Роман народився у Старобільську в 1999 році. Жив у небагатій сім’ї. Мати працювала у торгівлі, поки не народилась сестра Романа – тоді стала домогосподаркою. А батько залишив сім’ю, коли Роману виповнилось 16. Хлопець, який ще в школі цікавився політикою, закінчив Старобільський медколедж і добровільно вступив до Державної прикордонної служби. Однак отримав травму і як наслідок - 2 групу інвалідності, через що не зміг продовжувати службу. Повернувшись додому, вступив до Луганського Національного університету ім. Тараса Шевченка, де вивчав історію, менеджмент та політологію. Евакуація Почалось повномасштабне вторгнення і Роман опинився в окупації. Разом з іншими старобільчанами він спостерігав, як росіяни встановлюють свою владу в рідному місті. Через місяць Роману довелося терміново евакуюватися. І на це були не лише очевидні причини, але й те, що його друг потребував медичної допомоги, але через окупацію вже не міг її отримувати. Вони сіли в автівку разом з іншими знайомими і поїхали через окуповані Сватове та Куп’янськ у напрямку підконтрольної Україні території. Їх виїзд міг закінчитись дуже погано, але удача була на їхньому боці. На першому блокпості вони проходили перевірку, і російський солдат не став передивлятись телефони - через те, що їх автівка відстала від загальної евакуаційної групи. А коли вони від’їхали, Роман зрозумів, що не підготував свій смартфон до перевірок – там були і фото зі служби, і інші матеріали, які б могли стати підставою для затримання. На наступному блокпості перевірки були більш ретельними. Тих, хто їхав автобусом, виводили і навіть роздягали. Але нашому герою знову пощастило, можливо просто тому, що він з друзями їхав у приватній автівці. - Росіянин питав: куди їдемо, з якою метою, - розповідає Білоус. - Ми відповідали, що вивозимо жінок і хворого до більш безпечного місця – у Дніпро. На що він нам: «Нє туда вивозітє. Ви что, думаєте, ми к Днєпру нє дойдьом?» Тим не менш, машину він пропустив. Вони поїхали, але внутрішня напруга не спадала. Домовились: коли буде український блокпост, не спішити з радісними емоціями, вигуками, бо знали – росіяни підступні і можуть видавати себе за наших. «Але коли нарешті зустріли українців – відразу стало зрозуміло, що це свої. Наші відрізнялись і ставленням, і манерою спілкування і, звичайно, мовою», - згадує Роман. Насправді, в Дніпрі вони затримались лише на ночівлю. І поїхали далі, аж до Львова. Там віддали хворого друга до госпіталю. Тоді Роман опинився перед вибором – що робити далі. Він хотів би бути корисним, але це був момент, коли цього хотіли майже всі. «Здавалось, що усі люди навколо щось робили, волонтерили… Були навіть черги з бажаючих допомагати військовим», - каже Білоус. І врешті він поїхав за кордон. Спочатку - в Польщу, а потім – у Францію. Там він зайнявся тим, що допомагав українцям, що приїздили, а трохи засвоївши основи французької – пішов навчатися юриспунденції до Унівеситету Гренобль Альпи. Пройшло близько року, і все у Романа було начебто непогано – він адаптувався до нових умов, мав певні перспективи і йому було чим себе зайняти, але все ж таки щось не давало спокою. «Все було добре, але мене раптом охопило бажання повернутись. Просто так хотілось додому. Звісно, що не в окупацію, але в Україну» - зізнається наш співбесідник. І зрештою герой цієї статті опинився у Києві. У Києві У Києві Роман став помічником депутата Київської міської ради і займався багатьма напрямами. Окрім роботи з підготовки документації та організації діяльності громадської приймальні, на ньому були проєкти, пов’язані з допомогою ветеранам, підтримкою ВПО тощо. На цій посаді Білоус працював майже рік. А далі — ще цікавіше: Роман отримав посаду у Директораті у справах співпраці з українською спільнотою за кордоном у новоствореному Міністерстві національної єдності. За його участі відбувалася розбудова Центрів єдності в країнах Євросоюзу (Німеччина, Франція, Іспанія, Чехія). Ці центри мали дві ключові функції: мотивувати українців повертатися додому та підтримувати їхній розвиток за кордоном. Проте в липні цього року Кабмін розформував Міністерство національної єдності, передавши його функції Міністерству соціальної політики, сім'ї та єдності України, а Роман звільнився. Паралельно з роботою в міністерстві Роман займався громадською діяльністю, налагоджував міжнародні зв’язки в одній із громадських організацій, був тренером, ментором та організатором різноманітних молодіжних заходів і працював над розвитком молодіжної політики. У листопаді минулого року ці зусилля привели Білоуса на посаду керівника робочої групи з питань молодіжної політики Молодіжної ради при Міністерстві молоді та спорту. «Ми надавали рекомендації до законодавчих актів, пов’язаних із молоддю, і доносили потреби та бачення молодих людей до Міністерства», — пояснює Роман. Крім того, Роман став членом Молодіжної ради при Київській обласній державній адміністрації, а з 5 вересня цього року його призначено позаштатним радником голови Луганської обласної військової адміністрації. Його активність у сфері молодіжної політики не залишилася непоміченою: у серпні хлопець став лауреатом Премії Кабінету Міністрів України за особливі досягнення молоді у розбудові України. А нещодавно Верховна Рада України також відзначила Білоуса премією — за внесок молоді у розвиток парламентаризму та місцевого самоврядування. І хіба він на цьому зупиниться? Ні. Зараз триває формування Національної ради з питань молоді — консультативно-дорадчого органу при Кабінеті Міністрів України. І Роман подав заявку на участь у її роботі. Суперсила і особисте життя Після такого переліку від нашого співбесідника, ми не могли не спитати: «Як ти все встигаєш?» - Інколи буває складно, - зізнався Роман Білоус. – Але, знаєте, коли заповнюєш анкету, влаштовуючись на роботу, інколи там є питання «Що ти вважаєш своєю суперсилою?» Так от: моя суперсила – тайм-менеджмент. Я керую своїм часом, ніколи не запізнююсь і все встигаю. Юний політик зізнається, що інколи люди навіть хейтили його під деякими публікаціями у соцмережах, мовляв – коли він все це встигав, він же зовсім молодий! Але Роман вважає, що це наслідки застарілого мислення – так пишуть люди, що не можуть розпоряджатися своїм часом. А насправді наш герой ще має час на особисте життя. І не дарма він повернувся в Україну з Франції, довірившись своїй інтуїції, адже саме в Києві він нарешті зустрів своє кохання. І найближчим часом – буквально за кілька тижнів – має відбутися весілля. Ну і наостанок – дещо важливе на адресу нашої сучасної молоді. Більшість молодих людей не вважають за потрібне брати участь в якихось громадських проєктах, долучатись до самоврядування – це, напевно, з різних причин їм здається чимось далеким, і нібито їх не стосується. Але… - Молодь має навчитися брати на себе відповідальність, - вважає Роман Білоус. – Саме нам, а не американцям, не європейцям, розбудовувати Україну. І якщо ми будемо разом це робити – то зможемо збудувати таку країну, яку хочемо саме ми. Закликаю молодих людей іти у сфери держуправління. Там дуже багато засидівшихся на посадах людей, яких має замінити «свіжа кров». Маємо використати потенціал, щоб зробити гідну європейську країну! Звісно, що не всім відразу потрапити на роботу в міністерство, але починати можна, наприклад, з міні-проєктів у власній громаді – рекомендує лауреат премій Кабміну і ВРУ. Олексій Дмитренко Фото надав Роман Білоус