Куп’янськ розташований на березі річки Оскіл, яка поділяє місто на дві половини, а Курилівка – це невелике селище, яке знаходиться на лівому березі річки, ближче до Луганської області. У березні містечко окупували росіяни. Як все починалося Майже з самого початку вторгнення російські загарбники окупували правобережну частину Куп’янська, а вже через декілька діб ворожа армія зайняла лівий берег. Дмитро уважно спостерігав за тим, як відбувається окупація Куп’янщини, читаючи різноманітні інтернет-джерела та новини. Він виявив таку закономірність – у містах та селищах, що займали росіяни, майже відразу зникала мобільна мережа та інтернет. Чоловік знав, що незабаром окупаційні війська залишать і його без зв’язку з батьками. Тому наш співрозмовник намагався встигнути передати фінансову допомогу близьким. Звичайно, що в воєнному хаосі банки та пошта працювали зі значними перебоями. Дмитро встиг перевести кошти на рахунок у ПриватБанку, але зняти гроші батькам вдалося лише в сусідньому населеному пункті Ківшарівка. Через територіальну віддаленість від Куп’янську селище деякий час залишалося без уваги окупантів. Проте так було недовго. Вже після деокупації батько розповів нашому співрозмовнику, що до Курилівки загарбники переважно заходили у невеликій кількості. Але одного недоброго ранку мама нашого співрозмовника побачила під вікном російський БТР. Тоді всі вони остаточно зрозуміли, що селище окуповане. Першими до населеного пункту увійшли саме росіяни, вивісили свій клятий триколор. А трохи згодом в Курилівці почали з’являтися військові формування «л/днр». Всі вони намагалися повісити свою ганчірку на місце російської. Через це виникли суперечки, а в розпалі чергової сварки окупанти навіть почали стрілятися між собою - на території селища був цілковитий безлад. Продовольча криза На Куп’янщину очікували довгі місяці окупації. Мобільний зв’язок майже не працював. Лише в деяких місцях іноді пробивалася українська мережа. Перші декілька діб чоловік спілкувався з сестрою за допомогою СМС-повідомлень. Проте, це важко назвати «спілкуванням». Дівчина надсилала братові знаки оклику, які свідчили, що з ними все гаразд. Згодом зв’язок обірвався на деякий час. Близько місяця наш співрозмовник не міг зв’язатися з батьками. Тому особливо цінними були слова, які врешті вдалось отримати від батьків: «Ми живі, здорові, у нас все гаразд». Лише згодом він дізнався, в яких умовах виживали його близькі. Гроші, які Діма перерахував раніше, скінчилися вже у перші тижні захоплення Куп’янщини, адже в окупації ціни росли швидше за траву під часу дощу. Продуктів харчування не вистачало. Батьки нашого співрозмовника виживали за рахунок допомоги від місцевих фермерів та підприємців, які займалися сільським господарством. Вони роздавали харчі та всіляко підтримували місцевих жителів. У нагоді було й те, що раніше вдалось виростити на огородах. Мешканці селища стали пліч-о-пліч та допомагали один одному, обмінюючись консервацією та іншими продуктами, що залишалися в їх схованках. Трохи згодом чоловік зміг налагодити постачання грошей. Щомісяця він перераховував батькам гроші, але в окупації їх не вистачало. Зняти їх в банкоматі вони не могли, тому довелось користуватися послугами людей, що переводили кошти в готівку, беручи великий відсоток. Окупанти надавали й свою, як вони це називають, «гуманітарну допомогу», яка була сумнівної якості. Але близькі Дмитра її так і не отримали. Сестра нашого співрозмовника поїхала до Куп’янську, аби взяти цю «гуманітарку». На місці виявилося, що Курилівська громада відмовилася співпрацювати з окупаційною адміністрацією, тому «допомога» на жителів громади не пощирювалася. Темні часи Десь у травні жителі Куп’янщини залишилися без електроенергії. Як виявилося, тоді росіяни нанесли ракетний удар по розподільній електростанції, яка знаходилася в районі Сєвєродонецько-Лисичанської агломерації та живила Куп’янський район. Батьки Діми та інші куп’янчани залишалися без електроенергії майже два місяці, поки росіяни все ж таки не дозволили відновити живлення до окупованого регіону. Через відсутність електроенергії у регіоні виникли