Буквально за тиждень до повномасштабного вторгнення, 17 лютого, російські окупанти обстріляли ліцей у Врубівці. Це селище розташоване майже у 15 км від Попасної. Тоді по населеному пункту "прилетіло" 5-6 мін 122-го калібру. На момент обстрілу в навчальному закладі перебували 37 школярів та 16 працівників. На щастя, ніхто не постраждав. Потім були обстріл села Троїцького Попаснянського району. У населеному пункті зникло світло, а ремонтні бригади відмовлялися їхати лагодити електромережі, бо обстріли повторювалися. Життя Попасної під обстрілами та евакуація "У самій Попасній до 2-3 березня "прильотів" не було. До 8 березня у місті був мобільний зв'язок, в тому числі добре працював G4. Але внаслідок обстрілів пошкодило зв'язок, і його вже ніхто не відновлював. Через ушкодження електромереж стаціонарний інтернет працювати не міг, також не було газу та води", — розповідає Ярослав Нестеренко. Через відсутність світла він вимушений був працювати з телефона, який заряджав за допомогою генератора - у сусіда. "Люди не хотіли евакуюватися, сиділи вдома, сподівалися, що все швидко закінчиться, бо російський напад вже пережили у 2014 році. У нас був пасажирський потяг "Київ — Попасна", так от він ходив майже порожній. Також на Лисичанськ ходили дизельні потяги, теж майже порожні", — розповів попаснянин. Редактор "Попаснянського вісника" через день після перших "прильотів" по місту пішов перевірити умови в бомбосховищі, де місцеві мешканці рятувалися від обстрілів. "Потяги вже перестали до нас подавати, тому що перебили колію на Комишувасі. Люди в бомбосховищі говорили, що вже готові виїхати, бо терпець урвався. Але водії боялися везти людей з міста, яке перебувало під обстрілами. Керівник Попаснянської ВЦА вже сам сів за кермо "шкільного автобуса", я з ним поїхав і ще один водій з адміністрації. Ми під'їхали до того місця, де я напередодні знімав відео про людей у бомбосховищі, та почали людям пропонувати евакуюватися, проте більшість не погодилися, казали, що їм нікуди їхати, їх ніхто не чекає. І так було кожного дня", — повідомив Ярослав Нестеренко. Люди відмовлялися їхати, аж поки по сусідству хтось не загине внаслідок обстрілу або влучанням снаряда не буде зруйнований будинок. До травня багато хто так і не наважився залишити домівки. "На сторінці у Facebook ми робили контент, направлений на те, щоб люди евакуювалися. Проте чимало було випадків, коли люди навіть під час реальної загрози не погоджувалися виїхати. Ось, наприклад, стоїть бабуся з дитиною, неподалік — вибухи, а вона на питання чи готова їхати каже: "Та ні, ми залишаємося". Хтось боявся залишити свою худобу, хтось відмовлявся їхати, бо відчуває відповідальність за господарство або собаку, яких залишили доглядати сусіди, які сами виїхали. Були й такі, які боялися їхати, бо думали, що на них ніхто й ніде не чекає. Великою проблемою був інформаційний вакуум, коли люди не мали доступу до інтернету і не знали, що їх могли поселити у Бахмуті, дати гуманітарну допомогу, вони не знали, що держава почала нараховувати по 2 тис. грн", — зазначив попаснянин. Нестеренко не чув скарг на те, що перевізники, які вивозили людей з Попасної, підіймали після початку повномасштабної війни вартість проїзду. Також людей вивозили до Комишувахи евакуаційні автобуси, які організувала влада. Гуманітарна складова У Попасній з початком обстрілів магазини працювали, люди мали змогу зробити запаси харчів на деякий час. Проте сам бізнес став, попасняни боялися йти на роботу, щоб не загинути. "Ми тоді почали працювати з наданням гуманітарної допомоги жителям міста. Я, як медійна особа, бачив за собою потребу гуртувати громаду, щоб вони не чекали, а самі щось робили. До мене звернулися представники громадської ініціативи "Восток-SOS" та Червоний Хрест і запропонували допомогу. За їхні кошти ми придбали у магазинах й аптеках товари та роздавали мешканцям. Також з Бахмута сміливці, які не боялися обстрілів, возили до Попасної хліб тощо", — згадує Нестеренко. Він збирав гроші на картку, закликав допомагати попаснянам в соцмережах, а потім організовував закупівлю та завоз у місто. Допомагали у цьому Андрій Самойленко та перевізник Сергій Шемерда. "Гуманітарку людям роздавали у центральному бомбосховищі, бо розвозити містом під постійними обстрілами було нікому. Я закликав людей не сидіти й не чекати, поки хтось щось привезе, а скидати кошти, за які для них купували б необхідні товари та привозили їм. У середині березня влада почала працювати з гуманітарними штабами, організаціями та фурами завозили в місто різноманітні