З міркувань безпеки ми не вказуємо справжнє імʼя та прізвище нашої співрозмовниці. Після 24 лютого 2022 року жінка здогадувалася, що така активна позиція може нашкодити їй. Думки Ксенії підтвердили представники окупаційних органів, які намагалися вмовити жінку на співпрацю: «Ви маєте розуміти, що з такою активною позицією, як у вас, не вийде відсидітись. Вам доведеться співпрацювати або ж виїжджати. Майте на увазі, що у нас є "стаття за саботаж" — 10 років». Слова окупантів спантеличили жінку — вона усвідомила, що чекати на місці звільнення від російських загарбників не вийде. Тим більше не можна було ризикувати життям близьких. Отже після 85 діб в окупації родина старобільчанки — чоловік та двоє дітей-підлітків — все ж таки наважилася на евакуацію. Пунктом призначення наші земляки обрали Латвію — близько 1700 км від Старобільська. Чому саме Латвія Латвійська Республіка — одна з країн-учасниць Євросоюзу. Латвійці активно підтримують українську державу в протистоянні російській агресії. І ось вже майже два роки родина Ксенії живе у Латвії. – Нам треба було якомога швидше покинути окупацію. Ми проклали маршрут і побачили, що дорога до Латвії — найкоротший шлях до свободи. Латвійці навіть дивувалася, чому ми не їдемо далі, адже інші країні пропонували кращі умови для українських біженців. Але ми виїжджали не у пошуках кращого життя. Ми шукали місце, де можна перечекати складні часи. Ми вірили, що війна закінчиться за літо і ми швиденько повернемося до Старобільська, – розповіла Ксенія. Складна адаптація Латвійська держава поселила старобільчан у гуртожитку за містом, де була природа, зелень та спокій. Але, хоч нове місце проживання й було мальовничим, перші два тижні у Латвії для Ксенії виявилися напрочуд важкими. Жінка замкнулась у собі та не виходила з кімнати, бо не хотіла ні з ким спілкуватися. Вона боялася, що остаточно втратить минуле життя — улюблену роботу та змогу займатися творчою діяльністю. Старобільчанка збагнула, що аби легше пережити травмуючий переїзд, необхідно чимось займатися. Тому наші земляки вирішили брати участь в акціях на підтримку України, які пропонували місцеві активісти-волонтери. Зрештою, активна діяльність все ж таки допомогла Ксенії адаптуватися в чужій країні. – Як кажуть, куди б ти не поїхав, ти береш з собою себе. У Латвії я теж маю досить активну позицію. Я намагаюся бути, чути, звучати, говорити, цікавитись, спілкуватися з усіма. Але сам період адаптації виявився надважким. Тим паче, що ми приїхали з дітьми. Про їх долю теж треба було думати. І зараз, майже через два роки проживання в Латвії, нам вже набагато легше. Ми відчуваємо ґрунт під ногами та знаємо, що буде завтра, – говорить старобільчанка. Знайомство з місцевою культурою Ксенія з повагою підійшла до країни, яка надала їм прихисток. Вона цікавилася латвійською культурою, дізнавалася про місцеві звичаї та традиції. Всією родиною вчили латиську мову. Говорять, що латвійці — справжні інтроверти, які орієнтовані виключно на себе та на родину. Але якщо ставитися з повагою до місцевих жителів та підходити зі справжньою цікавістю до традицій, каже Ксенія, латвійці відкриються до тебе. Тоді можна побачити, що жителі країни — прекрасні, добрі, чуйні та позитивні люди, які залюбки підтримують українців. – Одного разу я побачила одиноку хатину, яка навіть парканом не була огороджена. Поблизу жодного будиночку не було. Такий краєвид мене здивував. Тоді я усвідомила, що головне для латвійців — родина, тому вони такі інтроверти. Якщо чесно, у них я цьому навчилася. Раніше я приділяла багато часу громадській діяльності і сімʼя відходила на другий план. Зараз я більше уваги віддаю родині, – поділилася Ксенія. Попри всі складнощі латвійці вміють берегти власні традиції та культуру, відзначила старобільчанка. Латвія, як і Україна, була у складі Російської імперії. Згодом держава здобула незалежність, але невдовзі Латвійська Республіка опинилися під гнітом німецької, а потім і радянської окупації. Незважаючи на це, Латвія зберегла свій культурний генофонд, підкреслила жінка. Яскравий приклад — Латвійський фестиваль пісні і танцю, який є масштабним святом для всієї країни. Цей фестиваль є одним з найбільших аматорських хорових подій в світі і є важливою подією в латиській культурі і суспільному житті. Він також є шедевром усної і нематеріальної спадщини людства, який віднесли до списку ЮНЕСКО. – До проведення свята долучається ледь не вся країна і люди різного віку — від малечі та молоді до людей літнього віку. Тут танцюють та співають чоловіки, жінки, діти. Це все має історичне підґрунтя. Через пісні, танці, народні костюми латвійці змогли зберегти свою ідентичність. Я захоплююсь цим і мене це насправді вразило, – каже Ксенія. Радянські українці Наша землячка відкрила для себе в Латвії українське культурне товариство, яке