Ранок 24 лютого став страшним днем для нашої співрозмовниці, як і для всіх українців. Жінка не чула перші ранні обстріли, і про те, що розпочалася повномасштабна війна, дізналася від чоловіка, який повідомив жахливу новину по телефону. Старобільчанка зізнається, що тієї миті вона дуже перелякалася. Не дозволяючи собі панікувати, вона почала готувати місце укриття та продовольчі запаси. Страх та тривога були постійними супутниками жінки та членів її родини аж до тих пір, доки їм не вдалося евакуюватися. Врятувала прапор Після окупації Старобільська життя в місті завмерло, але ворожі обстріли припинилися. Багато хто почав виходити з домівок, аби поповнити продовольчі запаси. Наша співрозмовниця теж вирішила це зробити. Повертаючись додому, вона зустріла орків, що грюкали в двері музичної школи. Вони звернулися до старобільчанки, аби дізнатися, що це за будівля і чому ніхто не відчиняє. Вона пояснила, що це навчальний заклад і там наразі нікого немає. Далі за будівлею адміністрацією жінка побачила щось яскраве в калюжі. Підійшовши ближче, вона розгледіла український прапор, який орки скинули, аби повісити свою ганчірку. Звичайно, що стяг був брудний та мокрий. Наша співрозмовниця вирішила врятувати символ нашої держави. Навіть не дивлячись на те, що неподалік були орки. Вона думала куди б сховати прапор, і тут на допомогу прийшов чоловік, який проїжджав поруч на велосипеді. Він побачив жінку з прапором в руках і, розуміючи, що бойовики можуть покарати за це, дістав свої речі з пакету та передав його нашій співрозмовниці. Так жінка врятувала символ нашої державності. Він і до цього часу в надійному місті чекає на звільнення Старобільська. Волонтерська діяльність З початку повномасштабного вторгнення наша співрозмовниця втратила роботу. Вона зізнається, що знаходячись вдома, просто божеволіла і саме волонтерська діяльність допомагла їй пережити дні в окупації. Вона разом з іншими небайдужими старобільчанами почала допомагати переселенцям, що виїхали з гарячих точок Луганщини. Все починалося, як громадська ініціатива. У волонтерському центрі збиралися звичайні містяни, які мали змогу та бажання чимось допомогти. Хтось збирав та приносив одяг, дехто допомагав дитячим приладдям, інші ж надавали посуд та їжу. - Переселенці їхали з Сєвєродонецька, Рубіжного і Лисичанська, - розповідає жінка. - Дуже важко було слухати їх історії та просто дивитися на них... Хтось був поранений, дехто в крові, а інші ж були в звичайних капцях - і це коли на вулиці мороз! Допомагаючи постраждалим, я відчувала себе краще. Нас було багато, а розуміння того, що роблю щось корисне - дійсно рятувало мене. Проблеми з окупантами Згодом волонтерський центр був вимушений припинити свою діяльність через тиск з боку окупаційної влади. Наша співрозмовниця каже, що представники так званої влади "лнр" прийшли до центру й сказали: "або ж ви реєструєтеся, як юридична особа та сплачуєте податки, або ж зачиняйтеся, бо ваша діяльність незаконна". Старобільчанка відзначила, що всі люди працювали від чистого серця і точно не з метою отримати вигоду. Волонтери працювали за можливості і лише у свій вільний час. Приміщення, де знаходився волонтерський штаб, надали небайдужі люди і ніхто не сплачував аренду, а речі та гуманітарну допомогу надавали безкоштовно. Біженці теж приходили допомагати. Жінка відзначила, що окупаційна адміністрація взагалі надала вказівку всім організаціям, що знаходяться на тимчасово-окупованих територіях з 1 червня перереєструватися. - Зі слів моїх знайомих, що лишилися і вирішили працювати там, знаю, що це досить непроста процедура, - говорить старобільчанка. - Дуже схоже на те, що було якихось 20 років тому. Мільйон бумажок, написаних на сірому папері, незрозумілим шрифтом, бо невідомо навіть, на якій техніці ці бланки друкувалися. Евакуація Врешті решт, наша родина прийняла рішення евакуюватися, бо розуміли, що деокупація Старобільська може відбутися нескоро, а жити у постійному страху вже було неможливо. Тож родина, у складі трьох осіб, евакуювалася через країну-агресора до Латвії. На питання чому саме Латвія, жінка відповіла, що їхали туди, бо знали, що до Латвії точно вистачить коштів доїхати, адже перевізники чимало беруть за свої послуги. Наша