Ранок 24 лютого родина Андрія зустріла вдома. Новину про початок широкомасштабного вторгнення наш співрозмовник прийняв з недовірою та до останнього вважав, що це чийсь дурний жарт. Але гуркіт та вибухи, що доносилися з далечини, змогли переконати чоловіка, що війна дійсно почалася. Трохи згодом старобільчанин дізнався, що Мілове вже окупували російські загарбники, а від знайомого з Біловодська, який власними очима бачив, як повз його будинок їхала велетенська колона ворожої техніки, Андрій дізнався, що ворог потроху наближається до Старобільська. Відчуваючи небезпеку, яка насувалася на місто, чоловік з дружиною та маленьким сином вирішили сховатися в укритті на базі Старобільського професійного ліцею. По дорозі до сховища вже відчутно лунала канонада ворожих пострілів зі сторони Біловодщини. У той час українські військові ще перебували в місті. Чоловік пам’ятає, як солдати привезли декілька родин до сховища та надавали необхідну допомогу цивільним, які переховувалися там. Захисники привозили питну воду та всіляко підбадьорювали народ. Вже ввечері місто завмерло, вулиці Старобільська збезлюдніли - люди перебували в сховищах. Жінки з дітьми сиділи в підвалі та гомоніли між собою. Чоловіки в той час перебували на вулиці, прислухаючись до абсолютної тиші, що накрила місто. Лише інколи вони обмінювалися думками, порушуючи навколишній покій. Захисники України, які час від часу навідувалася до сховища, порадили старобільчанам йти додому та переночувати у теплі, якщо така тиша протримається ще хоча б декілька годин. Доля зруйнованих будинків Андрій з родиною направилися додому. Вже вдома голова сімейства на всяк випадок підготував для переховування ванну кімнату. Після цього всі лягли відпочивати. Суцільна тиша протрималася ще декілька годин. А вже вранці її порушили вибухи, що прогриміли в місті. В ніч з 24 на 25 лютого ворожі війська здійснили два обстрілу Старобільську. Перший удар прийшовся на двоповерхівки сотого кварталу. Це було зовсім поряд з житлом родини Андрія. Внаслідок першого обстрілу були руйнувань зазнали двоповерхові будівлі та дитячий садок. Будинок нашого співрозмовника теж отримав пошкодження, хоч і не такі значні, - вибиті вікна та двері в під’їзді. "Дружина з сином одразу пригнули у ванну кімнату, а я впав у коридорі. Було дуже страшно, а моя Олена ще декілька діб не могла спокійно спати", - каже чоловік. Окупаційна влада відмовилася відновлювати ці двоповерхівки. Натомість вони дали вказівку розібрати понівечені будівлі, що підрядні так і зробили, а постраждалим мешканцям тих домів виплатити компенсацію у сумі 100 тисячі російських рублів. Звичайно, що за такі гроші годі й думати про придбання нормального житла. Невдала евакуація Невдовзі після широкомасштабного вторгнення керівництво Старобільської громади оголосило про початок евакуації для цивільних громадян. Андрій, хвилюючись за родину, вирішив відправити дружину з малим до більш безпечних регіонів України. Того дня зі Старобільська виїхали два автобуси. Їх супроводжували військові та поліція. Вже ввечері евакуаційна колона прибула до Рубіжного. Далі люди мали їхати потягом. Утім, цього не сталося. Виявилося, що окупанти підірвали залізничну колію. Людей, що приїхали зі Старобільська, направили до гуманітарного штабу, на базі одного з рубіжанських навчальних закладів. Жінка планувала повернутися до Старобільська, але волонтери, що опікувалися штабом, запропонували залишитися в селищі поблизу Рубіжного. Олена, остерігаючись можливих "прильотів" в Старобільську, прийняла пропозицію. Волонтери відвезли старобільчанку разом з дитиною до Кудряшівки. Наших земляків та ще дві родини з інших регіонів Луганщини прийняв місцевий житель. Але спокій в Кудряшівці було порушено. Через декілька діб до населеного пункту увійшли ворожі солдати. Окупанти облаштували в селі військову частину, закрили населений пункт. Через це залишити селище одразу не вдалося. Жінка з сином жила у волонтерів більше двох тижнів. У селі почали поступово зникати всі комунікації. Трохи згодом посилилися обстріли населеного пункту, а лінія фронту наближалася до Кудряшівки. Господар оселі звернувся до військових, аби ті випустили людей з