини. Одного разу він прийшов до мене в кімнату й виклав на стіл чималу кількість золотих монет. Сказав, що це моя частка таємних батькових запасів золота, які зберігалися на «чорний день». Старобільськ був адміністративним центром великого повіту — приблизно 100 на 100 км, а насправді 140 на 150 км, — і родичам з інших містечок це було на руку. Вони й не думали зупинятися в готелях, яких у нашому місті було три. Перебування в готелі загалом вважалося образою для родичів. Звичайно, у цій клановій системі були й переваги. Усі допомагали всім. Моя тітка Анастасія, одна із сестер мого батька, вийшла заміж дуже невдало, і її родина була вельми бідною. Так от — вони безкоштовно жили в маленькому будинку, що належав родичам. Двоє синів тітки Анастасії, Володимир і Олександр, фактично виховувалися в нашому домі й завжди їздили з нами на відпочинок і в подорожі під час канікул. А двох її дочок, Олену й Марію, мій батько влаштував учительками в міські школи. Я міг би ще довго говорити про взаємодопомогу між родичами. Крах системи На той час, коли мені було шістнадцять років, цей старий порядок уже почав остаточно руйнуватися. Приблизно тоді один із моїх двоюрідних братів, пішовши із заможної родини, одружився з єврейською дівчиною. Обидві родини урочисто прокляли молоду пару, але ми, молоде покоління, вважали все це дуже дурними забобонами й захоплювалися молодим чоловіком за його мужність. Я почав запрошувати друзів до нас додому, серед них було кілька євреїв. Батько дивився на це несхвально, але особливо не заперечував. Однак він влаштував величезний скандал через одну з моїх дівчат на ім’я Люсі, на сестрі якої був одружений місцевий дантист, але я виграв цю суперечку. Він хотів знати все про родину Люсі, на що я відповів, що мене цікавить Люсі, а не її родина. Але батько наполягав, що соціальне походження — найважливіша річ у світі, на що я відповів, що це просто нісенітниця. Я ніколи не був навіть віддалено закоханий у Люсі. Вона була просто доброю подругою і дуже розумною дівчиною, а така дружба між хлопцями й дівчатами без кохання була досить поширеною в російському суспільстві. Люсі та її сестра Софія були серед моїх найкращих друзів у Петрограді, і ми разом часто бували в театрах і музеях. Думаю, батько боявся мого шлюбу з Люсі, але щойно він зрозумів, що такої небезпеки немає, припинив своє обурення. Коли батько зрозумів, що вже не може керувати мною, ми стали добрими друзями. Він приїхав до Петрограда на кілька тижнів, коли я був студентом, і я побачив у ньому дуже цікавого й приємного співрозмовника. Ми разом здійснювали безліч екскурсій містом і передмістями, і він виявив дивовижне знання російської історії. Смерть батька Я взагалі не пам’ятаю, щоб батько коли-небудь хворів, хоча він був дуже завзятим курцем і викурював близько 80 цигарок на день. На 61-му році життя батько раптово захворів. Лікарі певний час були спантеличені, але досить скоро стало очевидно, що в нього рак шлунка. Я залишив його у вересні 1916 року міцним і бадьорим, а коли повернувся на Різдво, він уже втратив половину своєї ваги й не міг рухатися. Він помер 11 лютого 1917 року, саме перед революцією. Кажу без вагань: я радий, що він помер саме тоді. Він не зміг би прийняти революцію і став би першою жертвою більшовиків у нашому місті. Його жорсткий дух кинув би виклик революції, і його розірвали б на шматки або натовп замучив би його до смерті. Бабуся Марта Мабуть, найвизначнішою людиною в моєму житті була моя бабуся — Марта, або Мура, мати мого батька. Вона була маленькою, рухливою і надзвичайно активною жінкою. Вона народилася 1830 року, тобто їй було 84, коли мені виповнилося 18. Саме вона фактично виховала мене, і я її обожнював. Вона мала дивовижну енергію, завжди була зайнята на кухні й не дозволяла кухареві навіть торкатися тіста. Бабуся вважала, що ніхто, крім неї, не може як слід спекти хліб, і бабусин хліб справді був дивовижний. Коли я був удома, вона надсилала мені на обід скибку свіжого хліба, щойно з печі, з невеликою кількістю смаженого м’яса. Це була найсмачніша страва, яку я коли-небудь їв. Бабуся була надзвичайно релігійною і проводила більшу частину часу в церкві. У її кімнаті завжди горіли лампадки перед образами. Це була таємнича кімната, яку мені подобалося відвідувати. Один із моїх ранніх спогадів — як я читав бабусі одну книжку, коли ще ледве міг складати написані слова. Мені тоді, ймовірно, було вісім років. Ця книжка так сильно на неї вплинула, що бабуся слухала її зі сльозами, які котилися щоками. Це була «Хатина дядька Тома». Постійними гостями бабусі були черниці нашого жіночого монастиря. А коли бабусі виповнилося 74 роки, вона здійснила паломництво до Єрусалима з черницею Никанорою. Вони провели там майже рік і говорили про цю поїздку все подальше життя. Привезли неймовірну кількість подарунків: пляшки води з річки Йордан, торбинки землі зі святих місць, пальмове листя тощо. Коли стався остаточний крах — революція, — бабуся залишилася сама. Вона відмовилася виїхати з нашого дому й податися у вигнання. Пізніше нова влада помістила її до будинку для літніх людей, де вона, як я чув, померла 1923 року, у 93 роки, ймовірно, від виснаження, якщо не від справжнього голоду. Сергій Афанасьєвський, краєзнавець-аматор

ДОВІДКОВО

Мемуари були написані у США в 1950-х роках англійською мовою у вигляді книги «My Life» («Моє життя») 1896–1924. Вони зберігаються як рукопис в архіві Лікської обсерваторії та в родині Бобровникових. Микола Федорович помер у 1988 році, не доживши вісім років до свого столітнього ювілею. Старобільському краєзнавцю-любителю Сергію Афанасьєвському (нині покійному) вдалося розшукати сина М.Ф.Бобровникова — Девіда Портера, патологоанатома за фахом, чоловіка поважного віку, 1932 року народження. "Не одразу, але все ж у 2012 році вдалося переконати його передати, надіслати спогади батька на його історичну батьківщину", - писав С.Афанасьєвський. Цей матеріал – один з серії, що за життя підготував Сергій Афанаьєвський і передав для публікації редакції Телегазети. Українською публікується вперше.