Сіверськодонецьк звикли сприймати як новостворене місто хіміків та активної молоді. Формуванню такого образу допомагала радянська історіографія. Постале у 1934 році як робітниче поселення Лисхімбуд, воно отримало сучасну назву лише в 1950-му, а статус міста здобуло тільки наприкінці 1950-х років. Саме ці два офіційних факти лягли в основу спрощеного радянського наративу про Сіверськодонецьк як про суто радянський індустріальний проєкт, що нібито виник посеред безлюдного степу внаслідок будівництва хімічного комбінату та заводу силікатної цегли. Подібний образ був надзвичайно вигідний тогочасній владі, оскільки давав змогу демонструвати «творчу силу» соціалістичної індустріалізації, яка буцімто створювала цивілізацію там, де раніше існувала лише пустка. Водночас фальсифікувалась або зовсім замовчувалась історія приналежності цих земель до козацьких поселень, що виникають разом із заселенням всієї території Подінців’я козаками Слобідської України. Це робилося цілеспрямовано для підтримки ключового історичного російсько-радянського міфу про безлюдне, небезпечне Дике поле, яке нібито було освоєне винятково завдяки царській політиці охорони порубіжжя та заселене лише лояльними підданими, що не мали жодного стосунку до козацтва. Подібна історична маніпуляція досі використовується для обґрунтування та виправдання зазіхань Москви на український Схід, хоча реальна історія Сіверськодонецька та хуторів навколо нього є набагато глибшою, складнішою і значно цікавішою. Козацьке освоєння Дикого Поля Землі навколо сучасного Сіверськодонецька пов’язані з козацьким освоєнням Дикого Поля, виникненням хуторів, зимівників і слобід уздовж Сіверського Дінця, що сформують один із найдинамічніших історико-географічних регіонів Слобідську Україну або Слобожанщину. Це був величезний прикордонний простір й водночас зона високої військової напруги між Кримським ханством, Великим князівством Литовським (згодом Річчю Посполитою) та Московським царством. Тут пролягали важливі торговельні шляхи: Муравський, Ізюмський, Кальміуський, якими кримські татари здійснювали спустошливі набіги. Особливе значення мало межиріччя Сіверського Дінця та Борової під назвою Борівський перевіз (місце майбутнього Сіверськодонецька), як частина одного із ключових пунктів оборони та торгівлі. Уже в середині XVII століття навколо нього з’являться укріплені козацькі поселення (слободи), що будуть одними із найдавніших осередків постійного освоєння цього краю. Загалом, заселення Слобожанщини відбувалося кількома хвилями. Перша хвиля 1630-1640-х років була пов’язана з козацько-селянськими повстаннями проти польських релігійних та земельних утисків. Однак, вона була невдалою й завершилась поверненням більшості переселенців на свої попередні місця проживання завдяки обіцянкам польської шляхти послабити тиск на українців, переважно реєстрове козацтво. Друга хвиля припала на період Національно-визвольної війни 1648-1657 років під керівництвом гетьмана Б. Хмельницького. Гетьман видав універсал з дозволом переселятися на Слобожанщину. Ось як цю подію описує літопис Самовидця під 1651 р.: «... було чути серед людей горе та незадоволення на Хмельницького за те, що він віддав Україну в неволю полякам. Тоді ж Хмельницький, чекаючи сприятливого часу для помсти, дозволив пригнобленому народові приходити до Полтавщини й за кордон (у Московську державу) для помешкання, і з того часу почали засновуватися Суми, Лебедин, Харків, Охтирка та інші слобідські міста аж до Дону козацьким народом». Третя, наймасовіша хвиля припала на період Руїни, що тривав з другої половини XVII ст. до початку XVIII ст. й характеризувався постійними регіональними конфліктами та змінами гетьманів під тиском впливових держав-сусідів. Московська держава свідомо підтримувала цю колонізацію, проводячи виважену політику заселення фронтиру. Царський уряд розумів, що утримувати величезні південні кордони лише силами московських воєвод і стрільців неефективно й дорого. Значно вигідніше було залучити українських козаків, обізнаних зі степовою війною, звиклих до