З початку окупації Старобільська російськими загарбниками та бойовиками так званої «лнр» чимало мешканців бажали евакуюватися до території, підконтрольної Україні. Спочатку така можливість була - хтось виїжджав власним ходом, інші користувалися послугами місцевих перевізників. Але невдовзі для мешканців тимчасово-окупованих регіонів Луганщини дорога у вільну Україну була відрізана через погіршення ситуації на східній ділянці фронту, де до цього часу точаться запеклі бої. Старобільчанці, яка погодилась нам розповісти свою історію, не пощастило. Її родина обрала невдалий час для евакуації у квітні. Про «покращення» в окупації Через ворожу окупацію у вільних українців життя кардинально змінилося. І як зазначає героїня нашого оповідання, далеко не на краще. - З приходом окупантів, а для когось довгоочікуваних «асвабадітєлєй», ми втратили роботу, можливість висловити власну точку зору без наслідків для своєї сім'ї, відтепер ми навіть вільно дихати не можемо, - скаржиться жінка. Жінка наголошує, що з початку окупації старобільчани взагалі втратили доступ до багатьох благ розвинутої цивілізації. Адже зняти готівку з банкомату та розрахуватися карткою у магазинах майже неможливо, тоді як більшість містян взагалі отримували кошти саме на банківські картки, де ті кошти і залишилися. Гроші люди вимушені знімати, користуючись послугами місцевих бізнесменів під 10, 20 і навіть 30%, а про наявність лікарських засобів у «асвабажденних» аптеках, продукти жахливої якості і ціни, що не відповідають тій якості, взагалі говорити важко. «Покращення» ще довго можна перераховувати, але мешканці окупованих міст та селищ Луганщини і так знають про це. - Відчуваю себе так, наче мені перекрили кисень, ми постійно у розпачі, а іноді мені здається, що це сон і такого взагалі не може бути, - висловлюється старобільчанка. Зрозумівши, що так жити вони не хочуть, родина нашої героїні вирішила все ж таки покинути тимчасово окупований Старобільськ. Але доїхати до кінцевого пункту призначення не вдалося. Обстріляні автомобілі Як ми вже розповідали вище, автобуси одного з місцевих перевізників на початку квітня потрапили під ворожий обстріл під час виїзду в Україну. Звісно, прихильники «рузького миру» стверджують, що удар нанесли Збройні сили України. Вони навіть находять якихось "свідків" тих подій, які навіть і близько не були там. Проте наша співбесідниця з родиною була неопосередкованим учасником тих подій. Обстріл стався поблизу села Борове, що на Харківщині, де стояв російський блокпост. Це був останній блокпост перед вільною Україною, але його перетнути пасажирам так і не вдалося. - Автобус, що їхав попереду, зійшов з дороги та перекинувся, - розповідає старобільчанка. – Ми їхали позаду, тому наш водій думав, що це сталося через погодні умови, оскільки тоді йшов дощ. Але виявилося, що на блокпосту російські солдати почали обстрілювати колону. В автобусі, що постраждав, водій був в крові, а в салоні трупи, були й поранені люди. Пасажири автобусу, що їхали позаду, навіть не зрозуміли, що сталося, оскільки все відбулось за декілька секунд. - Спочатку ми навіть не зрозуміли, що трапилося, наш автобус просто їхав далі, - говорить пасажирка. - Потім водій на блокпосту різко почав здавати назад, ми швидко з'їхали з траси і були у розпачі. Наша співрозмовниця розповідає, що поряд з нею їхала дівчина з дітьми, а її чоловік їхав в автобусі, що потрапив під обстріли. Зв’язку з ними не було, тому жінка думала, що її коханий загинув. Але на щастя, чоловік не постраждав. Проте - в тому автобусі було багато поранених. Один хлопець їхав з перев’язаною головою, а дівчинка була с посіченим обличчям від уламків скла. Трохи згодом пасажири обстріляного автобуса доєдналися до інших, їх підвезли до найближчого села інші перевізники. Зупинка у селі Автобуси в’їхали до села Шийківка. Спочатку біженцям надали прихисток у спортзалі місцевої школи. Місцеві