Війна застала їх зненацька, як і мільйони інших українців. Героїня нашого матеріалу, чиє ім’я ми не вказуватимемо з міркувань безпеки, готувалася до нового кар’єрного шляху, але плани зруйнувала війна. Перші тижні: втрата родича та волонтерство Перші дні після повномасштабного вторгнення вона намагалася не виходити з будинку, бути разом з сестрою. Вже тоді, до окупації, дівчина втратила близьку людину. «Снаряд, який прилетів по житловому сектору на кварталі Ватутіна, сильно похитнув здоров’я мого дядька. У нього стався інфаркт. Через те, що не було надано медична допомога, він помер через кілька днів», - згадує вона. Це був перший «дзвіночок» - сигнал, що місто, можливо, доведеться залишити. Наступним важким етапом стало масове завезення у Старобільськ людей з міст, які щоденно піддавалися масованим обстрілам з боку росіян – Рубіжного, Сєвєродонецька та інших. Окупанти на КамАЗах привозили сотні людей, які потребували їжі, одягу, засобів гігієни, прихистку. «Коли я дізналася, що у Дитячій юнацько-спортивній школі багато дітей, то приготувала оладки з того, що було вдома, та понесла туди". Дівчину надзвичайно вразила картину, яку вона побачила. І вона почала активно допомагати. Готувала їжу в перші дні, коли польова кухня не могла нагодувати всіх людей, які цього потребували. Також допомагала на пунктах, де люди могли брати речі. "Складно було повірити у те, що це відбувається насправді", - згадує старобільчанка. Передчувала біду Перші спроби покинути окуповану територію вони здійснили вже наприкінці березня 2022 року. Вони бронювали місця в евакуаційних маршрутках, але щось не складувалось. Так, одного разу автобус просто не приїхав за людьми. Чергова спроба - забронювали два місця на 13 квітня. На той час вже були розмови про те, що їхати тим маршрутом небезпечно, але ж перевізники працювали, а люди з нетерпінням чекали можливості виїхати з окупації. "У нашому автобусі було приблизно сім неповнолітніх. Я пам’ятаю, що їхали мами з дітками, декілька чоловіків та пенсіонерок. Через це нашу маршрутку на блокпостах російські військові майже не перевіряли й ми досить швидко проїжджали. Але у Сватовому колона чомусь довго стояла. Звідкись з’явилася тривога. Я почала говорити з сестрою, що може початися обстріл і що треба робити у такому разі. Тому, коли це сталося, я не здивувалася, але все ж була не готовою", - розповідає переселенка. Обстріл: поранене око сестри За словами 22-річної старобільчанки події розгорталися дуже швидко. З того страшного моменту вона пам’ятає сильний гул та запах пороху. «Це було так швидко, що здавалося, ніби час у цей момент зупинився. Пам’ятаю, гуркіт, свист і як наша маршрутка раптово повертає та падає у кювет. Люди кричать, що водія поранено, у когось кров, дітей посікло осколками. У цей момент я намагаюся говорити із молодшою сестрою, яка лежить на підлозі під сидінням. Питаю чи все гаразд, а вона в цей момент говорить, що біля ока мокро. Я намагаюся її заспокоїти, хоча сама не можу зібрати себе до купи. Далі сестра каже, що їй здається, що вона втратила око. Її колотить, мене колотить. У цей момент навколо було чути постріли. Трохи заспокоївшись, ми зрозуміли, що з оком не критична ситуація», - згадує дівчина. Йшли полями Виходячи з речами з маршрутки, дівчата боялися, що можуть загинути. Вони вибігли на дорогу та почали зупиняти автомобілі, щоб добратися до безпечного місця. Зупинилася машина, і жінка запропонувала взяти молодшу сестру на коліна, але лише її, бо місця більше не було. Старша готова була погодитись, але дівчина розплакалась і сказала: що якщо вже судилося загинути, то вона хоче бути разом з сестрою. Тоді вони вирішили йти полями у зворотному напрямку разом з іншими пасажирами з маршрутки. Коли йшли, неподалік постійно щось гепало. Коли люди чули якийсь звук, то просто падали на землю. Повернулися у Старобільськ: дістали метал з ока Діставшись до найближчого села, люди зустріли іншу маршрутку з їх евакуаційної колони. «Водій зупинився. У транспорті було багато людей, тож нам довелось їхати стоячи. Люди навіть речі викидали, бо не було місця для інших пасажирів. Ми були брудні, залякані, тремтіли і не вірили, що залишилися живі», - каже вона. Того ж дня у Старобільській лікарні медики сказали, що сестрі нашої героїні потрібно робити операцію. Навіть пропонували зробити це в окупованому Луганську. «Їй дістали шматок якогось металевого сплаву, який дивом не пробив око. Але біля очного яблука залишався пластик. Звісно, ми не збиралися їхати до Луганська, і почали готуватися до евакуації через територію рф», - говорить старобільчанка. Проходить лікування Після невдалих спроб покинути тимчасово окуповану територію, дівчата все ж добралися до підконтрольної Україні території. Зараз вони борються за здоров’я 14-річної старобільчанки. «Після цієї страшної історії, вона швидко почала втрачати зір, тому треба було реагувати. Я б ніколи не пробачила собі, якби сестра втратила можливість бачити. Наразі сестричка проходить лікування у дитячому Охматдиті. Віримо, що все буде добре», - говорить переселенка. Ксенія Новицька Читайте також: Дорога в «нікуди»: історія невдалої евакуації