постійної небезпеки та здатних швидко освоювати нові землі. За службу козакам надавали землю, тимчасові податкові пільги («слободи»), право на самоврядування та промисли. У відповідь вони мали захищати кордон, будувати укріплення, нести сторожову службу на татарських шляхах і переправах, зокрема на Борівському перевозі. Саме тому переселенців у московських документах майже повсюдно називали «черкасами». Ця назва спочатку стосувалася вихідців із Черкаського повіту (Черкаси були одним із головних козацьких центрів Правобережжя), але згодом стала загальним етнонімом для всіх українських переселенців на Слобожанщині незалежно від того, звідки саме вони прийшли. Термін «черкаси» підкреслював їхню козацьку природу та відрізняв від так званого московського населення. Таким чином, Слобожанщина формувалася переважно як український за етнічним складом козацький край, що зберігав мову, звичаї, православну віру та полковий устрій. Головною організуючою силою цього освоєння стали слобідські козацькі полки, які поєднували функції армії, місцевого самоврядування та господарського освоєння краю. На відміну від полків Гетьманщини, вони не мали єдиного гетьмана і підпорядковувалися безпосередньо московським воєводам, передусім білгородському. Ізюмський полк та його роль в освоєнні Подінців’я Для території майбутнього Сіверськодонецька ключовим був Ізюмський слобідський козацький полк. Він виділився з Харківського полку в 1685 році, а остаточно оформився наприкінці XVII – на початку XVIII ст. Центром полку став Ізюм, а першим полковником вважають Костянтина Григоровича Донець-Захаржевського із впливової козацької династії Донців. Полк контролював величезну територію вздовж Сіверського Дінця, Осколу та Красної, від Тора (Слов’янська) на півдні майже до Валуйок на півночі. Саме Ізюмський полк ніс головну відповідальність за оборону Борівського перевозу та прилеглих земель. Козаки полку постійно чергували на переправах, будували укріплення, висилали роз’їзди і відбивали татарські загони. Завдяки їхній діяльності територія межиріччя Дінця та Борової поступово перетворювалася з небезпечного прикордоння на відносно стабільний край. Полк став справжнім фронтиром – живою зоною зіткнення культур, релігій і державних інтересів. Він не лише захищав Московську державу від півдня, але й активно освоював землі, розселяв козаків, будував млини, хутори та слободи. Слобідські полки взагалі відігравали виняткову роль в історії Східної Європи. Вони були одночасно військовою силою, яка стримувала Кримське ханство, і сильним інструментом колонізації. Козаки отримували землю, пільги («слободи») та певну автономію в обмін на постійну військову службу. Це дозволяло швидко заселяти небезпечні прикордонні території, які раніше залишалися малолюдними. Полки зберігали українські традиції самоврядування, виборності старшини, православну віру та козацький побут, навіть під зростаючим тиском імперської адміністрації. Після остаточного зникнення кримської загрози Катерина II ліквідувала козацький устрій на Слобожанщині, перетворивши полки на регулярні гусарські. Козацька старшина отримала дворянські права, а рядові козаки були переведені в категорію державних селян. На зміну військовій колонізації приходило поміщицьке землеволодіння. Саме в цей період, починаючи з 1765 року, на землях колишнього Ізюмського полку активно формуються численні хутори. Вони виникали як місця розселення колишніх козаків і державних селян, а також як нові поміщицькі заїмки. Багато хуторів починалися з млинів на річках, пасік або лісових сторожок. Так виникали Смолянинове, Пурдівка, Гаврилівка, Павлоградський, Ново-Сиротине, Бакаї та десятки інших поселень, які згодом стануть основою сучасної Сіверськодонецької громади. Борівське як осередок формування хутірської системи Подінців’я Одним із найдавніших центрів заселення регіону стало Борівське. Саме воно фактично перетворилося на головний осередок формування майбутньої системи хуторів навколо сучасного Сіверськодонецька. Поселення виникло наприкінці XVII ст. як слобода українських