Вибух… Другий, третій. Ранок Лисичанська мало чим відрізнявся від ранку інших міст Луганської області 24 лютого 2022 року. Це було останнє велике місто у нашій області, яке змогли захопити військові зс рф та бойовики «лнр/днр». Тимчасово. Леонід не спав уже з шостої ранку, бо йому подзвонив його однокласник, чий батько є українським військовослужбовцем, і сказав, що вони їдуть з міста і запропонував поїхати разом із ними. Проте батьки хлопця відмовилися від цієї пропозиції й не дозволили йому їхати. Вони лишалися у місті, яке обстрілювалося кожного дня. Чим ближче підходила армія країни-агресора до Лисичанська, тим нестерпнішим було перебування там. “Ми жили на околиці міста. Навколо нас палали будинки. Кожного разу, коли ми чули свист снарядів, то думали, що це вже до нас… Ми стільки разів були близькими до смерті, що в якийсь момент я хотів, аби це сталося швидше”, — каже Леонід. Сам хлопець не може згадати послідовно дні свого перебування вдома. Останні дні… Лише якісь фрагменти спливають у його памʼяті, коли він говорить про це. “На вулиці ще було холодно. В один із тих днів, коли ми вже думали, чи буде нам що їсти завтра, вирішили, що треба виїжджати. Від сусідів ми дізналися, що з Сіверськодонецька людей везуть до Старобільська. Тоді вже не можна було виїхати на підконтрольну територію — росіяни не пропускали, тому єдиним способом лишитися живими та мати змогу хоча б колись ще побачити український прапор було поїхати туди”, — згадує хлопець. Вивезли УРАЛами до Сватового, Старобільська, а потім — до росії Оскільки транспорту не було, сімʼя Леоніда та їхні сусіди-пенсіонери пішли пішки у бік Сіверськодонецька. Ще на околицях міста їх зупинили російські військові. “Вони стали кричати, що тут зараз почнеться бій, тому ми маємо швидко йти звідти. Нас посадили в УРАЛ і відвезли до Сватового, де ми переночували у школі. Там було багато людей. Літні люди, сімʼї… Памʼятаю, як плакали маленькі діти. Наступного дня нас забрали і відвезли до Старобільська. Висадили біля вʼїзду в місто і сказали чекати у наметах. Наметів було декілька. Там було тепло, бо горіла пічка, чи щось таке, нас годували. Здавалося, що це не з нами відбувається”, — розповів хлопець. Далі, за словами Леоніда, до мосту приїхали два автобуси. Водії та рятувальники питали в людей, кому куди треба їхати. Якщо комусь нікуди було їхати, то всіх везли до росії. “Ми були одними з них. Моя бабуся проживала у Волгоградській області, тому ми вирішили, що поки їхатимемо до неї. Автобуси були заповнені, вільних місць не було. Я памʼятаю, що нас висадили вже у росії. Там ми заповнили якісь документи, і за нами приїхала бабуся”, — розповів він. Поставили на військовий облік і змусили вчитися Далі батьки прийняли рішення їхати до Маріуполя. Як пояснює сам Леонід, вони надивилися російських новин, послухали проросійських друзів та повірили в байку про “нові регіони”. Приїхавши до Маріуполя, почався новий етап його життя, про який він тепер мріє забути. “Ще рік мені вдалося не вчитися, аж до одного випадку. Я вийшов у магазин, і мене зупинили російські військові. Подивилися документи і запитали, чому я ніде не вчуся. Я сказав, що ми лише нещодавно переїхали і що я вчитися не хочу, а буду працювати. Це була моя помилка. Мене забрали, повезли до військкомату і поставили одразу на облік. Туди приїхали батьки, і лише завдяки їм мене поставили тільки на облік, а не видали повістку до армії”, — розповів Леонід. Після цього випадку йому таки довелося піти навчатися. Хлопець вступив до окупаційного університету на перекладача, бо лише навчання могло врятувати його від армії. Ну, принаймні, так йому обіцяли окупанти. “Це було гірше, ніж армія. Гімн кожного ранку, портрети путіна в усіх кабінетах, пропаганда настільки потужна, що інколи мені здавалося, ніби я вже починаю бути, як вони. Ви бачили колись фільм про зомбі? Так от. Мама мене просила бути, як вони. Весь час повторювала: будь як вони — і тоді ніхто не помітить, що ти інший. Так я провчився півтора року”, — говорить він. Сказав, що поїхав на море Розуміючи, що далі так тривати не може, а батьки не підтримують його ідею з виїздом, Леонід вирішив робити по-своєму. Влітку він влаштувався на роботу в кафе, а потім ще й на будівництво, де його неодноразово “кидали”. Але він продовжував збирати гроші і придумувати план своєї втечі — таємно, аби вдома не дізналися раніше, ніж потрібно. “Я сказав, що поїду на море. Дорога пройшла нормально. Лише на кордоні Білорусі та України мене сильно допитували: куди їдеш, навіщо, перевіряли документи дуже довго, але врешті пропустили. Коли я йшов, точніше, ледь не біг, у бік України, мені здавалося, що я вперше в житті такий щасливий. На кордоні я все розповів нашим службам і порвав свій російський паспорт”, — розповів хлопець. Леонід швидко знайшов собі заняття до душі, відновив документи. Проте розуміння того, що він ще довго може не побачити своїх рідних, засмучує його. “Коли мама мені подзвонила, то я їй сказав, де я. Вона зізналася, що здогадувалася. Батько довго не міг прийняти це, але таки спілкується зі мною. Тепер лишається тільки вірити, що наші розмови колись перейдуть в офлайн-режим і ми ще проїдемося нашим мостом у Сіверськодонецьку”, — сказав він. Ксенія Новицька