Від Старобільска до Тернополя - якнайдалі від окупації Долю кожного українця змінило російське вторгнення 24 лютого. Про історію міграції та про те, як склалося на новому місті нам розповіла старобільчанка Вікторія, яка вимушена була разом з сім'єю залишити малу батьківщину та їхати в невідоме Віка - жінка, що ніколи і нізащо не впадає у відчай. Принаймні, так здається тим, хто її оточує. Вона завжди шуткує і сміється, навіть тоді, коли інші впадали б в істерику. Має двоє дітей, дівчат, старша з них потребує особливого ставлення - бо в неї аутизм. Також Віка - активна. Вона й бізнесвумен, і водійка старенького седану. Але про бізнес - це вже в минулому. Адже її маленьке діло завмерло в Старобільську, після 24 лютого.
З самого початку повномасштабного вторгнення рф Вікторія зрозуміла, що її родина в небезпеці. І її природній оптимізм вже не міг перебороти постійну тривогу, що нарастала разом з наближенням військ загарбника. Але, на прийняття рішення та підготовку до евакуації знадобилося 9 днів.
Всі ці дні вона боялася. Більш за все - зізнається - опинитися під завалами, як це сталося з жертвою обстрілу Старобільська вранці 25 лютого.
На початку березня, коли окупанти вже обосновувалися в Старобільську, Віка нарешті, зібрала речі, посадила дітей в автівку, на якій рушили, майже навмання, в бік вільної України.
Евакуація
Нашій співрозмовниці здавалося, що найкраще буде їхати разом з іншими, в евакуаційній колоні. Старобільчанка вважала, що росіяни, побачивши колону цивільних машин, не відкриють по ній вогонь, а ось поодинокі автівки можуть здатися окупантам небезпечними, тому вона прийняла рішення шукати співвітчизників, що теж планують рятуватися.
Таких людей шукала в соціальних мережах. На її повідомлення відгукнулося семеро старобільчан. З усіма довелося домовлятися та обговорювати маршрут. Дорогу планувати з урахування виїзду через Харків. Звернулись навіть за допомогою до перевізника, аби їхати колоною за його автобусом до Харкова.
Врешті поїхало лише дві машини - хтось не виїхав, бо не наважився через страх, інші не дочекалися і рушили раніше. Крім того, Віка відстала від колони, адже та була формальною, і ніхто нашу родину не чекав. Тож, врешті решт, старобільчани вирішили їхати самотужки, користуючись вказівками навігатора.
Евакуація через Харків
До Харкова родина їхала через Чугуїв, який на той момент ще не було захоплено. Але всі блокпости по дорозі до Чугуєва були російськими. Родина Вікторії чула звуки обстрілів і чим ближче під'їжджали до Харкова, тим вони становилися інтенсивнішими. В якийсь момент Вікторія помітила, що в напрямку обласного центру майже ніхто не їхав - лише вони.
За Чугуєвом їх зупинив переляканий чоловік. Він навіть пригинався, коли вдалині гупало. Чолов’яга спитав у нашої співрозмовниці, чи можна якось проїхати через Чугуїв? Старобільчанка сказала, що вони 20 хвилин назад успішно звідти приїхали. Чоловік подякував і поїхав туди.
- Я не знаю подальшу долю харків’янина, але вибухи лунали все ближче, - згадує наша співрозмовниця. - Вранці ми дізналися, що російські загарбники вже окупували Чугуїв. Виявилося, що тільки но ми проїхали місто, росіяни почали його обстрілювати. Ми встигли якимось дивом!
Танк і мертві люди
Подальший маршрут родини пролягав через Рогань. На під’їзді до селища, вони побачили багато розбитих автомобілів. Жінка спочатку подумала, що таким чином облаштований черговий блокпост, але блокпосту не було. Проїхавши вперед, вони виїхали на трасу, яка складалася з чотирьох смуг. Це була дорога на Харків всі чотири смуги якої були загороджені вщент зруйнованими та обстріляними автомобілями.
- Я озирнулася довкола і побачила, що зліва від нас з-під машини виглядають чиїсь ноги, - згадує старобільчанка. - Я зрозуміла, що то був труп цивільної людини... Їх там було декілька. Підіймаю голову, а там на пагорбі стоїть російський танк з направленим в наш бік дулом. Тоді ми розвернулися і втекли звідти. Можливо, там ми могли померти. Що саме нас врятувало - не знаю. Можливо те, що автомобіль обв'язали білою тканиною, щоб було зрозуміло, що ми цивільні...
Дорога через Харків
До Харкова діставалися об'їздними шляхами. Їхали за навігатором, але він декілька разів приводив до перекритих доріг. Зрештою все ж таки доїхали - не без підказок місцевих мешканців.
