У 2016 році у Кутовому домі проведено капітальний ремонт та відкрито філію приватного Музею окупації, який надає унікальну можливість ознайомитися з виставкою, оглянути внутрішню в'язницю та підвали штаб-квартири, а також дізнатися про жахливі злочини радянського режиму, які комуністи впроваджували руками спецслужбовців. Журналіст "ТЕЛЕгазети" скористався можливістю та відвідав музей. Під час екскурсії не покидали думки про те, що відбувається зараз на тимчасово захоплених територіях України, адже методи сучасної росії подібні до тих, які радянці використовували в окупованій Латвії у ХХ сторіччі. Початок екскурсії Крокуючи до тюремного блоку, який розташовувався на трьох нижніх рівнях будівлі, перше, що дивує відвідувачів — самобутнє обрамлення споруди, з 1912 року. За словами гіда, приміщення музею є абсолютно автентичним з самого початку історії цієї будівлі, адже тут збереглося все саме так, як це було на початку — підлога і стеля, всі прикраси на стінах, включаючи два нескінченних дзеркала, що розміщувалися один навпроти одного. Навіть сам тюремний ізолятор є оригінальним і він не зазнав ніяких змін з того часу, як його облаштували радянці. На порозі тюремного блоку групу туристів зустрічає гід. У нашому випадку ним виявилася жінка на імʼя Вікторія. Згодом з'ясувалося, що вона уродженка нині окупованого Лисичанську, а до повномасштабного російського вторгнення Вікторія жила у Харкові. Саме вона й повела групу туристів через камери ізолятору, які є доказами злочинів Кремля. На кого націлені репресії Чекісти з Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР перебували в будівлі з 1940 по 1941 рр., саме тоді радянці анексували Латвійську республіку вперше. Тоді ж у підвалах було організовано в'язницю. Хоча насправді це був тюремний ізолятор, де люди перебували тимчасово під час слідства та допитів, або ж до тих пір, поки репресованим не було пред'явлено звинувачення. Після цього "звинуваченого" могли відправити в інше місце утримання. Наприклад, до Центральної ризької в'язниці. Або ж людину могли депортувати до системи ГУЛАГу чи просто стратити прямо в ізоляторі. Вікторія наголосила, що у підвалах КДБ не тримали вбивць, грабіжників та інших злочинців, адже для цих кримінальних елементів існувало багато інших місць утримання. Ізолятор Кутового будинку був призначений для осіб, яким інкримінували антирадянську діяльність за одним із чотирнадцяти пунктів статті 58 Кримінального кодексу СРСР. Інакше кажучи, у підвалах КДБ перебували люди, які були політичними вʼязнями, адже радянці вважали таких громадян за справжню загрозу. Після розгрому гітлерівської Німеччини у 1945-му комуністи повернулися до країни, а з ними й наймогутніший механізм радянської імперії — НКВС, який у 1954 році було реформовано у Комітет державної безпеки (далі КДБ). Чекісти закріпилися в Кутовому домі на довгі роки, допоки Латвія не відновила свою незалежність у 1991-му році. Кімната реєстрації Перша процедура, яку мали пройти репресовані — реєстрація. Для цього чекісти відвели окрему кімнату. Сама процедура оформлення політвʼязня включала декілька етапів. Розпочиналося все з заведення справи. Радянські офіцери заповнювали величезну кількість документів, куди вносили всю інформацію про вʼязнів. По завершенню паперової робити підозрюваних фотографували. До речі, в самому кабінеті музейники розмістили світлини людей, які пройшли через цю процедуру. Далі в'язнів змушували здати всі речі та прикраси, що ті мали при собі. На цьому етапі головний чекіст все перевіряв, заповнював додаткову форму з описом, а далі все це, включаючи навіть ремінь та шнурки, складали до ящиків у шафі, що стояла в кімнаті реєстрації, а сам офіцер казав, що "коли все закінчиться, ви отримаєте свої речі назад, згідно з описом". Вікторія наголосила, що далеко не всі люди, які потрапили до штаб-квартири КДБ, отримували своє майно назад. На більшість з них чекала більш трагічна доля… Останнім кроком реєстрації був особистий огляд. Офіцерам було байдуже, хто перед ними стояв — чоловік чи жінка. Кожен підозрюваний мав роздягнутися. Під час цієї процедури один з наглядачів зрізав з одягу гудзики, бірки та петлі. Після всього речі повертали підозрюваному. "Підозрювані навіть не уявляли, що тут відбувається і чому їх доставили сюди, адже ця структура для місцевих була абсолютно новою. Особливо це стосувалося першої радянської окупації Латвії. Але пізніше, під час допиту, репресовані вже розуміли чому їх затримали", – розповіла гід. Як допитували політвʼязнів Наступна зупинка в тюремному ізоляторі - у крихітній кімнаті, де чекісти проводили допити підозрюваних, посеред якої стояв стіл та два стільці. Один — для ув'язненого, а інший — для офіцера. На стіні, за офіцерською спиною, розміщувалося дзеркало. Насправді ж за ним знаходилося ще одне приміщення, з якого велося спостереження за людиною, яку після побоїв залишали на одинці. За словами гіда, до