Наша героїня працювала у невеличкій сільській школі, і майже кожного ранку їй необхідно було виїжджати на роботу. Але ранок 24 лютого став іншим - робочі плани зірвалися. Нашій співрозмовниці зателефонувала мама, і попросила доньку залишитися вдома. Вчительку дивне прохання збило з пантелику - вона спочатку зовсім не зрозуміла, що трапилось. Наступні слова шокували: мати розповіла, що росія почала війну і ворожі танки вторглися на територію Луганщини, тому мама, хвилюючись за доньку, попрохала її залишитися поблизу безпечного міста. Трохи згодом директор навчального закладу оголосила про скасування занять через необхідність залишатися в укриттях. Деякий час з початку вторгнення, жінка була розгубленою, бо не розуміла, що треба робити і як діяти. Вона хвилювалася за близьких людей, в першу чергу – свою доньку, за своїх учнів. Втім, вона точно знала, що необхідно підготувати підвал, де можна було сховатися від ворожих артилеристських обстрілів. Родина спустила до сховища їжу, воду, медикаменти та інші речі, що мали допомогти пережити небезпеку. Наша співрозмовниця ховалася там разом з донькою – чоловік, який працював вахтовим методом, тоді ще не приїхав. На диво, дівчата відчували себе спокійно, бо розуміли, що в підвалі вони перебувають у відносній безпеці. Сама дівчинка – шкільного віку - не панікувала, подекуди навіть сприймала переховування як гру, але, як вважає наша героїня, донька цілком розуміла, що насправді відбувалося. Наступного дня, після обстрілу Старобільська росіянами, вчителька все ж таки наважилася вийти з дому та зняти гроші з банкомату, доки це було можливо. Вона помітила, що того дня містяни були занепокоєні та напружені, вони не переставали говорити про вторгнення агресора і з жахом чекали наступної ночі. Початок окупації Як ми знаємо, українські захисники були вимушені відступити зі Старобільська, адже склалась ситуація, коли підрозділи ЗСУ, що боронили цю землю, могли опинитися в оточенні – ворог наступав на Луганщину не тільки зі сходу, але й з півночі та півдня. Загибель наших хлопців навряд призвела б до чогось хорошого для старобільчан. Отже, більша частина Луганщини дуже швидко були захоплені росіянами та бойовиками так званої «лнр». Наша співрозмовниця каже, що вплив ворожої окупації став відчутним дуже швидко. Перше, на що звернула увагу жінка - порожні полиці магазинів, які відкрилися через декілька днів застою. Старобільчанка згадує, що за декілька днів з початку повномасштабної війни містяни скупили майже все, що можна було купити. Коли з’явиться нова продукція ніхто не знав, адже українська влада вже не могла вплинути на окупований регіон. Трохи згодом продукти все ж таки почали з’являтися, але їх вартість і якість залишали бажати кращого. Ці продукти вже були завезені з «бананової республіки» та росії, а подекуди навіть і з Білорусі. Жінка помітила, що особливо поганими та неякісними були саме ті продукти, що завезені з так званих «л/днр». Тиск з боку окупантів Наступне, що кидалося в очі нашій співрозмовниці, - велика кількість бойовиків «лнр», що патрулювали місто, та колони військової техніки, які їхали через Старобільський район нищити українські міста та вбивати цивільне населення. Старобільчанка каже, що майже на кожній вулиці можна було зустріти озброєних головорізів. Загарбники почали тиснути на старобільчан морально, а подекуди й фізично. Жінка згадує, що їй страшно було не тільки вести соціальне життя у Фейсбуці, а й навіть просто говорити на вулиці з перехожими людьми, бо за кожне невірно слово можна було попасти на так звані «підвали», якими загарбники люблять лякати мешканців захоплених територій. Наша героїня брала участь у мирному мітингу на підтримку України, який відбувся 5 березня в Старобільську, через це старобільчанка ще більше хвилювалася, що до неї можуть навідатися представники окупаційної влади. Жінка зізнається, що в перші дні страху зовсім не було, але згодом вона почала боятися, бо від знайомий розповів, що чоловіків, які на мітингу зірвали так званий прапор «лнр» і спалили його, а на місце ганчірки повісили жовто-блакитний стяг, окупанти вивезли «на підвали», де били та принижували. - Це окупація, може статися що завгодно, - каже жінка. – Моя літня сусідка сказала, що це щось схоже на совєцький союз, бо, наприклад, якщо комусь щось не сподобається, він легко може піти в комендатуру і наклепати скаргу. Через таку скаргу людину можуть викрасти. Тому постійно ми перебували у страху. Навчальні заклади в окупації З приходом окупантів багато хто втратив робочі місця. Звичайно, що викладачі загальноосвітніх навчальних закладів теж постраждали від цього. Як нам розповіла жінка, спочатку вчителі з її школи намагалися працювати за законодавством України і це вдавалося аж до кінця навчального року. Можливості займатися очно у вчителів та учнів не було, тому довелося викладати предмети дистанційно. В березні ситуація погіршилися тим, що зник український мобільний зв’язок і були перебої з інтернетом, але завершити навчальний рік все ж таки вдалося. Згодом до навчального закладу навідалися російські загарбники і заборонили працювати за українською програмою. Натомість вони запропонували працювати на них, але наша співрозмовниця та більшість викладацького складу відмовилася. З наших надійних джерел відомо, що окупанти заборонили викладати за українською програмою навіть дистанційно, а вчителям погрожували, що якщо ті продовжуватимуть працювати на Україну, терористи з так званої «лнр» будуть відстежувати і карати. - Я відмовилася, бо не розуміла, як можна продати свою державу