Героїня нашої розповіді - мешканка Старобільська. З міркувань безпеки розголошувати ім’я та прозвище ми не будемо. Як і більшість людей, що залишилися в окупації, вона страждала від дій «місцевої влади» так званої «лнр». Звільнення з роботи, відсутність продуктів харчування та лікарських засобів, штучне знецінення гривні, а також неможливість висловлювати власну думку – все це вплинуло на рішення нашої співрозмовниці покинути окуповану Старобільщину. Як відбувалась евакуація Старобільчанка поділилася з нами власним досвідом, як їй разом з маленькою донькою вдалося виїхати зі Старобільська до підконтрольної території Україні за допомогою неофіційного «зеленого коридору», що організували волонтери проєкту «Допомагаємо уїхати». Евакуація до України відбулась через дамбу Печенізького водосховища до селища Печеніги, що на Харківщині. Але до дамби ще слід добратися. Зазначимо, що волонтери не займаються перевезенням, а лише організовують коридор та попереджають українських військових про потік біженців, тому добиратися до дамби доводилося самостійно. До точки збору вони добиралися заздалегідь. Спочатку вони доїхали до окупованого Сватового, а звідти дісталися до Куп’янська, який "під рашистами". До речі, виїхати туди можна за 150 грн з людини. Але поряд з цим у Куп’янську виникли перші проблеми на шляху нашої героїні. Наша співрозмовниця зазначила, що через великий потік біженців у місті важко було знайти місце для ночівлі. Дехто взагалі наважився спати на вокзальній лавці, але нашим землякам пощастило – їм надав прихисток місцевий таксист. А ось вже наступного дня вони виїхали на дорогу до доленосної дамби. Ризики на шляху до свободи Волонтери попередили жінку, що «зелений коридор» неофіційний, через це можуть виникнути провокації та обстріли з боку російських загарбників, оскільки ніякої впевненості в їх діях не може бути. Але бажаючих виїхати, як розповідає наша співбесідниця, буває дуже багато – від 1,5 тис. до 1,8 тис. біженців. Тому, як зазначили волонтери, великою колоною завжди їхати безпечніше. - Труднощі та ризики, як пишуть волонтери, ми маємо оцінювати самі, але у нас вибір не великий, - говорить старобільчанка. - Ми за цю можливість ухопилися, як за соломинку. Звичайно, що можливий «приліт». Також дуже чутно було постріли, але тієї миті ми про це не думали. Тоді ми лише молилися, аби нас пропустили і щоб наша поїздка не була даремною. Не всіх чоловіків випускають Героїня нашого оповідання повідомила, що одним з неприємним моментів є те, що окупанти на блокпостах не пропускають чоловіків призивного віку. Можна припустити, що окупанти готуються до мобілізації на тимчасово-окупованих територіях. - Пропускали тільки жінок і дітей, а чоловіків лише після 60 і до 16, а також інвалідів з направленням до лікарні, - згадує жінка. - Але і тут - лише якщо «ватажок» дасть відмашку їх пропустити. Тому чоловіки чекають осторонь, доки їх не пропустять. Крім того, волонтери попереджають, що окупанти можуть пропустити чоловіків, котрі будуть їхати з дитиною або ж людиною похилого віку, якій потрібен догляд, та тих, хто має "білий" білет. Але тут немає 100% гарантії, оскільки ситуації на ворожих блокпостах постійно змінюються. Перевірки та провокації На шляху до дамби було більше десяти блокпостів рашистів і на кожному з них велись ретельні перевірки. Рашисти перевіряють документи, багажник автівки та записують у себе кількість людей, що проходить їх пости. Крім того, перевіряють смартфони, тому їх слід підготувати заздалегідь і почистити від проукраїнських матеріалів. Щодо провокацій, то волонтери попередили жінку, що орки можуть бути в українській формі, або ж розмовляти українською чи суржиком, тому треба бути пильними. Також росіяни можуть провокувати біженців українським патріотичним вітанням «Слава Україні!» та іншими. В даних випадках треба не звертати увагу на загарбників та реагувати спокійно і проявляти ввічливість. Навіть, якщо цього не хочеться робити, але життя важливіше, ніж гордість. - З нами їхав Олександр. Звичайно, що