Сергій Летучий - людина відома в Старобільську та за його межами. Людина, яка має 1 групу інвалідності, але сказати, що його можливості обмежені – язик не повертається. Адже він встигає крізь, комусь допомагає, щось організовує, та ще й виступає на концертах з власними піснями! Перед початком повномасштабної війни Летучий разом з неурядовою організацією «Доступно.UA» саме працював над проектом з моніторингу архітектурної доступності в Старобільську. Активісти перевіряли, чи комфортні тротуари в місті, чи є в магазинах пандуси, та інше, тобто - чи комфортно в місті людям з інвалідністю, та в чому саме є проблеми. 23 лютого в рамках цього проекту в Старобільську перебував відомий громадський діяч, засновник вищеназваної організації «Доступно.UA» Дмитро Щебетюк. Дмитро відіграв важливу роль в тому, як склалася доля Сергія на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. На машині до Києва Отож 23 лютого, як і більшість українців, Сергій навіть не думав, що може початися війна. Він працював над проектом, спілкувався с київським гостем, та очікував на відпустку. Так, саме збирався відпочити – поїхати в Закарпаття, в гори. Навіть сумку вже зібрав і мав білет на потяг Лисичанську-Ужгород, на який мав сісти 25 лютого в Сватовому. Але зранку дізнався про війну. Каже – довго не міг усвідомити що саме відбувається і наскільки все серйозно. Та Дмитро Щебетюк, що приїхав до Старобільська власною автівкою, запропонував їхати до Києва разом з ним. Сергій вагався – адже є квиток на потяг – але врешті погодився, схопив ту саму сумку, що готував у відпустку, додав туди документи на всяк випадок (але не всі) та сів у машину. Наш старобільчанин настільки не розумів масштаби ситуації, не думав, що може довго не повернутись назад, що взяв з собою зовсім не багато речей, залишив навіть гітару – ті, хто знають Сергія, розуміють, наскільки це для нього важливо… Це була досить довга і важка поїздка – через Донецьку, Харківську, Полтавську області, Сергій та Дмитро бачили безліч військової техніки на дорозі, воєнні літаки в небі, вони стояли в заторах і в черзі на заправку та, звісно, читали новини. А ще Сергій думав, що якщо щось станеться, наприклад, зламається машина, вони з Дмитром – люди з інвалідністю – потраплять в дуже неприємну ситуацією. Та все обійшлося. Приїхали в Київ вони саме тоді, коли столиця була в небезпеці. Вже була ніч, і місто зустріло їх блокпостами та порожніми вулицями – тривала комендантська година. Далі для Сергія – два дні в гостях у знайомих. На щастя – таких має чимало по всій Україні, завдяки своїй громадській діяльності. На потязі до Ужгорода А 26 лютого Летучий ввечері поїхав на залізничній вокзал, бо хотів таки потрапити на той самий потяг до Ужгорода, що якби не війна - мав би везти його у відпустку. Але чекати на вокзалі довелось чимало. Декілька разів повідомляли про те, що потяг затримується. А ще постійно була повітряна тривога. Від небезпеки Сергій пішов ховатись в метро, де з ним сталася неприємна подія. Річ у тому, що коли він зібрався вийти нагору, виявилось, що ескалатор вже зупинено. І працівники не в змозі його увімкнути. А підійматись самотужки сходами з найглибшої київської станції метро – це проблема для людини з інвалідністю. До того ж Сергій боявся проґавити свій потяг. На щастя, старобільчанину допомогли - якийсь хлопець підніс його сумку. А коли старобільчанин повернувся до вокзалу, виявилось, що потяг відкладено. Не дивлячись на те, що повітряна тривога тривала, Сергій вирішив до метро не повертатись - поклався на свою вдачу та лишився в залі очікування. Очікування було довгим та моторошним – потяг відкладали кожні 2 години, а здалеку було чутно вибухи. На вокзалі було багато п’яних людей, а ще Сергій не зміг купити воду – бо торгівельні точки не працювали. Але зрештою, йому навіть пощастило трохи поспати. Розповідаючи про на самі приємні речі, які сталися з ним на вокзалі та в метро, Летучий наголошує, що все це не надто важливо, і що загальна організованість була на дуже пристойному рівні – працювали волонтери та військові, все пояснювали, не було жодних скупчень людей чи безладу... Час спливав, а близько четвертої години ранку стало зовсім тривожно – вже було чутно звуки вуличних боїв, які наближались. Проте, Сергій каже, що страшно не було - взагалі майже не мав на той момент емоцій. Механічно