започаткували радянські українці, що переїхали до Латвійської Республіки 50 років тому. Учасники товариства підтримують українську культуру народними піснями, костюмами та беруть участь у різноманітних заходах. Старобільчанка теж долучилася до товариства. Утім, ці українці зовсім інші, каже Ксенія, адже вони відхрещуються від підтримки Батьківщині, говорячи, що «це не наше». – Вони виступають без політики та взагалі не роблять ніяких внесків у допомогу українській державі. Мене це дуже ображало і я це важко переносила. Вони ж наче такі самі, як і ми, говорять українською, співають. Вони абсолютно аполітичні. Зрештою, я звикла до цього. Попри це вони дають мені платформу, де я можу сказати те, що мені потрібно. Ми виступаємо у різних куточках Латвії, беремо участь в заходах. Тож, я маю можливість говорити про Україну, – розповіла наша співбесідниця. Питання працевлаштування Ксенія продовжує дистанційно викладати в українській школі, в якій вона працювала і до початку великої війни. Старобільчанка намагалася знайти роботу в Латвії. Вона довгий час стояла на біржі праці. Проте без знання місцевої мови влаштуватися на стабільну та гарну роботу фактично неможливо. Жінка відвідувала курси латиської мови та здобула початковий рівень — А1. Однак, цього недостатньо. Тим паче, що латиська їй дається дуже непросто, бо мова сильно відрізняється від української. Наша землячка знайшла вихід — вона працює в проєктній діяльності, яку запроваджує ризька Європейська школа. Ксенія проводить для українських дітей екскурсії по Латвії та допомагає їм адаптуватися. Екскурсії спрямовані на те, щоб показати, що спільного та відмінного між Україною та Латвійською Республікою. Вони подорожують країною, відвідують головні архітектурні обʼєкти та приймають участь в різноманітних майстер-класах. Окрім того, наша співрозмовниця влаштувалася в організації, яка допомагає різним соціальним верствам населення. Чоловік Ксенії знайшов роботу відносно швидко — йому допомогли знайомі латвійці. Він працює у фірмі, яка займається будівництвом. – Працевлаштування чоловіка дало змогу орендувати квартиру. Однак, йому доводиться багато працювати, щоб утримувати нашу родину. Це непросто. Я навіть не впевнена, чи змогли б ми себе забезпечувати, якби виїхали без чоловіка. Ціни в Латвії по-справжньому «європейські», а ось зарплатня не дуже висока. Особливо дороговартісними є оренда житла та комунальні послуги, – говорить жінка. Навчання дітей Перед початком навчального року в дітей нашої співрозмовниці було ціле літо, аби підготуватися та звикнути до нового місця проживання. Юні старобільчани влітку відвідували курси латиської мови, таким чином познайомились з нею. Школа, де навчаються діти Ксенії, була частково російськомовною. Після широкомасштабного російського вторгнення в Україну освітній заклад повністю перейшов на викладання латиською. Старший син потрапив до класу, де переважна більшість дітей у колективі була російськомовна. Тому уроки проводили на латиській, а на перервах молодь спілкувалася між собою російською. Як говорить Ксенія, старший все розуміє, може відповідати, але поки що не так вільно, як рідною мовою. Зараз хлопець в 11 класі. Попереду на нього чекають екзамени та 12 клас школи. Молодша донька вже потрапила у латиський клас — там учні спілкувалися латиською. Це допомогло краще засвоїти мову. Вона вільно спілкується з однолітками, виконує домашню роботу та має гарні бали. Навіть вчителі відзначають старобільчанку за успіхи у навчанні, говорячи, що вона вчиться на рівні з місцевими дітьми. У навчальному закладі є неприємний момент — не всі вчителі лояльні до українських дітей. – Нещодавно на уроці російської мови вчителька синові заявила, що «української мови, як і народу України, не існує — це все вигадали, адже ми всі один народ». Як бачимо, російська пропаганда потужно діє і в Латвії, – розповіла Ксенія. Що далі Наразі старобільчани живуть у Латвії і чекають не деокупацію Луганщини. Однак, оскільки невідомо, коли саме відбудеться звільнення українських земель від російського агресора, наші співвітчизники не можуть будувати довгострокові плани на подальше життя. – Ми не знаємо, чим закінчиться війна в Україні. Звісно, якщо деокупують Луганську область, ми повернемося до Старобільська. Однак, коли це станеться? Ми розглядали різноманітні варіанти — виїзд на територію, підконтрольну Україні, переїзд в інші європейські країни. Але головна складність в тому, що тоді доведься знову все починати спочатку — адаптуватися, звикати, вчити мову, якщо це буде інша країна ЄС. Я не хочу знову йти на такий серйозний крок. Тому все залежить від того, як закінчиться війна в України. А зараз мені здається, що треба жити сьогоднішнім днем, адже будувати глобальні плани сьогодні просто неможливо, – вважає Ксенія. Євген Голобородько