24 лютого у навчальному закладі був незвичайний робочий день. Того дня на роботу вийшли всі, як і педагогічний склад, так і техпрацівники, але освітяни метушилися, хвилювалася і навіть уявити не могли, що буде далі. Втім, усі отримали спільне завдання - зберегти шкільне майно. Для цього колектив переносив різноманітну шкільну документацію у архів, а викладачі інформатики намагалися сховати комп’ютерну техніку. Того дня ніхто і не думав про навчання, викладачі попередили батьків та учнів, що через розпочату війну навчальний процес тимчасово скасовано. - Ми не розуміли, чого нам очікувати, - каже викладач. - Наша адміністрація так само не знала, що робити. Тому перший день був саме таким - ми просто намагалися зберегти шкільне майно, а потім нас розпустили по домівкам. Відзначимо, що того дня працівники цієї школи намагалися отримати трудові книжки, але адміністрація відмовила - сказали, що видаватимуть лише за умови звільнення. Хоча в інших підприємствах та навчальних закладах про таке не чули - багато хто отримав трудові за першою вимогою. Чергування та навчання Наприкінці першого дня педагогічний колектив отримав пропозицію від адміністрації школи написати заяву на простій та залишатися вдома і отримувати при цьому 2/3 заробітної плати. Вчителі були не згодні з цим, тому продовжили працювати, а звичні навчальні будні перетворилися на чергування у школі. Як зазначив наш співрозмовник, чергування проходили, аби підтримувати хоч якусь видимість життєдіяльності школи. З початку повномасштабного вторгнення уроки не проводилися, а трохи згодом Міністерство освіти і науки України ввели позачергові канікули у зв’язку з воєнним станом. Канікули закінчилися в середині березня, тоді Старобільщина вже була в окупації. Вчителів школи зібрали на нараду, аби попередити, як саме буде відбуватися подальший освітній процес. Тоді вчителів поставили перед фактом, що навчання буде продовжуватися дистанційно. Хоча вчителі не мали змоги проводити повноцінні уроки онлайн через перебої з доступом до інтернету, учням надавались різноманітні учбові матеріали та завдання. Навчання продовжувалося за українською освітньою програмою. Біженці у школі З початком активних бойових дій на Луганщині в Старобільськ хлинув великий потік біженців. Постраждалих від російської агресії розселили по навчальних закладах. Так відбулося і в школі, де працював наш співрозмовник. Відтепер викладачі школи мусили не просто чергувати у школі, а й допомагати біженцям. Разом з іншими вчителями наш співрозмовник допомагав розміщувати в шкільному спортзалі дітей та людей похилого віку, а також інших біженців, що перебували у школі. Вони забезпечували їх базовими речами - посудом, одягом, предметами гігієни, їжею та різноманітною консервацією. Окупанти, щоб продемонструвати турботу про людей, яких самі лишили домівок, привозили гуманітарну допомогу. Та гуманітарка була скупою, і кожного разу широко висвітлювалась у репортажах пропагандистських змі. - Більшу допомогу біженці отримували від небайдужих старобільчан, - відзначив вчитель. - Звичайно, що для красивої картинки бойовики щось завозили. Частіше за все - це був хліб та ковбаса з Луганська. Але люди, що жили в окупації, знають якої якості були ці ковбасні вироби. А наші ж готували їжу - варили каші, супи, тушили м’ясо, робили салати і це все було від щирого серця. Бойовики у школі Крім вчителів, у навчальному закладі перебували озброєні головорізи, які пильно слідкували за викладачами, прикриваючись охороною біженців. В одному з кабінетів школи взагалі знаходився пункт так званого "міністерства державної безпеки лнр". Як зазначив викладач, у цьому "пункті" розмістилися бойовики, які надавали перепустки на поїздку до Луганська. Ці люди були завжди озброєні, а вікна в їхньому кабінеті були заклеєні. Для оформлення так званої "спецперепустки" окупанти знімали відбитки пальців. Одного разу наш співрозмовник став свідком того, як цією так званою "спецслужбою" директорка навчального закладу погрожувала одному з викладачів. - Директорка зачепила мого колегу й каже: «Гдє ви билі так долго? Может, ви работаєтє на кого-то єщо? Сєйчас ваши пальчікі мгб бистро откатаєт и провєріт вас», - згадує чоловік. - Тоді я зрозумів, що керівниця навчального закладу пішла на співпрацю з окупантами. Директорка-зрадниця Як відзначив викладач, директорка приховувала свої політичні погляди, і ніхто не знав, як саме вона поведе себе в умовах окупації та як буде працювати школа. - У перші дні окупації директорка сказала нам працювати так, як ми працювали раніше, адже ніхто опору нам не чинив, а так звана адміністрація займалася зовсім іншими питання і ще не добралася до навчальних закладів, - згадує чоловік. Та прийшов час і окупаційна влада провела збори серед директорів