переселенців. Стосовно назви існує декілька гіпотез. Найбільш обґрунтованою вважається прив’язка назви до однойменної назви річки Борова (ліва притока Сіверського Дінця), що протікає вздовж поселення. Деякі історики вважають, що назва походила від навколишніх соснових борів, які вкривали піщані береги Дінця. Серед місцевих побутувала й версія про те, що Борівське є видозміненою назвою від слова «ворівське». Адже наявність Борівської переправи приваблювала розбійників, які заробляли на життя крадіжками під час переправи через річку. Однак, жодна із версій не набула остаточного наукового підтвердження. Ключовим моментом, що визначив характер Борівського, стала участь його мешканців у повстанні під проводом Кіндрата Булавіна (1707-1708). Це не був просто «селянський бунт», а масштабний збройний опір козацтва проти наступу Московського царства на їхні права та землі. Борівська слобода була одним із центрів повстання. За таку непокору Петро I наказав жорстоко покарати містечко. Борівське, як і багато інших містечок по Дінцю, було повністю спалене та спустошене. Московська влада намагалася фізично знищити осередки вільнолюбства, щоб заселити ці землі вже лояльними державними селянами та «служилими людьми». Проте козацький корінь виявився міцнішим, і селище відродилося на тому ж місці вже за кілька десятиліть. Мікросвіт хуторів: від Сиротиного до Метьолкіного У XVIII ст. Борівське вже мало ознаки розвиненої слободи. Населення займалося землеробством, скотарством, рибальством і ремеслами. Саме надлишок земель та поступове збільшення кількості населення стали причиною виникнення навколишніх хуторів. Молодші члени родин, безземельні козаки, збіднілі переселенці починали відходити далі від основного поселення й засновували нові господарства на вільних землях. Активному освоєнню територій сприяла також репресивна політика імперської влади після Булавінського повстання. На території навколо Борівського почали завозити так званих однодворців. Так називали державних селян, нащадків служилих людей Московської держави, яких переселяли з Орловської, Курської, Воронезької губерній для «зміцнення південних рубежів». Так поступово виникають Сиротине, Вороново, Метьолкіне. Сиротине одне з найдавніших поселень регіону. Уже сама назва села є надзвичайно промовистою й відкриває важливі аспекти соціальної історії Слобожанщини. Найімовірніше, вона походить від слова «сироти», яким у тогочасному суспільстві часто називали безземельних або малоземельних людей. Це могли бути вдови, переселенці без спадкової землі, збіднілі козаки або люди, які не мали можливості отримати достатньо землі у старіших слободах. Сиротине виникло у вигідному місці поблизу озера Клешня, а також луків і заплав Дінця. Тут були чудові пасовища для худоби, багаті рибні водойми та зручні місця для сінокосів. Спочатку поселення складалося лише з кількох хат-мазанок під очеретяними стріхами. Однак поступово воно зростало, перетворюючись на типове слобожанське село. Перші документальні згадки прізвищ майбутніх засновників (Сиротини, Єгоровські та інші) з’являються в ревізіях XVIII століття серед однодворців, яких переселяли сюди з Орловщини, Курщини, Воронежчини та інших регіонів. Однак сам хутір як окреме поселення фіксується лише в XIX столітті. На карті 1829 року його ще немає, а на карті 1842 року вже позначений як хутір Сиротин (Єгоровський) з кількістю дворів до 5. У 1864 році в Сиротиному налічувалося 15 дворів і 144 мешканці. Хутір залишався державним, а земля перебувала в общинному користуванні Боровської громади, яка неохоче відпускала людей на хутори, бо це зменшувало кількість робочих рук і частку угідь на основне село. Поряд із Сиротиним поступово формувалися інші хутори. Одним із них стало Воронове, історія якого добре ілюструє механізм освоєння степового прикордоння. Спочатку тут існували лише сезонні пастуші стоянки та зимівники. Подібні тимчасові поселення були дуже поширеними у Слобідській Україні. Люди спершу використовували територію для випасу худоби або рибальства, а вже згодом переходили до постійного