Героїня нашого матеріалу - жителька Старобільського району. Селище, в якому вона мешкає, знаходиться дуже близько до кордону з росією, тому окупація "прийшла" туди дуже швидко - вже у перші дні с початку повномасштабної війни. - Як страшно було розуміти, що на нашу землю прийшли справжні вбивці та окупанти. Вони безбожно намагалися з першого дня знищити все українське. Заманювали нас своїми обіцянками, подачками типу "фінансової допомоги". Особисто я не піддалася, тому і не прижилася у "руському мирі", - розповідає жінка. Вона розповідає, що через проросійську позицію деяких родичів їй було ще тяжче. Вона сварилася з ними, зі знайомими, а іноді навіть з людьми в магазині - сварилась і плакала. Плакала, бо хотіла, щоб все повернулося назад. Вирішили виїжджати Час спливав і окупаційна влада змушувала вести дітей до школи, де навчають за рашистськими викривленими програмами. Крім того, ще й почали наполягати на оформленні "лнрівських документів". Як говорила жінка, цього вона допустити не могла, тому і почала шукати можливість вирватися на вільну землю. - Я досить довго "перелопачувала" телеграм-канали в пошуках перевізника. Грошей було обмаль, бо без роботи вже півроку. Перевізники пропонували 6 тисяч гривень за місце з людини. Але я знайшла за 5 тисяч рублів і одразу вирішила виїжджати, - розповідає мешканка Луганщини. Оскільки перевізник забирав лише зі Старобільська, то наша героїня, взявши двох дітей та речі, поїхала до знайомої у місто. Допитували молодшу доньку - Коли ми тільки сіли в автобус, я почала молитися. Я так боялася дороги, бо була не сама, а з дітьми. Ми ж не знаємо, що є в голові тих рашистських вояк: вчора ще пропускали, а сьогодні могли б і закрити виїзд. Але слава Богу, ми доїхали швидко і нас пропустили!, - згадує свої емоції жінка. За її словами, вони проїхали більше двадцяти блокпостів до Печеніг. Лише на останньому їх стали перевіряти. Солдати всіх висадили з автобусу та почали переглядати сумки. - Я одразу попередила, що якщо вони нащупають щось тверде, то книжки дитини. Так, ми повезли з собою нові українські підручники. Потім вони стали задавати питання моїй молодшій доньці. Рашисти питали, де працює тато і чи носить він таку форму, як у них. Вона злякалася, мовчала і просто кліпала очима. Я вмішалася в розмову і пояснила, що дитина налякана і досить мала, щоб знати, де працює батько. Врешті вони, дякувати Богу, відчепились, - розповідає наша співбесідниця. У безпеці Біля дамби після останнього блокпосту під'їхав автобус, який забирає інвалідів та літніх людей. Жінці знову пощастило - її з дітьми посадили до транспорту і не прийшлося йти пішки 4 км. Коли їхали - чули вибухи. Але на звуки вже не звертали уваги, бо нарешті, через півроку після окупації, побачили український прапор та наших захисників. "Волонтери одразу забрали сумки. Нас опитали, просканували речі. Безкоштовно нагодували, дитині дали іграшок, печива, шоколадок. Я плакала ще декілька днів, бо не могла повірити, що знову можна спокійно говорити телефоном, кричати "Слава Україні", спокійно спати", - ділиться жінка. Саша Кот Фото з мережі Інтернет Читайте також: Врятований прапор, волонтерство, яке не сподобалось окупантам, та нове життя в Латвії