села. Командир окупантів все ж таки надав згоду. "Дочекавшись тиші, ми поїхали. На той час в селі зібралася нереальна кількість військових. Таку концентрацію людей навіть важко уявити. Коли ми від’їжджали вони навіть розступалися, щоб пропустити автівку", - згадує старобільчанка. Автівка їхала від Кудряшівки до Старобільська, а Олена чула, як з кожним кілометром віддаляється фронтова лінія: стихали звуки вибухів, автоматних черг та гуркіт важкої техніки, а ворожі конвої на дорозі зустрічалися все рідше. Люди в автівці боялися натрапити на вибухонебезпечні предмети, тому намагалися їхати по колії, яку залишили військові конвої на снігу. Через декілька годин родина старобільчан нарешті возз'єдналася. Крадіжка автомобіля Наступного дня після повернення дружини Андрій виявив, що його автівка зникла. Перше, що зробив наш співрозмовник - звернувся до так званої "міліції лнр", аби написати заяву про крадіжку. Але озброєні головорізи, що охороняли будівлю захопленої Старобільської поліції, навіть не впустили старобільчанина. Чоловік простояв біля відділення близько години. Зрозумівши, що діла не буде, він плюнув на все та пішов. Тоді в місті ще був зв’язок і чоловік дистанційно звернувся до української поліції. Там відразу прийняли заяву про крадіжку. Але історія на цьому не закінчилися. Невдовзі Андрій помітив свою машину за парканом одного з навчальних закладів Старобільська, де окупанти розташували військову частину. Чоловік не побоявся та звернувся до солдат. Далі відбувалося справжній "цирк". Спочатку росіяни сказали, що машина начебто належала комусь з батальйону "Айдар". Але це було цілковитою брехнею. Тоді орки видали нову версію: буцімто врятували автомобіль від мародерів і відвезли авто до військовий частини, щоб потім знайти справжнього господаря машини. Зрозуміло, хто насправді був тими мародерами. Хоча в Андрія були всі документи, які підтверджували, що він власник авто, віддавати машину не поспішали. З чоловіком проводили співбесіди якісь "начальники". Їх було п’ятеро і кожному доводилося окремо доводити, що автівка дійсно належить йому. "Автівку все ж таки пообіцяли повернути, але за нею довелося ходити ще чотири дні", - каже чоловік. - "І коли машину нарешті віддали, ці ж військові точно назвали речі, що зникли: акумулятор, мої окуляри та домкрат. Якби ж дійсно існував якийсь мародер, то, напевно, зберегти акумулятор все ж таки б вдалося". Проблеми на дорогах Відвойований автомобіль надав Андрію можливість швидко пересуватись містом, але ситуація на дорогах ставала небезпечною, адже російські військові порушували правила дорожнього руху: перевищували швидкість, створювали аварійно-небезпечні ситуації, а час від часу це призводило до ДТП. "Ми декілька разів потрапляли в колону ворожої техніки, військові ж одразу наводили на нас автомат та погрожували, хоча насправді це вони нас обігнали. Через такі проблеми на дорозі ми вирішили автомобіль використовувати лише у разі крайньої потреби", - згадує старобільчанин. Одного разу головні дороги Старобільська окупанти взагалі паралізували на декілька діб - готували так звану лінію оборону на Луганщині. Сотні вантажівок везли бетонні піраміди, з яких складали так звані "зуби дракона". "Їздити в Старобільську стало дійсно небезпечно", - підсумував Андрій. Беззаконня в окупації Приклад з автомобілем - лише одна крапля всього того хаосу та беззаконня, яке поглинуло місто, захоплене "рускім міром". Наш герой неодноразово ставав свідком схожих подій. Гучний випадок порушення громадського спокою стався восени. Тоді, на початку вересня, хлопець з дружиною йшли вздовж дороги. За ними йшли батьки хлопця. Це була звичайна прогулянка. На узбіччі попереду стояв автомобіль. Як виявилося, за кермом був п’яний військовий. Коли хлопець порівнявся з автівкою, солдат вийшов та накинувся на старобільчанина і почав його бити. "Він міг відповісти, бо хлопець молодий, спортивний, але вояка був з автоматом, - розповідає Андрій. - Батьки зупинили бійку. Окупант сів за кермо та поїхав далі. Вони звернулися до комендатури, але там проігнорували заяву. Ось такі закони в окупації". Ще одна подія, про яку розповів наш співбесідник, сталася на "залізному" ринку. Однієї