Як війна змінила життя Романа Міронова
Рома Міронов, фронтмен відомого старобільського гурту «Конец Июля», громадський діяч, активіст, розповів власну історію того, як неспровоковане повномасштабне вторгнення росії в Україну змінило його життя
За декілька діб до початку повномасштабного вторгнення країни-агресора в Україну ситуація на Сході поступово напружувалася. Спочатку бойовики так званої «лнр» обстріляли Луганську ТЕС у місті Щастя, а потім і школу у Станиці Луганській, трохи згодом сама росія все ж таки вирішила «легалізувати» свою окупацію у 2014 році та визнала так звану «л/днр». Через загострення ситуації у Романа Міронова разом з учасниками рок-гурту «Конец Июля» з’явилась ідея підтримати мешканців Старобільщини та нагадати всім, що Старобільськ – це Україна. Для цього хлопці 23 лютого зняли відеоролик. Відеозапис планували завантажити на відеохостинг 24 лютого. Але довелось відкласти. Після запису відео на студії активіста зібралося чимала компанія гарних знайомих та друзів нашого співрозмовника. Серед них були відомі громадські діячи та активісти. Зокрема, там був Аріф Багіров, Сергій Летучій, Юрій Березовський і Дмитро Щебетюк, а також вся команда гурту «Конец Июля». Зустріч була неформальна, бо хлопці зібралися пограти на музичних інструментах та просто поспілкуватися. Втім, яким би не був гарним вечір, він все одно закінчився, а вранці сталося те, що змінило життя кожного українця назавжди. Початок вторгнення Близько 5-ї ранку Рома прокинувся від телефонного дзвінка. Телефонувала мама. Вона повідомила сину, що почалася війна. Але Міронов ще довго не міг оговтатися та втямити, що саме сталося, навіть не вірив спочатку в це. Насправді, в це дійсно важко було повірити і таке могло здатися нічним кошмаром. Нажаль, то все відбувалося на яву. Оглянувши смартфон, Рома помітив, що він пропустив ще декілька вхідних дзвінків і разом з цим хлопець почув перші вибухи, які доносилася здалеку. Лише тоді наш герой оговтався і зрозумів, що насправді почалося повномасштабне вторгнення. Перше, що він зробив, отримавши інформацію – розбудив Аріфа Багірова, активіста з Сєвєродонецьку, який залишився на ніч у музиканта, та повідомив йому лиху новину. До речі, раніше ми вже розповідали історію евакуації Сергія Летучого та Аріфа Багірова. Приблизно так Роман застав початок вторгнення російських окупантів. Далі, як зазначив активіст, почалася нескінчена череда подій, а все, що відбувалося з того ранку і весь наступний місяць для нього здавалося одним днем, бо як жартує сам Міронов: один день у так званій «республіці» можна рахувати за рік життя. Мирний мітинг Небайдужі старобільчани в перший день окупації, 2 березня, вийшли на мирний мітинг проти російської окупації та війни. Одним з учасників цього протесту став наш співрозмовник. Роман помітив, що багатьом з тих, хто зібрався тоді на площі було лячно, але всі вони точно знали, що прийшли недарма, бо стояли за незалежність України. Втім, мало хто знав, як треба діяти. Роман згадує, що він тоді навіть почав підбадьорювати натовп, викрикуючи відоме воєнне гасло «руський воєнний корабль, иди на х-й». Трохи згодом протестуючи все ж таки визначилися, як діяти. Активісти рушили від центральної площі міста по вулиці Монастирській та до кільця, а звідти пішли у зворотному напрямку, де зустріли ворожу колону військової техніки та зупинили її посередині. - Я бачу цю техніку і відчуваю, що здоровий глузд мені каже, що туди йти не треба, - згадує Роман. – Адже у мене є прапор та ідея, а у них - автомат, а якщо мене зараз вб'ють, хто від цього переможе? Але я відчував якусь відповідальність за людей, що там були, тому все ж таки ми всі разом пішли блокувати ворога. Наступне, що здивувало нашого співрозмовника – це військові країни агресора, які виглядали дуже молодими, але вони їхали вбивати цивільних та руйнувати мирні міста Луганщини. Рома згадує, що на вид цим оркам було років по 18. Вони навіть ховали свої обличчя, бо оркам було соромно. - Що це за вояки, як вони будуть воювати, - дивувався Міронов. – Я бачу, що вони з автоматами налякані куди більше ніж я. І цей момент для нас став переломний, ми