шкіл. Після цього на шкільний колектив чекала нарада, де директорка оголосила, що викладати треба за окупаційною освітньою програмою, і що віднині не буде таких навчальних предметів, як українська мова та література, історія України, захист Вітчизни. Замість цього буде «русскій язик і історія отєчєства». - Нам казали, що ці зміни відбудуться вже на початку квітня, - говорить педагог. - Але в окупантів щось пішло не так і перехід на ворожу програму перенесли на травень. Тоді керівниця запропонувала кожному визначитися щодо того, чи працювати за програмою окупанта: «Думайтє уже сєйчас, так как вєсь процесс перехода будєт проісходіть очень бистро и ми уже должни подать в «отдєл образованія лнр» спіскі педагогов». Тоді ми всі остаточно зрозуміли, що працювати й надалі за українськими освітніми програмами нам не дадуть. Тому перед кожним став нелегкий вибір: звільнитися з роботи чи продовжувати працювати на окупаційний режим і стати колаборантом. Здавалося б, що нелегкого в цьому виборі? Він був очевидним більшості з нас. Однак директорка натякнула нам, що відмова від роботи може викликати підозру з боку окупантів. Як мінімум, у саботажі, а як максимум, у ворожому ставленні до нової влади. Незаконне звільнення Вчитель згадує, що коли гостро постало питання про остаточний перехід школи під окупаційну владу, адміністрація закладу освіти знову зібрала весь колектив. На цій нараді керівниця розіграла цілий "спектакль однієї артистки", із крокодилячими сльозами на очах дякуючи всім за роки спільної роботи і ніби прощаючись з усіма. Але про себе сказала, що лишиться на посаді, мовляв, для того, аби передати матеріально-технічну базу можливому новому керівнику. А вже потім керівниця сказала, що навчальний заклад зареєстрований, як школа при так званій «лнр», і що всім треба написати заяви на звільнення. Як відзначив наш співрозмовник, директорка діяла усупереч українському законодавству, бо вчителям має виплачуватися хоча б 2/3 ставки, а адміністрація в умовах воєнного стану не має права звільняти викладачів. Вона поставила ультиматум: написати заяву на звільнення за власним бажанням, а не за згодою сторін - лише за цієї умови поверне трудові книжки. Вчителі розуміли, що така позиція директорки-перевертня незаконна, більшість колективу була незгодна та виступала проти. Чоловік відзначив, що якби заява на звільнення була написана за згодою сторін, то вчителі б мали право податися на біржу праці і претендувати хоч на якісь виплати, але через таке звільнення вони такої можливості не отримають. Стосовно цього питання вчителі навіть консультувались з керівницею Відділу освіти і вона підтвердила, що таке примусове звільнення є незаконним і що не обов'язково забирати трудову книжку, бо зараз все є в електронному вигляді і на території, підконтрольній Україні, трудову можуть відновити. Але вчителі боялись, що завдяки директорці одного разу до них можуть прийти бойовики з претензією "Чому ви не працюєте? Заяви від вас немає, тож маєте працювати!". Побоюючись подібних наслідків, майже весь колектив пішов на умови керівниці-колаборантки і заяви таки написав. Наш співрозмовник згадав, що один вчитель зі школи намагався відстоювати свої права, але через декілька діб його на деякий час викрали бойовики - напевно для "виправної бесіди". Щодо питання про звільнення шкільний колектив також звертався й до керівництва Старобільської громади та Луганської області. Там їм повідомили, що звільнені вчителі мають сформувати позов до суду, бо це звільнення було під примусом і є незаконним, але це все можна буде зробити лише після деокупації Старобільська. Подальша доля Звичайно, що викладачі, як і наш співрозмовник, мали надію, що хоча б поточний навчальний рік вдасться закінчити за освітньою програмою України. Але не вийшло - окупанти запровадили нову програму вже в травні. Більшість вчителів з цим були незгодні. Але були й ті, що підтримували діяльність агресора та залишилися працювати у школі. Але такі - у меншості. Зазначимо, що директорка досі обіймає керівну посаду та активно співпрацює з окупантами. Наразі наш співрозмовник перебуває у безпечному місці і чекає на повернення України. - Чекаю на перемогу та деокупацію, - сказав учитель. - Звичайно, що хочеться додому, та побачити наше місто, відновити його. Після окупації Старобільськ став брудним і складається таке враження, що туди повернулися дев’яності з великими чергами та торгівлею з автомобілів. А такі керівники, як наша директорка, мають сісти за грати, адже їм не можна дозволяти очолювати школи! Євген Голобородько Фото з мережі Інтернет Читайте також: Врятований прапор, волонтерство, яке не сподобалось окупантам, та нове життя в Латвії Отримуйте новини там, де зручно! Ми в Telegram Ми в Facebook Ми в Instagram Ми в Viber