ночі окупанти зламали контейнер на базарі. Ворожі військові вкрали товару на 2 тисячі доларів і потрапили на камеру. Господар торгівельної точки теж вирішив звернутися до комендатури, але так звані "коменданти" прийшли до нього та попросили відмовитися від заяви, бо нібито вони не можуть знайти нікого. Російські солдати люблять прикластися до пляшки з горілкою. Звичайно, що потім починають "розважатися". Одного разу Андрій з рідними бачив, як окупанти під час "гулянь" почали палити з автомату в повітря на подвір'ї одного з кафе-барів. Як виявилося, вони просто не хотіли платити. На "розбірки" приїхали ті ж самі коменданти. Але тут вони все ж таки розібралися - у гуляк швиденько знайшлися гроші для розрахунку. "Вже через тиждень поблизу того ж кафе ми бачили таку картину: стоїть машина комендатури, а поряд когорта п’яних вояк. Коменданти поводилися з ними досить грубо та намагалися їх вистроїти в шеренгу, а ті вже були такі п’яні, що навіть не розуміли, що відбувається. Ми одразу повернулися додому, бо ніхто не знає, як розвиватиметься далі така ситуація", - розповідає Андрій. Ще одна неординарна подія сталася напередодні Нового року. Окупаційна адміністрація вирішила відкрити святкову ялинки. Звичайно, що це дитяче свято, але і тут без п’яних чмобіків не обійшлося. "На святі був п’яний солдат, який направляв на дітей зброю та просив людей обрати ціль, щоб прострелити ногу. Ще через декілька діб окупанти влаштували перегони на пікапах по центральній вулиці, а ті, хто сидів у кузові - стріляли в повітря. Також неодноразово окупанти розбиралися між собою - влаштовували бійки, стрілянину і таких сутичок та перепалок було дуже багато", - згадує Андрій. Відмивка грошей В листопаді Старобільську почалися ремонтні роботи. І, звісно, намагалися закінчити якомога скоріше. По холоду перекривали дахи на деяких будинках квартала Ватутіна, клали плитку на вулиці Шевченка. В той час люди, близькі до окупаційної адміністрації, почали говорити про те, що наше місто отримало фінансування від російської федерації і ці кошти треба якомога швидше освоїти. За давніми традиціями місцева адміністрація думала, як вкрасти гроші. "Роботи оцінювалися дуже низько, тому охочих йти працювати на будівництво було мало, - каже чоловік. - Для деяких об’єктів взагалі не знайшлося робочих, бо ніхто не хотів влаштовуватися за таку мізерну плату. А що говорити про якість таких робіт, коли все це намагалися зробити якомога швидше, а матеріал використовували найдешевший. А плитка на Шевченка взагалі - цирк. Перш, ніж там працювати, треба було хоча б підготувати вулицю, але ні - почали класти так, та ще й в мороз". Кривава дорога Влітку окупаційний режим відремонтував сумнозвісну дорогу до Новопскову. Андрій, каже, що всі вони говорили, що це нібито робилося для людей, але агресор цим лише прикривався. Звичайно, що дорога була потрібна для окупаційних військ. Роботи на цій ділянці теж виконувалися дуже швидко і не особливо якісно, і вже через декілька тижнів на новому асфальті можна було побачити недоліки. Вже трохи згодом асфальт просів, і це не дивно, адже там постійно пересувався важкий транспорт. Місцеві взагалі назвали цю дорогу кривавою, бо по ній їздила техніка та окупанти, що вбивали українців та руйнували міста та селища. Дорога на волю і попутники Нещодавно Андрій разом з близькими залишили окупацію та наразі перебувають у безпечному місці. Родині пощастило виїхати без особливих проблем, фільтраційних заходів від російських спецслужб на кордоні вдалося уникнути. Разом з ними їхали й інші люди, що не змогли миритися з тяготами окупації. Так, Андрій познайомився з хлопцем зі Сватового. Останньою краплею для нового знайомого стало те, що окупанти вдарили з танку по сусідській домівці, де жили люди. Інший хлопець їхав з Новопскову. В кишені він мав всього 20 євро і кошти на дорогу. Хлопчина вже не міг миритися з окупацією та вирушив на волю... Планують повернутися Щодо майбутнього, то Андрій вірить, що вже скоро Старобільськ обов'язково буде деокуповано і тоді його родина повернеться в наше рідне українське місто. Євген Голобородько Читайте також: Підслухано в черзі: що бентежить переселенців з Луганщини