в українському варіанті ім’я пишеться через «О», а не «А». Після того, як окупант взяв його паспорт у руки, він декілька разів нервово перепросив: «О? Олександр?», - говорить жінка. – Я йому спокійно пояснила, що це українською. Можливо, це була спроба провокувати нас. Перехід дамби Як ми вже сказали раніше, до дамби, що на водосховищі, слід дістатися самостійно. Маршрут з Куп’янська пролягає через такі населені пункти: Кіндрашівка – Гусинка – Артемівка. Саме в селі Артемівка залишається останній оплот росіян, котрий треба подолати перед вільною Україною. Перевезенням до дамби займаються місцеві таксисти і зазвичай коштує така поїздка від 2 тис. до 3 тис. грн з людини. Старобільчанка сказала нам, що напередодні волонтери повідомили про відміну евакуації, але діватися вже нікуди, тому вони все ж таки вирішили ризикнути. Як виявилося, наша землячка була не одна. Навіть не дивлячись на "відбій" від волонтерів на перетин дамби прийшло понад 1,5 тис. біженців з Луганщини та тимчасово-окупованих регіонів Харківщини. - Найбільш важко було проходити ворожі блокпости, - згадує біженка. – На передостанньому блокпості сформувалася велетенська пробка з машин, оскільки їх ретельно перевіряли. Але проблема у тому, що пропускають на аванпостах рашисти з 10-ї до 16-ї, а на годиннику вже була 12-та. І невідомо скільки б нам ще довелося стояти. Тому ми вирішили йти пішки. Нашій співрозмовниці довелося йти приблизно 4 км з сумками під пекучим сонцем. - Донька пішла вперед, але нам пощастило і її підібрали добрі люди, що проїжджали машиною до дамби, вони запропонували взяти дитину на руки та підвезти до дамби, - каже жінка. - Але мені треба було йти далі. Головне - дійти, не знепритомнівши від спеки і втоми. Багаж я ледве тягла… Я йшла і шепотіла: «я сильна, я зможу, я дійду». І у мене це вийшло. Зазначимо, що дамбу через водосховище проїхати на автомобілі неможливо – лише піший перехід. Це пов’язано з тим, що дамба підірвана. На тому боці Врешті старобільчанці пощастило і їй вдалося подолати довгий шлях через дамбу, а на тому боці її вже чекала донька разом з волонтерами, що допомагали вибиратися далі. - На українській стороні все відбувалось дуже швидко, - згадує співрозмовниця. – Волонтери та військові розсадили людей по автівках та повезли до наступного пункту, де нас вже чекали. На місці волонтери давали всім воду та надавали необхідну медичну допомогу. В Печенігах на біженців чекали безкоштовні автобуси, які вивезили людей до Харкова, а далі вже всі самі вирішують хто куди. До речі, за необхідності волонтери також можуть допомогти з тимчасовим розселенням на Харківщині. Що далі? З Печенігів наших біженців відвезли до Харкова, де їм на деякий час надала притулок місцева школа. Там на них чекала співбесіда зі співробітниками Служби Безпеки України. Мета такої розмови - виявлення диверсантів, завербованих окупаційними військами. Вже на вільній від окупантів Україні наша героїня вирішали відправитися до міста на Львівщині, де їх з донькою зустріла давня подруга, котра і запропонувала пожити сім’ї зі Старобільська. Для цього нашим землякам довелося їхати потягом до Львова. Вартість квитка за двох людей - близько 2 тис. грн. Зазначимо, що евакуаційні потяги вже не ходять з Харкова. - Подруга нас прийняла дуже тепло і привітно, ми їй дуже вдячні за це, - каже жінка. – Але ми все одно сумуємо за нашою домівкою і рідним містом, що зараз потерпає від окупації. Так, тут більш менш тихо, мирно, але війна ще не закінчилася і в повітрі все одно відчувається напруга. Ми вибралися і це добре, але не дарма ми назвали цю поїздку «дорогою життя», оскільки у будь-яку мить все могло обірватися. Тут я намагаюся повернутися до звичного ритму життя та знайти роботу, а після нашої перемоги та деоокупації я обов’язково повернуся до рідного, українського Старобільська! Євген Голобородько Фото з мережі Інтернет Читайте також: Істроії від переселенців. Частина 2 Отримуйте новини там, де зручно! Ми в Telegram Ми в Facebook Ми в Instagram Ми в Viber