проблеми з водою, і мешканці мали чималі проблеми з гігієною, адже не мали змоги помитися. А на території Куп'янського молочноконсервного комбінату почала псуватися продукція. Від знайомих з Куп’янська чоловік дізнався, що директор підприємства дав вказівку роздавати людям молоко, адже його просто не було де зберігати. Місцеві брали молоко відрами, але врешті і в них воно псувалося. Тому молочну продукцію просто виливали. Без холодильників інші продукти повторювали долю молочки. - Люди довгий час залишалися без світла та води. Куп’янщина має резервну електростанцію, яка знаходиться під Вовчанськом, але її не включили, - каже чоловік. – Куп’янчани говорили, що росіяни навмисно не подавали живлення, щоб підкорити місцевих, аби ті повірили, що Україна вже забула про окуповану Харківщину. Інформаційна блокада Заздалегідь росіяни почали вести активну пропагандистську компанію. Ситуацію з відсутністю електроенергії окупанти намагались максимально використовувати. Загарбники говорили місцевим, що це, буцімто, Харків навмисно залишив куп’янчан без живлення. З боку росіян почалася справжня інформаційна атака. Аби промити місцевим мізки загарбники використовували різноманітні засоби масової інформації – газети, радіо та телебачення. Батьки розповіли сину, що прокремлівські щури довгий час доказували місцевим, що росіянам вже нібито вдалося захопити Харків та інші великі міста України. Але родина Дмитра критично сприймала цю інформацію, адже вони розуміли, що це все лише мрії агресора. Щонайменше, відсутність зв’язку з Харковом свідчила про те, що він досі перебуває під контролем України. - Мешканці Куп’янського району сиділи майже 8 місяців без правдивої та достовірної інформації, - говорить харків’янин. – Пропагандисти щодня хвалилися «взяттям» чергового населеного пункту та скаржилися на обстріли з боку ЗСУ. Але місцеве населення не вірило їм. Особливо ті сім’ї, котрі мали родичів військовослужбовців, бо вони точно знали, що їх близькі не будуть обстрілювати своїх. Звірства росіян Окупація українських населених пунктів супроводжувалась значним спротивом з боку місцевих жителів. Так було і на Куп’янщині. Відчувши, що лояльного населення насправді не так вже й багато, росіяни прийшли до звичної для себе тактики – залякування, репресій та інших протиправних дій. Так, після деокупації Харківщини українські захисники виявили катівні, де знущалися над жителями Куп’янського району. У захопленому регіоні росіяни розшукували людей проукраїнських поглядів – ті, хто брали участь у протестах проти війни та окупації, колишніх військових та їх родичів. Багато людей зникло в період окупації, а тіла деяких місцевих знаходили із зв’язаними за спиною руками в річці Оскіл. У самій Курилівці росіяни «навідувалися» до батьків військовослужбовців ЗСУ. Таких у населеному пункті було чимало. Окупанти проводили обшуки в їх квартирах та гаражах. Одного разу вони навіть викрали офіцера Збройних сил України на пенсії за те, що він залишався вірним державі, наголошуючи на тому, що Куп’янськ – це Україна, що він і озвучив окупантам. Доля хороброго офіцера довгий час залишалась невідомою. Потім Дмитро дізнався, що його все ж таки відпустили, а згодом сміливому чоловіку вдалося евакуюватися. Також росіяни всіляко розграбовували Куп’янщину – вивозили з регіону комбайни, трактора, вантажівки, зерно, побутову техніку, ювелірні вироби та все інше до чого дотягувалися їх руки. Окупанти вчиняли злочини й проти символів нашої держави. Сестра нашого співрозмовника одного разу пішла в бібліотеку. Там дівчина побачила, що росіяни знімали всі вивіски, написані українською, та державні символи. Вони поділили літературу на дві категорії – яку можна читати, а яку - ні. До заборонених увійшли книги українських класиків та роботи з історії нашої країни. Ще одна подія трапилася з товаришем нашого співрозмовника. - У мене залишився в окупації друг, - розповідає чоловік. – Подекуди ще можна було впіймати українську мережу, тому іноді місцеві виїжджали на пошуки зв’язку. Одного разу він ловив зв’язок і почув, як хтось позаду смикнув затвор автомату і через якусь мить йому на голову