Що відчуває старобільчанка, яка півтора року не була на Батьківщині Світлана — уродженка нині окупованого Старобільська. З травня 2022 року дівчина мешкає у самому серці Латвійської Республіки — Ризі. Нашій землячці довелося залишити рідну оселю через окупацію Луганщини. З того часу наша співрозмовниця жодного разу не була в Україні. Але нещодавно Світлана наважилася відвідати рідну сестру, яка мешкає в Харкові Будівля Харківської ОДА. Росіяни зруйнували адміністрацію в перші тижні вторгнення Візит до родички відкладався через регулярні ракетні обстріли з боку російських військ і подальші "блекаути". Утім, нашій співрозмовниці здалося, що останнім часом ситуація на Батьківщині стала спокійнішою. Однак дорогою до Харкова Світлана зрозуміла, що вона прорахувалася. Майже весь шлях до місця призначення пасажирів автобуса, на якому їхала старобільчанка, супроводжувало виття сирени повітряної тривоги. Найбільш гучними сирени були у Луцьку, Житомирі та Києві. Тоді українка остаточно усвідомила, що їй доведеться постійно бути насторожі. "Сирена застала нас в автобусі… Тоді вперше стало боязно... Водію зупинятися не можна — він має прямувати вперед. Це значить, що ми не мо- жемо перечекати тривогу в безпечному місці. Весь час у дорозі я думала лише про те, аби ракета чи "шахед" не влучили в наш автобус", – ділиться враженнями старобільчанка. Життя у тривозі Повітряна тривога супроводжувала нашу співрозмовницю майже весь місяць, який вона провела у Харкові. Сирена лунала вранці, вдень, вве- Так виглядала Харківська ОДА нещодавно чері, але особливо часто — вночі. Дівчина каже, що не було й дня, щоб тривожний сигнал не звучав хоча б півгодини. Світлана думала, що зможе звикнути до виття сирени, але згодом зробила висновок, що до такого звикнути неможливо. "Мені здалося, що харків'яни просто змирилися з цим. Нажаль, тривога стала частиною повсякденного життя кожного українця", – сказала Світлана. Одного разу під час повітряної тривоги Світлана почула гуркіт, схожий на вибух. Джерело гучного звуку було неподалік від квартири, де зупини- лася старобільчанка. Але що тоді сталося насправді — їй невідомо, адже місцева влада не повідомила про удари в тому районі. Світлана припускає, що почула, як працювало ППО. 5 жовтня росіяни завдали нищівного ракетного удару по селу Гроза, що розташоване лише за 85 км від Харкова. Росіяни вдарили по кафе, де проходив поминальний обід за полеглим українським військовослужбовцем. Тоді загинули 59 мирних жителів Грози. 6 жовтня ворог знову завдав підступного удару по Харківщині. Ракета влучила по житловому будинку у центрі Харкова. Внаслідок цього загинув 10-річний хлопчик та його бабуся, поранення отрима- ли 30 осіб, серед яких 11-місячна дитина — брат загиблого хлоп- чика. Ракетний удар також зруйнував більшу частину будин- Памʼятник дітям, що які загинули в результаті збройної агресії росії ку. "Від цих ударів мене сповнило жахом… Життя людей просто обірвалося за секунди. На їхньому місці могли бути й ми з сестрою. У такі миті ти розумієш, що ракета може застати тебе будь-де", – каже Світлана. Відчуття війни За винятком повітряної тривоги, старобільчанка не помічала змін у Харкові. На перший погляд, все було так само як і до війни — люди метушаться, займаються своїми справами та просто прогулюються містом. Але це лише на перший погляд… Дівчина помітила, що на вулицях багато військових, а от цивільних, навпаки, поменшало. Хтось виїхав у перші місяці війни, так і не повернувшись, а інші - стали на захист нашої держави. Не дають забути, що війна продовжується, й наслідки обстрілів. На вулицях Харкова можна зустріти чимало зруйнованих будівель. Найяскравіший приклад — Харківська обласна державна адміністрація, яка розташована в центрі міста на площі Свободи. Росіяни поцілили по ОДА кількома ракетами ще на початку вторгнення. У результаті адмінбудівлю було знищено. Державний прапор майорить над нескореним Харковом Пізніше місцева влада визнала, що будівля не підлягає відновленню. Навпроти адміністрації є інсталяція: на площі встановлено хвіст російської ракети, встромлений у землю. Вона нагадує харків'янам та гостям міста про ці жахливі атаки.