заради цього терористичного квазіутворення, - обурюється жінка. – Звичайно, були вчителі з нашої школи, що залишилися працювати. Але вони пішли працювати не через те, що підтримують так звану «владу», а щоб наглядати за нашими учнями. Час евакуації Все вищеназване призвело до рішення про евакуацію. Як зізнається старобільчанка, з самого початку вторгнення вони з чоловіком обговорювали виїзд, проте, як і багато хто, не наважувалися це зробити. Лише нещодавно родина змогла придбати будинок, про який довго мріяли – залишати домівку було шкода. Але, поживши в окупації, вони зрозуміли, що все ж таки будуть виїжджати, бо загарбники штучно погіршують життя всім, хто залишився на Луганщині чекати Україну, а дешеві ціни на комунальні послуги – не панацея. Тим паче, що й ті поступово ростуть, тому окупанти не можуть навіть виконати власні обіцянки щодо дешевого газу. Перший час родина жила на заощадження, тому спочатку вдавалося триматися на плаву, але гроші закінчувалися, особливо швидко через штучне знецінення гривні окупаційною владою. І в якийсь момент стало остаточно зрозуміло – треба їхати і чекати звільнення малої батьківщини від окупації в більш безпечному місці. - Бойові дії продовжуються, і ми віримо, що невдовзі українські захисники деокупують Схід, але ж що будуть робити росіяни, коли відступатимуть? - Турбується жінка. – Вони можуть не лишити живого місця на нашій землі. Це саме та ситуація, коли ти розумієш, що залишатися там більш небезпечно і безглуздо, ніж їхати в невідомість. На шляху до свободи Наша співрозмовниця їхала разом з донькою, чоловіком і братом. Вирішили лишати окуповану територію через росію, бо інші варіанти були надто небезпечними. Для перетину кордону родина обрала КПП «Мілове – Чорткове». Як виявилося, на той час росіяни стали пропускати без черг жінок з дітьми, вагітних та пенсіонерів. Бо, як розповів один з російських прикордонників нашій співрозмовниці, напередодні їх виїзду в черзі помер пенсіонер від серцевого нападу. Тому старобільчанку разом з донькою швидко пропустили, але особливої користі це не дало, адже все одно довелося сидіти і чекати декілька годин на тому боці кордону чоловіка і брата. Звичайно, що ні про які комфортні умови не йшлося. Старобільчанка дуже хвилювалася, що її доньку будуть допитувати російські спецслужби, і вона скаже щось зайве, але пощастило – доньку не допитали. Чоловіків довелося чекати декілька годин. Втім, на щастя їм вдалося пройти фільтрацію. Розказувати докладно про приниження, які переживають українці, що проходять декілька рівнів «фільтрації» на кордоні з росією, ми цього разу не будемо – адже приділяли цьому увагу в раніше опублікованих статтях. Тут було приблизно теж саме, але чоловіки добре підготувалися до виїзду і вивчили свою легенду, тому вже ввечері вся сім’я перейшла на російську територію. Їхати дали вирішили потягом, бо таким чином можна значно заощадити кошти. Але через це довелося залишитися на росії на одну ніч. Звичайно, що наша родина намагалася тримати нейтралітет у розмовах і тримати при собі свої справжні думки. І вона помітила, що серед тих, хто зустрічався на їх шляху, людей, які боялись сказати зайвого, було чимало. З цього спостереження жінка зробила висновок, що зі свободою слова на росії все дуже погано. Старобільчанці особливо запам’ятався чоловік, який здавава родині кімнату для ночівлі. Він теж боявся висловлюватися, але чітко дав зрозуміти, що йому війна не до вподоби, а потім навіть сказав, що в нього є родичі на сході України, а в центральній частині - друзі. І він навіть запитав у розпачі: як я можу воювати проти свого брата? На естонському кордоні Наступного дня родина вирушила потягом до кордону з Естонією. Як виявилося, на цьому кордоні на них теж чекала хоч і невеличка, але фільтрація. Працівники митниці почали цікавитися звідки та куди їде сім’я, чому вирішила лишити росію, задавали інші питання. Втім, перетнути кордон все ж таки вдалося. Процес переходу на цивілізованому боці митниці виявився значно швидшим, ніж на в’їзді до рф, тому через декілька годин родина вже була в Естонії. - Там ми нарешті видихнули з полегшенням, бо відчули себе у безпеці і позбулися страху, що нас затримають росіяни чи станеться ще щось, - каже жінка. – Але видихнули ми не повністю, бо це була поїздка в невідомість, ми не знали куди ми поїдемо, бо всі наші контакти в країнах ЄС ми видалили, щоб успішно пройти російську фільтрацію. Щастя, що тут багато волонтерів, які почали нам допомагати. І за їх допомогою ми дісталися кінцевого пункту нашого маршруту. Що далі Наразі ці біженці з окупованої Старобільсьщини перебувають у Латвії та сподівається на скоріше повернення додому, бо вірять, що Луганщина – це Україна. - Людей, що чекають на повернення України в Старобільськ дуже багато, - каже старобільчанка. – Звичайно, що багато хто боїться про це висловитися, бо через проукраїнські позиції на людей чекають репресії. З мого оточення лише мала частка людей радіють всьому, що відбувається, аргументуючи це «низькими тарифами» на газ. Решта з нетерпінням чекають на повернення України. До 24 лютого багато хто сумнівався, підтримував нейтралітет, але після початку вторгнення всі вони чітко визначилися, що все ж таки люблять та чекають Україну, бо в нас все було краще, порівняно з тим, що можуть запропонувати окупанти, а відсутність роботи, підвищення вартості харчів, знецінення гривні не порівняти з дешевою комуналкою, яку пропонують окупанти. Євген Голобородько Фото з мережі Інтернет Читайте також: Як війна змінила життя однієї родини зі Старобільщини