В обласному центрі вони теж побачили багато понівечених та кинутих машин. Світлофори не працювали, тому їхати потрібно було з особливою обережністю, щоб не потрапити в дорожньо-транспортну пригоду.
На виїзді з міста родина зупинилася на заправці, що стояла на пагорбі. Зверху було добре видно Харків. Там було добре чутно гучні артилерійські постріли.
Подальша дорога пролягала через Полтаву, оскільки це був найбезпечніший маршрут на той момент.
За допомоги волонтерів
У Полтаві сім'я звернулась до волонтерську центру, який знаходився в місцевій школі. Там старобільчани вирішили зупинитися, щоб перевести дух. Після дводенного відпочинку старобільчани направилися до Умані. За допомогою волонтерів, дорогою до Умані, Віка знайшла знайому волонтерку з Тернополя, яка допомогла знайти там прихисток.
Родина остаточно вирішила їхати до Тернополя, адже на той момент це було найбільш безпечне місто.
В Умані наша родина теж зупинилася на добу. Там на допомогу їм також прийшли волонтери, знайшли для переселенців місце для ночівлі та нагодували.
На четвертий день сім'я нарешті дісталася до Файного міста. Там їх зустріли волонтери, які допомогли знайти тимчасовий прихисток.
Місцеві волонтери допомогли з житлом. Старобільчани мали змогу жити у гуртожитку, де були гарні умови.
Крім того, біженців, що там проживали, годували та надавали необхідну допомогу. Туди навіть приїздили лікарі з США. Це були терапевти, психологи та інші спеціалісти. Також для дітей проводилися різноманітні заходи та активності.
Допомогу надали не тільки волонтери, а й держава. Так наша родина щомісяця отримує виплату для ВПО - 2 тисячі грн на дорослого та 3 тисячі на дитину.
Втрачене життя та нові проблеми
На новому місті Вікторія ще довгий час не могла прийти до тями. Через війну все минуле життя було повністю зруйноване. Майже два місяця дівчина не розуміла, як діяти далі. Вона відчувала невпевненість в своїх діях, адже не знала, як життя повернеться далі.
Поряд з цим з’явився панічний страх повітряних тривоги та будь-яких гучних звуків.
- Я дуже боялася повітряних тривог, - говорить старобільчанка - Зазвичай тривоги були вночі, але я намагалася не будити дітей, бо я не хотіла їх лякати. Через це було важко спати. Я розуміла, що "прилетіти" може будь-куди, навіть до нашого гуртожитку. Я не могла спати під звук дощу. Мені було фізично дискомфортно чути, як краплі били по відливу вікна і мені не вдавалося це контролювати. В таких випадках я вмикала музику в навушниках і лише потім засинала.
Згодом страх пройшов. Сталося це у лікарні, де лікувалася її донька. Там під час повітряних тривог людей спускали до сховища у підвал. І лише там наша героїня нарешті відчула абсолютний спокій та те саме необхідне відчуття безпеки. Це відчуття допомогло здолати страх і надалі Віка вже не панікувала, коли чула сирени.
Подальше облаштування
Згодом наша співрозмовниця почала налагоджувати життя на новому місці, знайшла роботу. В Тернопілі запрацювали дитячі садочки, в один з них влаштували молодшу доньку. Старша донька навчається дистанційно в школі. Оскільки дівчина має потреби до інклюзивного навчання, то для неї виділили індивідуальні години у навчальному закладі.
На третій місяць життя в Тернопілі наша співрозмовниця вже була впевнена, що не повернеться до Старобільська, адже там вже її нічого не тримало. Втім, дівчина зізнається, що коли почався активний контрнаступ на Харківщині, вона знову засумувала за Старобільщиною та минулим життям, яке вже не повернути.
- Коли з’явилася надія, що Луганську область можуть звільнити від ворога, я зрозуміла, що обов’язково поїду в Старобільськ, щоб зрозуміти, чи хочу я туди повернутися, чи ні, - зізнається старобільчанка. - Мене турбує той факт, що багато людей там пішли на співпрацю з окупантами. В той час, коли моє життя зруйноване - вони продовжують жити собі спокійно з окупантами і гадають, що саме так і треба. Я вірю, що Старобільськ деокупують і над ним знову замайорить державний стяг. Але, гадаю, що жити в оточенні зрадників я навряд чи зможу.
Євген Голобородько
Фото з мережі Інтернет
Читайте також:
Без комунікацій та ліків: як виживає окуповане Рубіжне
Отримуйте новини там, де зручно!
Ми в Telegram
Ми в Facebook
Ми в Instagram
Ми в Viber
47060 |
Інше по темі:
|