залишилися далі відстоювати нашу позицію. Росіяни декілька хвилин просто дивилися на протестуючих українців та нічого не наважувалися зробити. Але це було до тих пір доки не приїхав хтось старший за званням. На відмінну від молодих солдатів цей орк був більш жорстким і підготовленим. Він знав як розганяти людей, і діяв за методичкою розгону мирних протестів у російському стилі –почав бити людей та дав команду стріляти в повітря та використовувати димові та світошумові гранати, аби розігнати мирних містян. - Він на мене дивиться і каже, щоб я шов звідти, - сказав Роман. – Звичайно, що я відійшов, бо себе треба зберегти, адже війна не на один день. А трохи згодом я побачив кадри, як на такому ж мітингу, коли українці зупиняли колону ворожої техніки, окупанти почали стріляти по людям. І лише трохи згодом я почав розуміти, що того дня все могло закінчитися інакше. Підготовка до евакуації З початку окупації багато хто зі старобільчан вимушений був покинути місто. Герой нашої розповіді не є винятком, але зробити це одразу не вдалося. Насправді, Роман відчув ще 24 лютого, що треба виїжджати, але втілити план в життя не було можливим, бо автівка, якою хлопець хотів евакуюватися, була зламана. Звичайно, що дістати необхідну запчастину для ремонту в окупованому Старобільську вже було неможливо, тому наш співрозмовник намагався замовити деталь та доставити її через лінію фронту. А виїзд з окупації на евакуаційному автобусі активіст навіть не розглядував, адже його головною метою було – вивести якомога більше близьких. Поки можливості виїхати не було Роман обережно пересувався містом, адже хвилювався, що бойовики так званої «лнр» зможуть затримати його за участь у мітингу та активну проукраїнську позицію та діяльність. Тому активіст вигадував маршрути, щоб не потрапляти їм на очі. Наприклад, задля власної безпеки він доїжджав до певної точки маршруту на велосипеді, а звідти вже пішки прямував до кінцевого місця призначення – щоразу прямував різною дорогою. - Одного разу я був поблизу магазину, дивлюсь - зупиняється машина, відкриваються дверцята і чую «гей», а в мене навіть холод по спині пройшовся, адже думав, що то за мною приїхали, - згадує старобільчанин. – Але потім чоловік каже: «спитай, чи є хліб у магазині». Як тільки вдалося відремонтувати автомобіль наступного ж дня старобільчани рушили. Спитався, щоб пристроїтися до каравану місцевих перевізників, які вивозили людей з окупації, але ті навідріз відмовилися у допомозі, тому старобільчанам довелося власними зусиллями будувати маршрут. Оминувши ДТП По дорозі на вільну від загарбників Україну Романа та його близьких чекало чимало неприємних і навіть небезпечних ситуацій. Перша неприємність сталася одразу в Старобільську, на перехресті вулиць Слобожанська та Монастирська. Назустріч машині Романа, що рухалась по Слобожанській вилетів бус із z-свастикою з вулиці Монастирської. Наш водій рухався прямо, головною дорогою, але орку було все одно і автівки ледь не зіштовхнулися. - Я повертаю руль, роблю маневр і виїжджаю на обочину, а той виродок полетів далі. Звичайно, що спина в мене вже була мокра, але далі було ще «веселіше», - підсумував старобільчанин. Огляд на блокпосту Наступна пригода трапилася на ворожому блокпосту на виїзді зі Старобільська. Машину зупинили і почали оглядали чоловіків на наявність націоналістичних татуювань, аби виявити приналежність до ЗСУ або ж патріотично настроєних громадян. У Роми є чимало татуювань. І одне з них – на лівому передпліччі – напис «Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам!» і підкріплене це гасло червоно-чорним прапором ОУН. Звичайне, що окупантам це навряд чи б сподобалося, тому Міронов заздалегідь думав, як можна приховати тату. Спробував зафарбувати – не вийшло. За два дні до від’їзду він звернувся до подруги, щоб вона хоч частково забила тату, але все перекрити неможливо, тому музикант вирішив діяти за обставинами. І ось орки вигнали з автомобілів хлопців і наказали роздягтись. - Я розумів, що вони побачать прапор і мені вже здалося, що це моя остання «зупинка», - каже Рома. – У мене була толстовка. І поки вони оглядали