Усі головні пам'ятки Харкова захищені від обстрілів мішками з піском. Зокрема, так харків'яни оберігають пам'ятник Тарасу Шевченку. Аж до сліз нашу співрозмовницю вразив пам'ятник дітям, які загинули внаслідок російської агресії. Його відкриття відбулося цьогоріч у червні. Згодом місцеві мешканці почали приносити до монумента пам'яті подарунки у вигляді різноманітних іграшок… "Тяжко стримувати емоції… Хочеться плакати… Особливо усвідомлюючи, що внаслідок чергового обстрілу в Харкові знову померли та постраждали невинні діти", – розповіла дівчина. В ООН нарахували, що загалом під час повномасштабного вторгнення рф в Україні загинули 545 дітей, з них 1156 дітей отримали поранення. На Харківщині загинуло щонайменше 77 дітей. Поранена Салтівка Світлана вирішила відвідати житловий район на північному сході Харкова — Північну Салтівку. До початку великої війни Салтівка вважалася одним із найгустонаселеніших районів Один з будинків на Салтівці міста. Під час російського вторгнення район сильно постраждав від російських бомбардувань. Саме звідси ворожі ДРГ намагалися увірватися до Харкова. На щастя, окупаційні сили були відкинуті українськими військовими та територіальною обороною. Близько 70% багатоповерхівок району були пошкоджені чи знищені. Місцева влада хоч і почала відновлювати Салтівку, однак тут досі залишаються сотні будинків, що мають артилерійські "поранення". Наша співрозмовниця розповідає, що у дворах височіють бетонні гори сміття. Там лежать частини житлових будинків, які були зруйновані внаслідок вибухів. Чорні плями на фасадах нагадують про регулярні обстріли. В якихось висотках досі немає вікон. На їхньому місці — листи фанери, картону та плівки. Одна з багатоповерхівок взагалі просвічувалась наскрізь... В деяких будівлях просто немає цілих квартир та під'їздів, адже вони повністю зруйновані. Попри колосальні руйнування, на Салтівці продовжують жити люди. "На районі немає жодного військового об'єкта, тільки житлові будинки. Але росіянам, здається, все одно", – каже Світлана. Думки про рідний Старобільськ Якось під час прогу- лянки наша співрозмовниця побачила дорожній знак. Він вка- зував у бік населених пунктів Харківської області — Чугуїв, Шев- Ще один будинок, який зазнав обстрілів з боку окупантів ченкове, Куп'янськ та Сватове Луганської області. Саме ця дорога веде до рідного Старобільська. Світлану одразу ж здолала журба. Через окупацію та бойові дії вона, як і тисячі інших наших земляків, не можуть поїхати до рідної оселі та зустрітися з батьками. Мати та батько старобільчанки не можуть залишити захоплену область через свій вік. Дівчина вважає, що найжахливіше в цій війні — не лише знищення міст, сіл та смерті безневинних громадян, а й те, що росіяни багатьох українців позбавили власного будинку та можливості бачитися з близькими та рідними. Світлана каже, що у когось окупанти "віджали" дім. Іншим його просто зруйнували. Деяких змусили залишити оселю та виїхати з окупації. "240 км та 4 години їзди і я вже вдома... На жаль, я не можу цього зробити.... Вдома мене чекають мої батьки. Дуже сумую за ними, за рідним Старобільськом… Але я вірю, що одного дня наші воїни повернуть нам всю Луганщину і тоді ми нарешті зустрінемося", – поділилися дівчина. Євген Голобородько архіву героїні та Світлана — уродженка нині окупованого Старобільська. З травня 2022 року дівчина мешкає у самому серці Латвійської Республіки — Ризі. Нашій землячці довелося залишити рідну оселю через окупацію Луганщини. З того часу наша співрозмовниця жодного разу не була в Україні. Але нещодавно Світлана наважилася відвідати рідну сестру, яка мешкає в Харкові Будівля Харківської ОДА. Росіяни зруйнували адміністрацію в перші тижні вторгнення Візит до родички відкладався через регулярні ракетні обстріли з боку російських військ і подальші "блекаути". Утім, нашій співрозмовниці здалося, що останнім часом ситуація на Батьківщині стала спокійнішою. Однак дорогою до Харкова Світлана зрозуміла, що вона прорахувалася. Майже весь шлях до місця призначення пасажирів автобуса, на якому їхала старобільчанка, супроводжувало виття сирени повітряної тривоги. Найбільш гучними сирени були у Луцьку, Житомирі та Києві. Тоді українка остаточно усвідомила, що їй доведеться постійно бути насторожі. "Сирена застала нас в автобусі… Тоді вперше стало боязно... Водію зупинятися не можна — він має прямувати вперед. Це значить, що ми не мо- жемо перечекати тривогу в безпечному місці. Весь час у дорозі я думала лише про те, аби ракета чи "шахед" не влучили в наш автобус", – ділиться враженнями старобільчанка. Життя у тривозі Повітряна тривога супроводжувала нашу співрозмовницю майже весь місяць, який вона провела у Харкові. Сирена лунала вранці, вдень, вве-
|
|