жителі поставилися з порозумінням до постраждалих з Луганщини і надали їм все необхідне, за що наша співрозмовниця дуже вдячна. - Як тільки люди дізналися про нас, вже через годину принесли кастрюлю супу, хліб, молоко, яйця, сало, - згадує жінка. – Дітей було чимало. І спочатку ми намагалися нагодувати саме їх. Селяни не очікували, що нас буде стільки, тому тарілок на всіх не вистачало. Ми навіть почали вирізати з пластикових пляшок тарілки, щоб нагодувати всіх діточок. Зі слів жителів Шийківки, пасажири дізналися, що до українського блокпосту залишалося трохи більше ніж 10 км, а до села лише напередодні увійшли росіяни. І за цю добу, що Шийківка перебувала під рашистами, люди вже були «визволені» від електроенергії, інтернету та мобільного зв’язку. Зв’язок ще можна було впіймати, але це вдавалося непросто. Весь час, що пасажири знаходилися в школі, вони постійно чули вибухи та постріли. До речі - біля школи тоді майорів український прапор. Доленосне рішення Того ж дня пасажири розділилися: одні вирішили продовжувати намагатися виїхати до неокупованої України, інші (таких було більше) не хотіли ризикувати та бажали повернутися додому. Родина нашої героїні вирішила залишилися у селі, щоб потім ще спробувати перетнути лінію фронту. - Ми навіть думали йти на блокпост і наполягати, щоб нас пропустили, але місцеві сказали, що росіяни навіть їх не пускають до магазину, - говорить жінка. – Жителі розселили біженців, що залишилися, по пустих домівках. Ми з радістю там розташувалися і тішилися, що нам не довелося нікого тіснити або спати на підлозі спортзалу. На цьому допомога від жителів Шийківки на закінчилися. Вони знову принесли харчі: відро картоплі та яєць, макарони, масло, печиво, мед, чай, каву, цукор, сало і навіть банку тушонки. - Ми дуже їм вдячні і завжди будемо пам’ятати їх щирість та допомогу. Вони – справжні українці з великим і добрим серцем, - каже старобільчанка. Дорога на окуповану Батьківщину Ніч родина провела у суцільній темряві, під постріли важкої артилерії, які ні на мить не вщухали. На ранок наша героїня вже розуміла, що виїхати на підконтрольну Україні територію не вийде. Тому перед ними постало інше питання: чи зможуть вони повернутися додому живими? Перш ніж рушити, пасажири обв’язали автобус білими пов’язками. Водій звернувся до місцевих, щоб дізнатися, як виїхати об’їзною дорогою та полями до Сватового. Того дня дощ не перестав лити, через що всі боялися застрягти на ґрунтовій дорозі, але ця проблема їх оминула. - Ми рушили, небо плакало разом з нами, їхали дуже повільно, - згадує жінка. – Пересувалися в тиші, навіть маленькі діточки розуміли все і мовчали. Всі молились, затамувавши подих, оскільки в будь який момент ми могли залишитися у братській могилі назавжди і ніхто б навіть не дізнався про наше місцезнаходження. По дорозі додому автобус все ж таки натрапив на рашистів, що стояли у полі. Ворожі танки одразу направили дуло на автівку, але водій набрався сміливості і вийшов до росіян, пояснив, що в автобусі лише цивільне населення. Так, натерпівшись страху, вони й доїхати до окупованого Старобільська. Що далі? На це питання наша співрозмовниця не змогла відповісти однозначно. - Складне питання, здавалося б - не стріляють, живи та радій цьому, але якось зовсім не весело від перспектив "республіки" - немає тут майбутнього, - говорить старобільчанка. Тепер виїхати можна тільки через країну-агресора, але це завдання надто складне. І тут справа не тільки в грошах, хто їхав - той мене зрозуміє, - допити, роздягання, навіть тортури на російському кордоні. Ми живимо вірою в ЗСУ і з надією, що Україна повернеться до Старобільщини та Луганщини в цілому, а послідовники «руського миру» підуть вслід за руським кораблем. Євген Голобородько Фото з мережі Інтернет Читайте також: Жахливі істроії від переселенців Отримуйте новини там, де зручно! Ми в Telegram Ми в Facebook Ми в Instagram Ми в Viber