хлопців, я стягнув її і залишив висіти на руці, де буле татуювання. А у мене торс теж забитий татухами і я розкриваю руки і кажу «дивись». Вони прифігіли, бо татуювань чимало і кажуть мені: «ти попав». Терорист, що оглядав Рому, покликав іншого. Вони роздивлялись татуювання, але все одно нічого не могли збагнути, бо там були написи англійською та іспанською мовами. Бойовики спитали, що це все значить? На що фронтмен гурта відповів, що він займається музикою і така в нього філософія. Зрештою від татуювань орки відчепились, але все одно шукали, до чого причепитись. - Питають: «де воєнний білет», а я кажу їм, що ніхто не служив, - згадує Міронов. – Хоча з нами їхав учасник бойових дій. Далі вони питають: «де приписне». Кажу їм, що немає і його. Тут орк вже зі злості каже, що ми нікуди не поїдемо, але за нами вже зібралася черга з 20 машин. І врешті, не знайшовши до чого «заціпитися», вони нас пропустили. Роман хвилювався, бо місцеві казали, що по дорозі до вільної України стоїть ще десять таких блокпостів і він розумів, що якщо на кожному буде така перевірка – доїхати кудись буде важко. Але старобільчанам пощастило - далі орки питали лише документи. Але пригоди на цьому не закінчилися. Дорого на волю Далі сталося те, чого не передбачили – автівка Міронова вийшла з ладу, як тільки вони підняли до вишки. Тобто не зупинилась зовсім, але їхала важко, особливо вгору. Але всі вже розуміли, що назад дороги немає, тому Роман разом з пасажирами прийняли рішення їхати до тих пір, поки машина буде рухатись. Так потроху дісталися Борової, що під Харковом. Коли старобільчани під’їжджали до селища, помітили, що на школі майоріє державний прапор України. Побачене здавалось несправжнім. Вони навіть думали, що загарбники не встигли його зняти. Але далі старобільчани звернули увагу на те, що вулицями люди ходять так, наче нічого і не сталося. Навіть банкомат працював. Попереду їм зустрівся блокпост, теж з прапором України. Під’їхали ближче, і впевнились, що там дійсно українські захисники. Роман зізнається, що тієї миті він ледве на заплакав, бо був дуже радий бачити вільну Україну та українських воїнів. Далі вони їхали до пізньої ночі, а першу зупинку зробили в Дніпрі. Звідти вже рушили до Черкас, де Роман залишається і сьогодні. - Нам дуже пощастило, бо ми влучно обрали час для евакуації, якби виїхали хоча б на добу пізніше - могли б і не вибратися, - каже Рома. – Ми їхали через міст у Святогірську, який було заміновано. Наступного дня там підірвали дамбу і місто підтопило - ми б не змогли його проїхати. Проїжджали і Краматорськ, де саме стався страшний «приліт» за нашим маршрутом, але нам пощастило. Об’явлений у розшук А вже через декілька діб після їх виїзду з окупації, до Міронова додому завітало двадцять головорізів з автоматами, аби влаштувати обшук. Про це Роману повідомив переселенець, якого з родиною до своєї оселі в Старобільську пустив герой нашої статті. Що саме шукали орки - невідомо, але перевернули вони весь будинок. Нічого, звичайно не знайшли. Міронов каже, що бойовики забрали радянський міношукач, декоративну шаблю і колекцію ножів, які зброєю назвати важко. А згодом виявилось, що так звана влада «лнр» оголосила Міронова в розшук. Але насправді, жартує Роман, терористи оголосили у розшук ледь не пів Луганської області. Втрачена пасіка Рома втратив не тільки домівку та рідне місто, а ще улюблену справу – велику пасіка, яку вони започаткували «з нуля» разом з колегою у минулому році. Міронов зізнається, що це болюча для нього тема, бо весь минулий рік майже всі кошти та сили були в кладені в розвиток бджільництва. Пасіка складалася приблизно з двохсот бджолиних сімей та націлена була на використання сучасних технологій. Наразі складність полягає в тому, що на Старобільщині не залишилося знайомих, що можуть працювати на пасіці, бо всі, хто може це зробити, вже евакуювалися. - Наразі за бджолами лише наглядають, але не більше, - говорить Рома. – Найгірший варіант – ми втратимо все, середній – вдасться зберегти хоча б щось, а найкращий розвиток подій, на який я дуже сподіваюся, - вдасться зберегти найбільшу частину