робив те, що було потрібно. Він бачив спалахи та гудіння – хтось сказав, що то «гради» стріляють… Потяг прийшов аж о пів на сьому, тобто запізнився більше ніж на 8 годин. Виявилось, що квиток для того, щоб їхати - не потрібен. Вагони були повні біженцями, в купе сиділи по 7-8 людей, хтось їхав в коридорі… Потяг рухався повільно, адже шлях лежав через території, де теж було небезпечно. Пасажири спали по черзі, неспокійним сном та недовго. Видохнули з полегшенням лише коли доїхали до Львову, а взагалі на кінцеву станцію потяг потрапив лише о пів на четверту ранку, тобто поїздка від Києва до Ужгороду зайняла майже добу. Нове життя Вже на другий день в Ужгороді Сергій долучився до волонтерства, допомагав знайомим, які евакуювались, влаштуватись в нових місцях – завдяки своїм зв’язкам з людьми по всій країні. Так розпочиналось його нове життя – життя мандрівника-активіста. Згодом Сергію успішно передали зі Старобільська деякі речі і його гітару. І він навіть взяв участь у декількох волонтерських концертах. І зрештою Сергій знову займається тим же, що і раніше – допомагає нести українську культуру світу. Він знову організовує культурні проекти і бере участь у проектах, що організували інші, піклується про знайомих та відновлює діяльність Луганської обласної універсальної наукової бібліотеки. До речі, зараз бібліотека займається тим, що шукає способи в онлайн режимі об’єднати молодь з різних куточків країни, також працівники діляться своїм унікальним досвідом з колегами - адже ЛОУНБ вже вдруге лишається домівки, як і деякі українці, що мали нещастя після російської окупації частини Луганщини та Донеччини в 2014 році поселитися занадто близько до окупованої території або кордону країни-мордору. В організації навіть виникла альтернативна назва - «Перша мандрівна бібліотека». Звісно це неофіційна назва, але працівники домовились саме так називатися, аж поки не повернуться до рідної Луганщини. Звичайно, що активна діяльність не може повністю витіснити думок про домівку. І Сергій слідкує, що відбувається в Старобільську. Нещодавно дізнався, що в рідному місті окупаційна влада замалювала мурали. І це ті самі, в створенні яких герой нашої статті брав неопосередковану участь. Власне, він був ідейним засновником «Мистецького об'єднання Bet On Art», що перетворювало сіру буденність старобільських стін на щось яскраве, цікаве. Вочевидь, яскравість не до вподоби прибічникам «руського миру». І не важливо, що на стіні зображено не Степана Бендеру, якого так бояться окупанти, а жабку-мандрівницю з казки Всеволода Гаршина, або вірш про рибу старобільчанина Сергія Жадана. Сам Сергій, звичайно, засмучений з того, що роблять загарбники на його малій батьківщині. - Неприємно бачити, як вони ґвалтують наше місто цим «совком». Боляче, оскільки 9 років вкладав душу і серце, робив на ініціативі, тепер усе руйнується, - каже чоловік. – Але – не страшно, бо намалюємо ще! Підконтрольний росії паблік написав з цього приводу так (мовою оригіналу): «Старобельск планомерно избавляется от позорного наследия восьми последних лет оккупации города нацистским киевским режимом. Наводится порядок, закрашиваются изгаженные украинскими коллаборационистами общественные места». Розумієте? Денацифікація, якої вони жадають – це знищення всього українського, всієї культури, щоб її нічого навіть не нагадувало, навіть якщо це зображення жабки-мандрівниці – героїні казки письменника, що вважається російським. І тому треба розуміти – окрім військового існує ще й культурний фронт. А Сергій – один з тих, хто наближає на ньому нашу перемогу. Для нього та мільйонів інших молодих українців та українок очевидно, що зло під маскою «братського народу» не може перемогти в цій війні, і що Старобільськ обов’язково буде звільнено від російської окупації. - Хотілося б повернутися до Старобільська, адже у нас гарне і красиве місто. Я думаю, що молодь розуміє, що царсько-комуністичний імперіалізм шизофренії, який насаджує росія - це хворобливе марення, і що перспектив у тоталітарному суспільстві немає. Олексій Дмитренко Фото надав Сергій Летучій Читайте також: Історії біженців: жорстокість на блокпосту «Дорога життя»: історія однієї евакуації Отримуйте новини там, де зручно! Ми в Telegram Ми в Facebook Ми в Instagram Ми в Viber П.С. Обов'язково поставте лайк, щоб ми знали, що матеріал вам сподобався!