одягли чорний мішок. Отямився він у відділені "поліції". Окупанти допитували його декілька годин, намагавшись вивідати хто він такий. Ще вони побачили, що у нього є ключи від автівки. Вони намагалися віджати машину, але чоловік збрехав, що авто залишилося у Харкові. Загарбники зрештою відпустили чоловіка, але сказали, щоб він "більше зв’язок не шукав". Але зустрічі з окупантами не завжди мали безболісне закінчення. Так, земляки нашого співбесідника розповідали йому про хлопця, якого вбили у сусідньому селищі, через те, що він йшов у навушниках за своїми справами і не почув, як ворожий солдат звернувся до нього. Як починалася звільнення На початку вересня почалася операція зі звільнення окупованої Харківщини. Спочатку наші захисники звільнили правобережну частину Куп’янська, а згодом розпочали деокупацію лівобережжя, де залишалися окупованими населені пункти Куп’янщини, серед яких й Курилівка. Коли почався штурм, багато хто з селища намагався евакуюватися подалі від зони бойових дій. Близькі Дмитра не могли цього зробити, адже його батько не міг вільно пересуватися, а машина була пошкоджена. Тому вони залишилися та чекали на остаточне звільнення. Через те, що Куп’янщина перебувала в інформаційні блокаді місцеві жителі не знали, як поводити себе під час деокупації та як відрізнити військових ЗСУ від окупантів. Одного дня батьки чоловіка сиділи на кухні і тут вони почули український говір. Визирнули у віконце, а там – біжить солдат з жовтою пов’язкою та кричить: «Є хто живий?». Рідні нашого співрозмовника спочатку не зрозуміли, хто це був, тому одразу сховалися. Проте він помітив їх. - Солдат забіг до під’їзду, а потім і до квартири, - згадує Дмитро. – Він пояснив, що ЗСУ почали витісняти окупантів. Майже в той самий час працювала російська авіація та артилерія. Почались прильоти по селищу. Захисник прикрив своїм бронежилетом сестру з дитиною, а батькам наказав відійти від вікон та сховатися біля стін у коридорі. Подальша деокупація Наш співбесідник згадує, що звільнення лівого берегу тривало близько тижня і весь цей час поблизу Курилівки, та й в самому селищі, тривали бойові дії. Орки гарно укріпилися в лісистій місцевості села Подоли, поблизу Курилівки. Тому, коли ЗСУ увійшли до Курилівки, окупанти почали активно застосовувати артилерію та авіацію проти нещодавно окупованого селища, а те, що там залишалися цивільні мешканці, росіян не турбувало. Одного разу під час бою у будинок, де жили близькі харків’янина, «прилетіло». Внаслідок цього у квартирі вибило вікна та двері. На щастя, тієї миті рідні Дмитра ховалися у коридорі. Проте його батько все одно отримав контузію. Через відсутність вікон батькам Дмитра та сестрі з дитиною довелося спати в одежі, бо вересневі ночі вже були доволі прохолодними. Потім росіяни почали цілити й по інших житлових будинках селища. Одного разу російський вертоліт пустив дві ракети по сусідній багатоповерхівці. Внаслідок цього у будинку почалась пожежа. Також окупанти зруйнували в селищі школу, стару дерев’яну церкву та колишній солдатський клуб (нині Будинок Культури). - Коли почалася деокупація, в селищі нарешті зв’язалась українська мережа, - говорить Дмитро. – Але на початку я все одно «шифрувався». І коли нарешті зайшли наші військові, батьки почали говорити природньо. Тоді вони сказали, що у них все добре, а орки тікають. Що далі Невелика група українських військових укріпилася в містечку. Інші почали витісняти росіян далі. Ті, хто залишилися Курилівці, всіляко підтримували місцеве населення – вони рубили дрова, ділилися їжею, водою, медикаментами та приносили іграшки для дітей. Місцеві в свою чергу допомагали ЗСУ орієнтуватися на місцевості, лагодили їм техніку, заряджали акумулятори, пригощали їх власною консервацією. А щодо колаборантів та зрадників - більшість встигла втекти на росію ще у перші дні штурму. - Коли вже всі усвідомили, що увійшли українські війська, люди нарешті видихнули з полегшенням та зрозуміли, що найгірше позаду, - резюмував чоловік. Евакуація Через деякий час почалася евакуація до Харкова. Волонтери Червоного Хреста в першу чергу вивозили жінок та дітей. Сестра Дмитра