Герої нашої статті чимало зробили для громади Старобільська. Вони влаштовували різноманітні заходи, ярмарки, облагороджували місто. Так було б і далі, але війна та окупація внесли свої корективи. Напередодні волонтерської діяльності Вранці 24 лютого наша співрозмовниця почула гучні поштовхи. Вона не могла збагнути, що саме це був за гуркіт. Голова сімейства спочатку відкидав версію про вибух, але коли відкрили вікно і почули нові страшні звуки вдалині, зрозуміли, що це прийшла війна. Вранці наступного дня окупаційні війська країни-агресора нанесли удар по Старобільську. Наслідки ми вже знаємо - не тільки зруйновані будинки на кварталі Ватутіна та вулиці Старотаганрозькій, а ще й зламані життя. Того ж вечора наші співрозмовники вирішили оглянути наслідки ворожого обстрілу. Вони застали руйнування та смуту на обличчях старобільчан. Тієї миті родина зрозуміла, що треба діяти і допомагати людям, які постраждали внаслідок російської агресії. Задля допомоги постраждалим вирішили залучити знайомих, котрі раніше займалися волонтерською діяльністю, а також інших активних мешканців міста. Але більшість з них відмовились допомагати людям, які опинились у біді. Напевно, в кожного були свої причини - комусь було не до допомоги, хтось виїхав, а хтось, як згодом виявилось, взагалі підтримував окупантів. - З числа колишніх волонтерів майже ніхто не відізвався, війна показала “хто є хто”, - каже старобільчанка. - Дехто зайняв позицію невтручання, мовляв, ми поза політикою. Інша частина підтримували росіян та їх агресію, а дехто просто відмовчувався. Зазначимо, що наша співрозмовниця до вторгнення рф обіймала посаду депутатки Старобільської міської ради. Тому звичайно, що вона звернулась за допомогою до інших депутатів. Але з числа народних обранців, крім нашої співрозмовниці, відізвалася лише одна депутатка, а дехто взагалі видалився з депутатського чату. Створення гуманітарного штабу Як це зазвичай буває, на допомогу нашим співрозмовникам прийшли не ті, на кого вони розраховували. Натомість відізвалося багато друзів з найближчого оточення та просто пересічні старобільчани. Також на заклик допомогти постраждалим відгукнулось керівництво дитячо-юнацького клубу “Орля” з проханням створити на їх базі гуманітарний штаб. Директорка клубу не тільки пішла на зустріч, а й сама брала активну участь у роботі штабу. Чим займався штаб Щоб діяти якомога ефективніше, родина поділили обов’язки. Голова сімейства допомагав людям відновлювати будинки, що постраждали після ворожого обстрілу. Перше, що потрібно було зробити - знайти будівельні матеріали. На заклик про допомогу відгукнувся один з господарів будівельних баз, який вклав багато власних коштів та надав людям багато потрібного. В першу чергу це були дошки, цвяхи, плівка, яку монтували на вікна, та інше. Отримавши все необхідне, волонтери разом з постраждалими почали поратися з наслідками обстрілів. Активістка тим часом комунікувала з керівництвом громади та займалася різними організаційними питанням, а також формувала пакети з гуманітарною допомогою, яку згодом отримували старобільчани. Зазначимо, що до роботи штабу також долучилися господарі продовольчих баз, які надавали багато продуктів безкоштовно. - У перший день нам привезли продукти - їх було дуже багато, - каже старобільчанка. - Я не розуміла, як діяти, бо була одна. Але того ж дня до штабу зайшли дві дівчини і запропонували допомогу, а згодом вони привели ще три дівчини. Вони прийшли, вдягли рукавички і одразу почали працювати. Я була дуже вражена. До штабу зверталися багато українців, що мали родичів на Старобільщині. Ці люди не могли зв’язатися з близькими, бо тоді вже окупанти “асвабаділі” старобільчан від українського мобільного зв’язку. Волонтери зі штабу приїжджали до цих людей, аби дізнатися, чи все в них добре. Тим, хто цього потребував, привозили гуманітарні набори. Крім того, волонтери допомагали людям, що приїхали з гарячих точок Луганщини, з розселенням. Проблеми з окупантами Активісти продовжували свою діяльність також і після окупації Старобільська. Вони розуміли, що у будівлі професійного ліцею, яка була поруч з дитячо-юнацьким клубом, окупанти можуть заселитися. Аби запобігти цьому, наша співрозмовниця зверталася до керівництва ліцею з проханням, щоб там оселилися біженці та люди, що залишилися без житла, але ті відмовили у цьому. А трохи згодом навіть почали активно співпрацювати з окупантами. Через деякий час бойовики все ж таки зайняли будівлю ліцею. Тепер активісти розуміли, що