продукти. Тоді вже я перестав цим займатися", — каже Ярослав. Також для попаснян збиралися кошти на краудфандинговій платформі, яку встановили за кошти УАМБ: люди бачили хто скільки скинув, куди йшли кошти. Допомагали активісти й владі, яка возила в місто гуманітарну допомогу. Зокрема, коли закінчилося паливо для автомобілів, закупили талони. Збирали кошти й на поховання загиблих місцевих жителів, тіла яких лежали просто на вулицях або у будинках. Після того, як у травні 2022 року Попасна була окупована, Ярослав зі своєю командою перемкнувся на збір коштів для українських військових. Колаборанти Попасної та ті, хто залишився в окупації Нестеренко розповів, що чимало жителів Попасної виїхали, бо місто постійно перебувало під масованими обстрілами росіян. "В основному люди виїхали, здебільшого в місті залишалися пенсіонери, яких потім росіяни вивезли в окуповані населені пункти. Потім Попасну восени 2022 року навіть закрили на в'їзд, бо окупанти боялися, що люди здаватимуть українським військовим позиції армії рф. За моїми даними, у зруйнованому місті зараз живе близько 200 людей, а до війни жили приблизно 14-15 тисяч мешканців. У зруйнованих будинках вони позабивали дошками вікна, взимку збирали по місту деревину, щоб опалювати своє житло", — сказав він. Попри те, що більшість людей залишили Попасну, були й такі, котрі пішли на співпрацю з окупантами, один з них — колишній співробітник "Попаснянського вісника" Володимир Заруба. Ярослав Нестеренко зазначив, що до війни цей журналіст писав патріотичні матеріали, причому його ніхто не змушував це робити. "Після 2 березня він перестав виходити на зв'язок та працювати, хоча міг це робити, якщо було б бажання. Я не мав права примусити його працювати під обстрілами, але він мав змогу це робити, адже ми давали корисну інформацію для жителів міста, яка могла врятувати їм життя, зокрема, писати про відправлення евакуаційних потягів, місця роздачі гуманітарної допомоги та ліків. У квітні я його умовляв, щоб він виїхав, як тільки міг, пояснював, що робота є, є фінансова підтримка донорів, його навіть хотіли евакуювати автівкою волонтери, але він захотів залишитися вдома", — розповів редактор видання. Нестеренко згодом дізнався, що цей співробітник пішов працювати до окупантів у створену ними газету, яка теж мала назву "Попаснянський вісник". "Був запущений сайт, на якому він "засвітився" як головний редактор цієї газети. Потім коли сказали, що Попасну відновлювати не будуть, закрили й ту газету, й так звану "Попаснянську адміністрацію". Після цього він перейшов до Первомайська у псевдоадміністрацію. Одним словом, Володимир Заруба наш відзначився", — зазначив він. Крім Заруби на співпрацю з окупантами пішли керівниця районного Будинку культури Яна Змитрович, колишній в.о. райради Микола Черніков та інші. Нове життя, нове видання У Смілі Черкаської області Ярослав Нестеренко створив сайт Сміла.Cіty, й саме цьому виданню приділяє найбільше уваги. Крім нього в команді працюють ще четверо осіб. "Якщо у Попасній мене всі знали, я мав зв'язки й з органами влади, й з правоохоронцями, які могли надавати нам ексклюзиви, то у Смілі довелося починати все спочатку: не знав ані керівників, у яких треба було взяти коментар, ані самого міста. З одного боку мені було складно, а з іншого — цікаво. З часом налагодив контакти. На новому сайті ми створювали матеріали за різними напрямками: де зробити класні фотки, де відпочити, топ-10 музейних експонатів... У мене було багато напрацювань. Я знав, по якій схемі робити ті чи інші речі, що найбільше "заходить" читачам", — поділився він особливостями роботи на новому місці. Що стосується конкуренції зі ЗМІ, які давно працюють у Смілі, то Ярослав каже, що з цими виданнями відносини він би схарактеризував, як співпрацю. "Ми допомагаємо один одному, ділимося фотками, робимо один про одного матеріали. Вони про наше ЗМІ писали, про мене, як про переселенця, робили матеріали. Ми писали про ювілей телеканалу та газети", — розповів він. Завдяки грантам та конкурсам у Сміла.Cіty з'явилася гарна техніка, фотоапарати. "Після деокупації я поїду в Попасну сам, без родини, бо там багато місць заміновано, не хочу наражати їх на небезпеку. Я буду працювати, знімати відео про те, як відновлюватимуть Попасну. Можна сказати, у відрядження. Людям потрібно знати, що відбувається у місті, як зимували ті, хто там залишився, що залишилося від нього", — поділився планами на майбутнє Ярослав Нестеренко. Степан Андрющенко Фото надав Ярослав Нестеренко Читайте також: Перший бій біля Вишневого: вбивство цивільного