з дитиною залишали селище одними з перших. У той час в околицях населеного пункту ще точилися бої. І під час виїзду їх машину обстріляли декілька разів. На щастя, обійшлось без жертв. Чоловік потім дізнався від військових, що по автівці Червоного Хреста вівся прицільний вогонь, який корегували за допомогою безпілотника. Трохи згодом евакуація в містечку припинилися. Військові сказали місцевим, що так буде до того часу, поки ворога не вдасться відтіснити подалі від Курилівки. Тому батьки залишалися в населеному пункті ще на два тижні. Дмитро вирішив сам спробувати вивезти батьків. Йому вдалося у супроводі з військовослужбовцем добратися до населеного пункту. Коли чоловік приїхав до селища, він власними очами побачив весь той жах, що коївся на його малій батьківщині. - Там була посадка дерев, але її немає, там – посічені залишки рослинності, - згадує чоловік. – Поблизу нашого будинку все розвалене, сіре, усюди скло та осколки від боєприпасів. Батьки сиділи у темній кімнаті. Вікно забите ДСП. Там холодно та сиро. Місцеві готували їжу в гаражах, бо біля будинків було небезпечно. Дмитро залишився в рідному селищі на два дні. Він чув, як працювала ворожа авіація та артилерія, а також постійні «прильоти». Тоді вони всі перебували в страху. - Я відчув радість, бо приїхав додому та нарешті побачив батьків, адже до цього я не знав, чи побачу ще колись мого батька та матір, - зізнається Діма. – Звичайно, що було сумно спостерігати за цим всім, але було й відчуття того, що у нас все вдалося - я вдома, батьки живі – це все мене змушувало радіти. Тоді я вже точно знав – якщо нам вдалося приїхати, то ми зможемо виїхати до Харкова без проблем. Наш співбесідник разом з батьками повернувся до Харкова. Тепер вони нарешті у безпеці та живуть у комфортних умовах. Їм виплатили пенсії, надали матеріальну допомогу. Як каже Дмитро, півроку в окупації – страшний сон. Звичайно, батьки хочуть повернутися додому. Але їм хочеться повернутися в довоєнне минуле. Вони вірять, що коли Україна здобуде перемогу у війні, вони обов’язково повернутися до рідного та відновленого селища. Проросійські наративи – фейк Куп’янщина потерпала від ворожої окупації півроку. Але з самого початку місцеві жителі не хотіли миритися з захопленням українських міст. Чоловік відзначив, що куп’янчани не тільки виходили на протести, але й влаштовували диверсії та всіляко намагалися допомагати ЗСУ та СБУ у боротьбі проти окупантів. На жаль, після деокупації деякі ведучі світові ЗМІ назвали Куп’янщину «проросійською». При цьому вони наголошували на тому, що рівень підтримки кремля в регіоні просто колосальний. Як відзначив наш співрозмовник, такі висновки не відповідають дійсності. Насправді прихильників «руського миру» не так багато, а такі твердження – не більше, як проросійськи наративи, що лунають з боку кремлівських пропагандистів. Дмитро навів приклад, як росіяни намагалися відзначати 9 травня. Загарбники планували влаштувати «марш побєдобєсія» у Куп’янську, але ж місцеві жителі просто не дали цього зробити та вийшли на вулиці міста з державними прапорами. Звичайно, що протестуючих розігнали. Тому «відзначали» вони у селищі Ківшарівка. Пропагандисти зробили репортаж з місця подій, але вони замовчували те, де ж насправді відбувалося дійство, а саме селище у репортажі загарбники видавали за Куп’янськ. - Куп’янщина насправді має проукраїнські настрої, так було раніше, так було при окупації, так залишається і після звільнення, - резюмує Дмитро. – Люди з радістю зустрічали наших захисників під час деокупації, допомагали їм, та з нетерпінням чекають перемоги України. Звичайно, що є неприємний інцидент з Мацегорою, колишнім головою міста, який виявився зрадником та всіляко сприяв російській окупації, але це не говорить, що всі люди були за «руській мір». Це все – російська інформаційно-психологічна операція. А ті, хто насправді не знають, які настрої на Куп’янщині, з легкістю можуть в це повірити, хоча дарма. Адже Куп’янщина, як і вся Харківщина, - це Україна! Євген Голобородько Читайте також: "Стардоктор": як у Дніпрі старобільські лікарі навколо себе згуртували медиків-переселенців