З початку бойових дій Михайло не поспішав евакуйовуватися, бо сподівався, що Сєвєродонецьк російським окупантам не вдасться захопити. Після роботи повертався додому, потім знову йшов на зміну, але коли місто почало зазнавати масованих обстрілів з боку окупаційних військ, взяв вдома найнеобхідніше й перейшов жити на завод. Життя в бомбосховищі "У нас на заводі було бомбосховище, яке будувалося ще під час Радянського Союзу. Воно було обладнано для того, щоб там прожити якийсь час. Була навіть скважина з водою, проте назвати питною її важко, бо була дуже брудна. Ми самі фільтрували воду за допомогою гігієнічних ватних спонжиків. А от зі світлом була проблема: той генератор, який встановили в бомбосховищі, перебував у неробочому стані, керівництво заводу зняло з нього деякі деталі для іншого генератора, який був встановлений в управлінні", — розповідає Михайло. Робітники заводу за допомогою стрічки зі світлодіодними лампочками та акумулятора зробили хоч якесь освітлення в приміщенні, щоб трохи було видно. "Поки російські війська не розбомбили їдальню, яка розташовувалася на території заводу, нам там готували їсти: супи, каші різні... Привозили хліб. Готову їжу розвозили по корпусах заводу та в бомбосховище. Також давали сухпайки", — згадує сєвєродончанин. За його словами, коли територію заводу захопили росіяни та відкрили продуктові склади, то робітники складу побачили багато продуктів, які простим працівникам не давали. "Керівництво заводу тримало для себе і гарні консерви, і все інше. Коли вже я повернувся в місто, мені деякві знайомі казали: "Ви там на "Азоті" шикували". Не ми шикували, а керівництво, частина якого після захоплення заводу пішла на співпрацю з окупантами", — зазначив Михайло. Ворожі обстріли та пожежа на "Азоті" Обстріли заводу "Азот" з боку російської армії відбувалися щодня, при цьому на підприємстві залишалися робітники, які реагували на надзвичайні ситуації. "Я перебував наодинці в одному з корпусів заводу, коли в нього влучив російський снаряд. Почалася пожежа. Вогнегасники, які були в корпусі, не спрацювали. Добре, що я запасся водою і, щоб не гаяти час, почав самотужки гасити вогонь. Три години пішло на те, щоб ліквідувати пожежу", — згадує Михайло. За його словами, були й інші випадки влучань. "Одного разу внаслідок ворожого обстрілу ушкоджень зазнала ємність з кислотою. Стояв страшний сморід. Ми всі довгий час перебували в бомбосховищі, щоб не постраждати від шкідливих парів", — каже сєвєродончанин. Попри обстріли працівники заводу качали воду на території підприємства. "Крім свердловини в бомбосховищі, на території заводу була ще одна, з якої за допомогою генератору ми качали воду. Цю воду розвозили не тільки по Сєвєродонецьку, а й везли до Лисичанська. Коли окупанти захопили місто, воду людям розвозили також з цієї свердловини", - зазначив Михайло. Життя у місті Чимало жителів Сєвєродонецька не залишили місто ні при обстрілах, ні при окупації. "Людей, які стали заручниками ситуації та мали проукраїнську позицію, в місті було не так багато. В основному там були алкаші та "ждуни", які чекали на "русский мир". Роботи в Сєвєродонецьку за гроші майже не було, якщо щось і можна було знайти — то за харчі. Ті керівники "Азоту", які перейшли на бік окупантів та залишилися в місті, запрошували працівників на розбір завалів. Обіцяли платити грошима та давати сухпайок. Я відмовився від такої пропозиції. Наскільки знаю, близько 500 людей погодилися працювати. Не знаю, чи платили їм кошти, чи ні, сухпайок точно давали", — розповів Михайло. Внаслідок обстрілів купа будинків у місті зазнала пошкоджень, деякі з них взагалі не підлягають відновленню. Нашому герою пощастило: в його квартирі та квартирі батьків були пошкоджені тільки вікна. "Газу, світла та води в будинках не було. Ми готували їжу прямо біля під'їзду. Я виставляв мангал і на ньому готував. Дрова збирали по місту: розпилювали повалені дерева, збирали дерев'яні частини меблів, що валялися на вулицях. Готували небагато, адже влітку довго харчі не зберегти через спеку. Дехто купував газові балони та на них готував удома. В сусідньому будинку мешканці в складчину купили генератор, поставили його в одній з квартир, (вікон не було, тому вихлопні гази одразу виходили на вулицю), та мали електрику, — згадує чоловік. В місті процвітало мародерство: гаражі були всі відкриті, автівки та велосипеди поцуплені. Така ж картина була і на дачах під містом. "По місту було чимало поховань. Ховали загиблих прямо у дворах, на цвинтар йти було небезпечно, бо можна було підірватися на міні. Я перед від'їздом хотів проститися з батьками, які поховані на кладовищі, але не ризикнув. Сподіваюся, після війни повернуся та відвідаю їх", — зізнається Михайло. У безпечному Старобільську Наш герой мріяв виїхати, шукав можливість, вивчав різні шляхи. Грошей багато не мав, тому хотілося залишити окуповану територію якомога дешевшим способом. "Продав техніку та майно, яке міг продати, назбирав грошей на дорогу, та вирушив. Кілька днів прожив у родичів у Старобільську. Так мені там сподобалося, бо було тихо, ніяких вибухів. Зі Старобільська навіть не хотілося виїздити, здавалося, що там безпечно, але все таки я поїхав, бо все може змінитися швидко", — каже Михайло. У контексті думок про вибухи, Михайло звернув увагу на цікавий факт: після того, як українські війська залишили Сєвєродонецьк, у місті був лише один приліт. А от росіяни гатили щодня постійно. До нового життя Їхати за кордон чоловік вирішив своїм ходом, не з перевізниками, склав маршрут та поїхав. "Їхав з Кутейніково потягом до Санкт-Петербурга. Потім взяв квиток до Таллінна, але у Нарві всіх, хто мав українські паспорти, висадили для перевірки. Після перевірки нас забрав вже інший автобус. Був один хлопець, якого естонські прикордонники не пропустили. У нього була реєстрація в Донецьку, але він не зміг довести, що їде саме з Донецьку, а не провів частину життя в Росії", — розповів Михайло. Тож можна сказати, що наш герой без особливих пригод успішно потрапив до Євросоюзу. Зараз мешкає за кордоном, знайшов роботу, винаймає житло. Але минуле не завжди дає жити спокійно, чотири місяці під обстрілами дають про себе знати. "У новорічну ніч у місті пускали салюти. Це було не довго, але у мене було відчуття, що наче повернувся назад, в Сєвєродонецьк", — зізнався Михайло. Степан Андрющенко Читайте також: Бібліотека, що евакуювалася вдруге Отримуйте новини там, де зручно! Ми в Telegram Ми в Facebook Ми в Instagram Ми в Viber