середини 50-х років чекістам було достатньо отримати зізнання будь-якими методами. Частіше за все КДБісти вибивали з людей зізнання резиновими палицями або ж просто кулаками, ліктями та колінами. Дуже часто після тривалого допиту ув'язнені поверталися до своїх камер в крові, із поламаними ребрами та вибитими зубами… А якщо ж людина не зізнавалася, то наступною ночі на неї чекав наступний раунд допитів. Хрущовська відлига Після смерті Сталіна почався період Хрущовської відлиги, а на заміну НКВС прийшов Комітет держбезпеки. Харківʼянка наголосила, що головні зміни в роботі цих органів полягали в тому, що чекісти здебільшого прагнули змусити людину співпрацювати з КДБ, щоб вона добровільно приходила до них з доносами на сусідів або інших небажаних елементів радянського суспільства. Проте це не значить, що методи стали більш ліберальними або мʼякшими. Так, офіцери КДБ навчилися бити людей так, що на них не залишалося слідів побоїв. Поряд з цим вони використовували психологічний тиск чи шантаж, а згодом підозрюваних почали відправляти на примусове психіатричне лікування, щоб виліпити з політвʼязня більш зручну людину для комуністичного режиму. Камера "№7" У тюремному ізоляторі ризької штаб-квартири КДБ чекісти обладнали на трьох рівнях 44 камери і за 47 років існування спецслужби через них пройшло понад 40 тисяч політичних вʼязнів. Одна з камер блоку була найбільша — камера №7. Ця камера була розрахована на 15-20 осіб, але КДБісти тримали там до 30 увʼязненних. У камері було усього чотири ліжка. Вони були зафіксовані на стіні за допомогою механізму, який рано вранці піднімав постіль до стіни й лише пізно ввечері вона поверталися додолу. Вікторія відзначила, що найбільша проблема для вʼязнів полягала саме у відсутності здорового сну. В день чекісти забороняли спати, а спати вночі було справжнім випробуванням для підозрюваних. За її словами, здебільшого всі допити відбувалися вночі. Тому охорона у будь-який час могла увійти до камери та забрати людину. Крім того, в камерах було увімкнено яскраве електричне світло. Його не вимикали вночі та й взагалі - ніколи. Чекісти забороняли ув'язненим закривати обличчя навіть руками. Тому звичайний сон був справжнім випробуванням для репресованих. Увесь тюремний ізолятор мав автономну систему опалення, яка працювала цілий рік, навіть улітку. Температура всередині камер досягала 30-35 градусів. Туалету теж не було. Вʼязні мали справляти свої потреби у металеве відро, яке дозволяли виносити лише два рази на добу. "Тут було спекотно та душно, в камері смерділо, багато людей сиділи саме в цій камері. І тому виживання тут ставало серйозним випробуванням", – каже Вікторія. Ковток свіжого повітря Кутовий будинок — велетенська будівля, яка має внутрішні подвірʼя. Деякі з них чекісти переобладнали під прогулянкові двори. Згідно з правилами цього місця, ув'язнені мали право вийти на нетривалу прогулянку один раз на добу. Утім, частіше за все увʼязнених виводили на двір лише один-два рази на тиждень. За спогадами деяких репресованих, дехто не був на свіжому повітрі навіть декілька тижнів. Саме подвірʼя, обладнане для прогулянок, невеличке — з усіх боків його огороджено бетонною стіною, а над головою - металева сітка. Увʼязнені мали ходити весь час прогулянки по колу один за одним вздовж стіни. При цьому їх змушували тримати руки за спиною. Гід відзначила, що на подвірʼї мали знаходитися увʼязнені лише з однієї камери, щоб репресовані не зустріли своїх товаришів по невдачі. Кімната розстріляних Останньою зупинкою для політичних вʼязнів ізолятора була кімната винесення смертного вироку або ж, як кажуть гіди, — кімната розстріляних. Поблизу кімнати знаходився гараж. Під час виконання вироку там вже стояла вантажівка. Водій автівки не глушив двигуна та чекав поки чекіст не стратить увʼязненого. Це робили для того, щоб жителі Риги не чули постріли, каже Вікторія, хоча більшість вироків виконувалася саме вночі. Ще в куточку кімнати був стік для того, щоб змивати кров. У роки НКВС ця кімната мала приміщення останнього допиту, де увʼязненим надавався останній шанс зізнатися у "злочинах". Потім людину змушували знімати верхній одяг, залишаючи їх лише в білизні. Далі людей ставили на коліна обличчям до стіни і одним пострілом офіцер виконував вирок. Після цього водій вивозив тіла до лісу, де вже були готові масові могили. За словами Вікторії, на сьогодні встановлено 188 розстріляних жителів Латвії, як мінімум одна з них — жінка, про яку вчені дізналися лише торік. На стіні в кімнаті розстріляних науковці нанесли декілька типів міток — жовті та червоні. Жовті крапки відзначають сліди пострілів без крові, а червоні - із кровʼю. На протилежній стіні музею розміщені фотографії ув'язнених, яких комуністи розстріляли саме в цій кімнаті. Євген Голобородько Фото автора та lsm.lv Читайте також: Жахливі паралелі: що спільного між радянською окупацією Латвії та російською окупацією України