бджолосімей. Сподіваюсь, що війна закінчиться, я зможу туди поїхати і якось цю справу завершити. За крок до перемоги Вже оговтавшись та прийшовши до тями на новому місті Роман разом з Володимиром Череватим, першим заступником голови Старобільської РДА, та іншими небайдужими старобільчанами, 1 травня рушили на схід, аби привезти гуманітарну допомогу до Сєвєродонецька. Рома зізнається, що він намагається хоч щось зробити, аби наблизити нашу перемогу. І цією поїздкою він хотів мотивувати й інших людей. - Я часто чую, що я можу зробити, бо я звичайна людина, - каже Міронов. – Але всі люди звичайні, немає надзвичайних людей. Перемога саме і складається зі звичайних людей, з невеличких кроків, що вони роблять. Приїхали до Сєвєродонецька старобільчани, коли там вже було дуже гаряче. Вони повезли гуманітарну допомогу до лікарні, яка знаходилася на лінії фронту. Людей, що перебували в сховищах, там вже не було, але залишалися медпрацівники та військові, які боронили місто. - Я побачив обличчя лікарки і зрозумів, що насправді в моєму житті немає справжніх проблем, - говорить Рома. – Вони всі настільки там були замучені, їм вже було все одно, що відбувається довкола. Але вони продовжували виконувати свої обов’язки. До речі, військові дуже здивувалися, що до них доїхала гуманітарка, адже лікарня перебувала саме на лінії фронту і вже за 800 метрів від будівлі стояли орки. Крім того, Рома зустрів у Сєвєродонецьку друга зі Старобільська, який пішов захищати Батьківщину, і ось, що він сказав нашому співбесіднику: «Все буде Україна!». Крім того, для наближення перемоги Роман разом зі своїм гуртом "Конец Июля" та місцевими музикантами організували два благодійних концерти. Зібрані кошти пішли на підтримку Збройних сил України. Вплив війни на творчість Учасники старобільського гурта «Конец Июля» завжди пропагували українську культуру та музику на Сході. Фронтмен гурту зізнається, що це непросто зробити, бо всі відомі фестивалі проходили на Заході. Не дивлячись на всі складнощі Міронов завжди намагався організовувати фестивалі у Старобільську, щоб просувати українську музичну культуру. - Ми не вступали в полеміку, а намагалися донести нашу мету до слухачів ділом, - каже фронтмен гурту. – Ми створювали класний контент, щоб наші пісні слухали і говорили, що вони не тільки класна, а ще й українською. А зараз всі це роблять, всі пишуть пісні про війну, всі зрозуміли, що вони патріоти і це класно. Саме протест проти війни росіян та загарбницької окупації в Україні буде головною темою нових пісень гурту, зізнається музикант, але більше розповісти відмовляється – бо вважає, що музику треба слухати, а не читати про неї. Що далі До початку повномасштабного вторгнення Роман мав чітку концепцію, як зробити зі Старобільська фестивальну столицю Сходу, але після закінчення війни це буде зробити ще складніше. Але Міронов все одно знає, що робити. - Ми в Старобільськ обов’язково повернемося з великим фестивалем, але навряд залишимося там жити, - каже Рома. – Маленьке місто дуже складне для просування музики. Наразі ми будемо намагатися робити все, аби просувати нашу культуру там, де ми знаходимося зараз та наближати таким чином нашу перемогу. Наразі я бачу, що треба рухатися далі – шукати зв’язки, дивитися вгору – їхати до Києва чи закордон, а потім, коли будуть зв’язки, ми зможемо завітати з готовим фестивалем до Старобільська. Тобто не робити не збирати це все по крихтам, а вже маючи підтримку та інвестиції, привозити рок-гурти. І це обов’язково буде. І ми приїдемо у новий Старобільськ, ми приїдемо з великим фестивалем, щоб все місто гуділо і всі будуть кричати, що Старобільськ – це Україна! Євген Голобородько Фото надав Роман Міронов Читайте також: Вчителька і війна Отримуйте новини там, де зручно! Ми в Telegram Ми в Facebook Ми в Instagram Ми в Viber П.С. Обов'язково поставте лайк, щоб ми знали, що матеріал вам сподобався!
Як війна змінила життя Романа Міронова
Рома Міронов впевнений, що Україна невдовзі повернеться до Старобільська
46194
Як війна змінила життя Романа Міронова
46195
Як війна змінила життя Романа Міронова
46197
Як війна змінила життя Романа Міронова
46198