до них теж “завітають”, бо вони все ж таки діяли від України, а про співпрацю з окупантами навіть мови не було. Зайнявши будівлю ліцею, бойовики зробили там військову частину і того ж дня прийшли до волонтерського штабу. - Ми їм пояснили, чим займаємося і вони залишили нас, але відібрали ключі, залишивши лише один комплект та забарикадували всі виходи, крім основного, - каже старобільчанка. Через пару днів орки повернулися вже з вимогами закрити штаб та звільнити приміщення. Але і цього разу старобільчани відстояли свою діяльність. Вони пояснили бойовикам, що гуманітарний штаб має бути саме там, бо на кварталі Ватутіна був осередок людей, що постраждали та потребують допомоги. Окупанти знову відступили, промовивши «пока оставайтесь здесь». Згодом гуманітарний центр почав розширятися - туди привезли одежу і медикаменти. Евакуація Продовжуючи волонтерську діяльність, наша родина розуміла, що вони перебувають у зоні ризику і кожного дня можуть стати жертвою репресій окупаційної влади. Вони серйозно розглядали сценарій, що їх можуть посадити за грати або ж навіть вбити. Через це їм довелося надати синові чіткі інструкції, як треба діяти, якщо це все ж таки станеться. Ці всі негативні думки були навіяні тим, що до їх знайомих та друзів вже неодноразово “навідувалась” окупаційна влада для обшуку. Усвідомлюючи, що жити в постійному страху та напруженні, що одного дня до наших героїв можуть вдертися окупанти, а також те, що їх юний син у банановій республіці немає майбутнього, наші співрозмовники наважилися на евакуацію. - За той місяць, що ми працювали, я побачила, що багато хто зі старобільчан перейняв наш волонтерський досвід, - говорить жінка. - Старобільчани почали всіляко допомагати переселенцям - вони збирали речі, готували їжу, знаходили житло для них. І я зі спокоєм на душі розуміла, що ми не залишали біженців без допомоги. На кордоні Покидали окуповану Луганщину через країну-агресора. До речі, на російському кордоні стався один казусний момент. Чоловік нашої співрозмовниці згадує, що до контрольно-пропускного пункту приїздила родина з Рубіжного, а сталося це саме тоді, коли в місті було дуже “гаряче”. Фсб-шник підійшов до рубіжан і поцікавився, яка ситуації у місті. Чоловік йому відповів, що ситуація не дуже - місто під обстрілами, а оселі страждають від мародерів. Росіянин йому у відповідь звинуватив у цьому українських військових. Але отримав таку відповідь, на яку не очікував - йому чоловік прямо сказав, що цим всім займаються російські військові. - Росіянин не звик, що йому щось кажуть поперек, тому він аж побілів і каже «как наши? Кто такие?», - згадує старобільчанин. - Йому ж рубіжанин каже: “росіяни, увійшовши у місто, кричали, що вони нічого не тронуть і просили не хвилюватися. А через два дні приїхали якісь бородаті, напевно кадирівці, вони взломали гаражі і почали все витягувати. Ось вам і правда”. А росіянина наче льодяною водою облили, пробубнівши «Я понял. Разберьомся», пішов. Що далі Після проходження фільтрації на російському кордоні наша родина направилася до Франції. Там старобільчани почали життя з самого початку. Відтепер вони працюють на заводі, але разом з цим вони продовжують займатися активною волонтерською діяльністю. І навіть отримали членство у місцевому Товаристві Червоного Хреста. До речі, як відзначили наші співрозмовники, ЧХ у Франції - дуже серйозна і потужна організація, яка має вплив навіть на місцевих чиновників. Також товариство активно допомагає і підтримує українців. У Франції наші земляки вже встигли взяти участь у різноманітних заходах. Наприклад, вони допомагали проводити благодійні розпродажі, частина коштів з яких пішла у фонд допомоги українських переселенців. Крім того, старобільчани консультують українські родини, які планують виїхати за кордон. Старобільчанка каже, що за їх кураторством вже змогли дістатися до безпечного місця декілька родин зі Старобільська. А щодо гуманітарного штабу в Старобільську, то його закрили вже через дві доби після виїзду наших співрозмовників. Окупанти просто прийшли і сказали волонтерам: або ви з нами співпрацюєте, якщо ж ні, - зачиняйтеся. То ж волонтерський пункт на Ватутіна зупинив діяльність. Навіть не дивлячись на те, що у житті відбулися серйозні зміні, наші земляки все одно продовжують допомагати іншим, а також вірять, що одного разу вони все ж таки зможуть повернутися в український Старобільськ. Євген Голобородько Фото з мережі Інтернет Читайте також: Грузія: життя українських біженців