героїня також відзначила, що Латвію обрали через те, що мовний бар'єр хоч і є, але переважна більшість населення розуміє та знає англійську мову, а багато хто може спілкуватися й російською. - Ми думали й над повернення до України, але там дуже страшно, - зізнається старобільчанка. - Щодня чекати ворожого "прильоту" - не життя. Бачити новини і спостерігати жахливі наслідки, де серед жертв є навіть діти - дуже непросто. Облаштування в Латвії Перше, що потрібно зробити у Латвії по прибуттю - офіційно оформитися. Для цього наша родина направилися у Ризький центр підтримки громадян України. Жінка каже, що вони протягом одного робочого дня встигли податися на отримання гуманітарної візи та посвідки на проживання. Віза та посвідка надають всі ті права, що мають резиденти Латвії - відкривати рахунок у місцевому банку, навчання, працевлаштування, право на медичну допомогу та проживання в країні протягом року тощо. Документи довго чекати не довелося і вже через тиждень наша родина їх отримала. Отримавши візу, наші земляки направилися до місцевого банку, аби відкрити рахунок. Це потрібно для отримання матеріальної допомоги від Латвії та зарплатні. Виявилось, що ніяких труднощів з оформленням немає і все можна швидко зробити. Пошук квартири та роботи Нашій родині пощастило і волонтери допомогли їм на деякий час з житлом, доки вони самі не знайшли собі квартиру. Старобільчанка згадує, що з пошуком квартири виникли складнощі, бо не всі місцеві згодні здавати квартиру українцям. Крім того, пошук житла співпав з великим народним латвійським святом Ліго. Це свято вважається одним з найбільших та популярних свят серед латишів. Це щось схоже на свято Івана Купала в Україні, але місцеві приділяють цьому дійству значно більше уваги. Тому у ці дні геть усі латиші йдуть відпочивати та розважатися. Орендодавці відповідали, що покажуть квартиру після вихідних. І після свята дійсно - квартиру вдалось знайти. Наша співрозмовниця встигла дуже швидко влаштуватися на роботу і вже після великого свята вийшла працювати касиром у магазині. - На той момент мало було охочих здати квартиру українцям та нерезидентам Латвії, - говорить старобільчанка. - Вони це аргументували тим, що ми буцімто не зможемо платити оренду і не будемо працювати, а виплат небагато. Але нам допомогло те, що я вже знайшла роботу і орендодавець погодився здати нам житло. Навчання у місцевій школі Починають нове життя у Латвії не тільки дорослі, а й діти. Донька нашої співрозмовниці пішла навчатися до місцевої школи. Їй пощастило потрапити до класу, який складався з українських дітей. Але вчителі все одно викладають предмети на латиській мові. Хоч і подекуди допомагають та пояснюють предмет російською. - Навчання в українські школі ми не стали продовжувати, бо мені дуже стало шкода доньку і вона навряд витримає таке колосальне навантаження, - каже наша співрозмовниця. - Ми виїхали з дому, і вона теж багато чого пережила та втратила. Наша землячка розуміє, що скоріш за все донька трохи втратить в академічних знаннях, але вважає, що головне для дитини - соціалізація та спілкування з однолітками, а всі інше можна буде наздогнати. На батьківських зборах директорка навчального закладу, де навчається донька нашої співрозмовниці, сказала: “Теорема Піфагора залишається теоремою Піфагора на будь-якій мові. Головне, щоб діти спілкувалися, а їх любили”. - Програма відрізняється, - відзначила старобільчанка. - В Україні більше академічне навантаження. А в місцевих школах дітей не змушують зубрити предмети, а навпаки, готують учнів до майбутнього життя, щоб вони були більш емоційно стабільні та успішно пройшли соціалізацію. Наприклад, на уроках трудового навчання замість різноманітних виробів вчителі розповідають, як побудувати свій бізнес та що вони мають для цього зробити. На останок наша співрозмовниця сказала, що поки що вони планують залишатися у Латвії. Для цього вона разом з чоловіком працюють та вчать латиську мову, але чекають коли Старобільськ буде звільнений від окупантів, щоб повернутися в рідне українське місто. Євген Голобородько Фото з мережі Інтернет Читайте також: Волонтерська наснага Отримуйте новини там, де зручно! Ми в Telegram Ми в Facebook Ми в Instagram Ми в Viber