Героїня нашої історії збиралася виїжджати з самого початку окупації Старобільська. Причин для цього у неї було більше, ніж достатньо. Ночували не вдома «Мій чоловік мав активну проукраїнську позицію ще з 2014 року. Він завжди допомагав нашому добровольчому батальйону «Айдар», брав участь у різних мітингах. Так було і цього разу. Разом з іншими мешканцями міста він голіруч поліз зупиняти танки 2 березня, тому ми знали, що до нас прийдуть», - розповідає жінка. Через це два тижні вона з донькою ночувала по друзях, родичах, у бомбосховищах. У день, коли вже зібрала речі, та завантажила все в машину - передумала. «Ми не могли виїхати всією сім’єю, бо одна з наших близьких родичок дуже хвора, черех що мій чоловік вирішив залишитися. До того ж всі гроші були «у товарі» і його треба було розпродати хоч якось. В останній момент я вирішила не їхати без чоловіка , і залишилася з ним аби допомогти», - згадує вона. Квитанції «від руки» та нові вчителі Життя з приходом так званої «луганської народної республіки» змінилося докорінно. Все те, до чого Україна й наше місто йшли роками, просто зникло. «Молодая республіка» не знає, що таке технології та цифровізація, тому повернулася до чеків «від руки». «Чеки про оплату могли виписувати по півгодини. Це був просто жах», - розповідає очевидиця. Про ціни говорити вже не варто, бо всі знають, що вони зросли у декілька разів. При цьому якість продуктів пропорційно знизилася. Натомість жителі окупованих територій ще з 2014 року дуже «полюбили» українські товари. «Ті речі домашнього вжитку, якими ми власне й торгували, були по душі «лнрівцям». Вони такого й не бачили ніколи в житті, тому навіть сварилися між собою, хто швидше купить. Завдяки таким покупцям, ми швидко розпродали наш товар, не перереєстровувавши наше підприємство по так званому «закону лнр», - розповіла героїня матеріалу. Зникла й та освіта, до якої звикли наші діти. Точніше у міській школі, де вчилася донька нашої землячки, звільнилося 80% фахових вчителів. «Замість них прийшли якісь люди. Я навіть не впевнена, чи мали вони дипломи про освіту. Влітку мені дзвонила секретар зі школи і просила написати заяву на навчання у школі, але я відмовилася, бо знала, що моя дитина туди не піде навчатися. Потім всілякими спробами намагалася отримати шкільну справу своєї дитини та український табель про закінчення чергового року навчання. Таки вийшло», - говорить жінка. Тикав автоматом у кафе Такий безлад, в принципі, панував в усіх сферах життя. Кожна поява в публічному місті могла закінчитися трагічно. «Ми з подругами пішли до кафе випити кави. Коли зайшли всередину, зрозуміли, що там стрілянина і одразу почали виходити, коли забігла комендатура. Вони відштовхнули нас до стінки і почали розбиратися зі своїми вояками. Через деякий час все начебто минулося, учасники події почали розходитися, коли один військовий, назвавши себе росіянином, приставив до мене автомат і почав питати, навіщо я викликала комендатуру. Він вирішив, що я власниця кафе і подзвонила до комендатури. Слава Богу, що компанія, яка там сиділа, посадили мене за стіл, ніби-то я з ними була. Тоді він пішов від мене», - згадує жінка. Проблеми зі здоров’ям у доньки Якщо дорослі не могли адаптуватися до нових реалій життя, то дітям було ще складніше. На фоні постійного стресу на початку війни у її донечки з’явилася гіпертонія. «Можу сказати, що вона доволі швидко звик до тієї обстановки, але ціною власного здоров’я. Навіть розрізняла військову техніку. У її День народження над домом пролетів військовий літак. Так гучно було, але вона навіть голову не підняв, бо звикла. Як страшно таке усвідомлювати…», - каже старобільчанка. Евакуація: черги та «фільтрація» Коли всі справи вдалося владнати, сім’я нашої героїні одразу виїхала. Їм пощастило - «пост» так званої «луганської народної республіки»-рф вони перетнули без проблем. Але на кордоні росія-Естонія їх чекали випробування. «Вони давили людей морально. Змушували стояти людей під палючим сонцем без води та їжі. Це стосувалося навіть вагітних жінок. Мене взагалі відправили на «фільтрацію». Задавали стандартні питання. Бурят був більш спокійним, але жінки на тому митному посту ніби з ланцюга зірвалися», - згадує вона. Все ж через деякий час їх пропустили. В Естонії навіть не питали нічого а просто побажали щасливої дороги. Тепер родина у безпеці. Донька пішла до школи і залюбки говорить українською. Саша Кот Фото ілюстративне з мережі Інтернет Читайте також: Оксана Очкурова: з тих, хто надає руку допомоги