проживання. На картах Вороново фіксується з 1829 року як поселення, мешканці якого займалися переважно скотарством, землеробством і рибальством. Надзвичайно цікавим було життя у Метьолкіному, яке розташовувалося ближче до донецьких плавнів. Це середовище формувало особливий спосіб життя місцевого населення. Заплава Сіверського Дінця у XVIII-XIX ст. являла собою складний світ озер, заболочених ділянок, очеретяних заростей і дубових гаїв. Для місцевих мешканців плавні становили основу економіки, а не просто були природним середовищем. Мешканці плавневих хуторів мали надзвичайно глибокі знання місцевого ландшафту. Вони пересувалися човнами між озерами та протоками, знали місця нересту риби, розташування мисливських угідь і сезонні зміни рівня води. У певному сенсі це був окремий мікросвіт зі своєю локальною культурою. З основним промислом місцевих, власне й пов’язують назву Метьолкіного. На карті Слобідсько-Української губернії 1829 року хутір уже позначений як Занін (пізніше Метелин або Метьолкін). На карті 1842 року він фіксується з кількістю дворів менше 5. У 1864 році, за статистичними даними, в Метьолкіному налічувалося 17 дворів і 134 мешканці. Не менш важливе місце в історії регіону посідають Боровеньки. Їхня історія відображає складні політичні процеси XVIII ст., коли територія сучасної Луганщини ставала об’єктом дедалі більшого контролю з боку Російської імперії. Офіційним роком заснування Боровеньок вважається 1711 рік. Після поразки Булавінського повстання частина донських козаків із містечка Борівського переселилася вище за течією річки Борової, заснувавши поселення, яке згодом отримало назву Боровеньки. У XIX столітті Боровеньки вже були великим селом Старобільського повіту Харківської губернії. Це був період поступового економічного розвитку. Основою життя залишалося землеробство, а особливу роль у громадському житті відігравала церква, яка була не лише духовним, а й соціальним центром Боровеньок. У XIX столітті частина регіону потрапляє до системи військових поселень, створених Олексієм Аракчеєвим. Ця система стала однією з найсуперечливіших сторінок історії імперської колонізації. Селяни повинні були одночасно займатися господарством і підкорятися суворій військовій дисципліні. Повсякденне життя регламентувалося до дрібниць, однак навіть така система не змогла повністю знищити традиційний слобожанський уклад. Тихий наступ індустріалізації Наприкінці XVIII століття поруч із аграрним світом хуторів починає формуватися новий економічний центр – Лисичанськ. Відкриття покладів кам’яного вугілля стало початком індустріальної трансформації Донбасу. Проте навіть у XIX столітті територія сучасного Сєвєродонецька залишалася переважно сільською. Тут і далі домінували поля, пасовища, ліси, рибальські озера та хутори. Навіть на початку XX століття життя місцевого населення залишалося значною мірою традиційним. У селах зберігалися українські пісні, весільні обряди, храмові свята, ярмарки та звичаї громадської взаємодопомоги. Слобожанська культура продовжувала залишатися головною основою місцевої ідентичності. Колективізація 1930-х років фактично зруйнувала традиційний хутірський світ. Система індивідуального господарства, яка існувала століттями, була знищена. Багато родин зазнали розкуркулення, репресій і примусових переселень. Після Другої світової війни починається масштабна індустріалізація лівобережжя Дінця. На місці степів і колишніх господарських земель виростає новий промисловий центр – Сіверськодонецьк. Разом із заводами приходить новий урбаністичний простір, який поступово поглинає старий слобожанський ландшафт. Однак історична пам’ять про хутори не зникає повністю. Вона продовжує жити у назвах поселень, у локальних переказах, у родинній пам’яті та самому природному середовищі Сіверського Дінця. Саме ця пам’ять сьогодні дозволяє побачити Сєвєродонецьк не лише як продукт радянської індустрії, а як спадкоємця давнього слобожанського світу, що сформувався задовго до появи заводських труб і промислових комбінатів. Вікторія Пилипенко, кандидат історичних наук"