Квітень 2022 року. Старобільський район повністю окупований російськими загарбниками. Кожного дня, починаючи з березня місяця, люди масово намагаються покинути місто та навколишні села. Приватні перевізники щодня під звуки вибухів вивозили місцевих мешканців на підконтрольну українському уряду територію. Але саме квітень місяць став найстрашнішим на події для тих, хто виїжджав та тих, хто чекав близьких та рідних з окупації. Росіяни неодноразово відкривали вогонь по евакуаційним колонам, де їхали жінки, діти, старенькі та всі ті, хто не визнавав нову "владу" та так звану "луганську народну республіку». В один з таких днів, 13 квітня 2022 року, в маршрутці приватного перевізника їхала жителька Старобільського району зі своїми п’ятьма дітьми – дівчинка 10 років, дівчинка – 8 років, хлопчик - 6 років і двійнята – хлопчик та дівчинка по три рочки. «Коли ми залишили територію Луганської області, перед заїздом на один з російських блокпостів у Харківській області водій попросив заплатити нас зараз, бо він очікував, що росіяни почнуть вимагати гроші за те, щоб пропустити машину далі. Так і сталося. Водію прийшлося віддати якусь суму. У цей час у вікно я та інші люди, я думаю, теж бачили, російську техніку з позначками «Z», яка стояла уздовж посадки та дороги», - згадує вона. Розстріляна колона: поранені у маршрутці Жінка не може згадати, протягом якого часу відбувалися подальші події. Каже, що від’їхали від блокпоста і через деякий час вона почула свист, після якого в людей полетіли скляні уламки з вікон маршрутки. «Я бачу, як летить скло. Кладу руку собі на груди, а там кров. Дивлюся на молодшого сина - у нього теж на лиці кров, осколок ледь не дістався скроні. В автобусі крик. Наш водій різко повернув у кювет і це насправді нас врятувало», - розповідає переселенка. Після цього, за словами нашої героїні, в транспорті всі почали розкривати сумки та діставати якісь речі, щоб перемотати голову водію. Весь цей час постріли не затихали. «Мені здається, що це не була автоматна черга. Це була артилерія. Вони вели відкритий вогонь по автобусах зі звичайними цивільними людьми. Вони стріляли по нас, навіть коли автобус вже з’їхав у кювет. Щобільше, коли люди вибігли на дорогу аби зупиняти машини, постріли не припинялися. Їх не зупиняли навіть маленькі діти, яких вони точно бачили», - згадує жінка. Людей, які відчайдушно зупиняли машини аби дістатися до якогось села, розібрали місцеві мешканці. Жителька Старобільщини згадує, що водії самі зупинялися та пропонували допомогу. Один з фермерів ближнього села приїхав на бусику разом зі своїми робітниками й забрали людей. «У тих автобусах, що їхали попереду нас, було багато жертв. Це ми дізналися з розмов жителів села Чернещине, куди мене та сім’ю нашого знайомого привезли небайдужі люди. У нашому ж автобусі ще були поранені, окрім нас. Прожили майже тиждень в окупованому селі Мешканці Чернещиного привезли жінку та ще одну сім’ю до школи, де було облаштовано щось типу пункту біженців. Але туди прийшли російські військові й сказали, що всім треба звідси їхати, бо вони окопувалися на території тієї школи. «Вони ще сказали, що ми маємо скоріше звідси їхати, бо скоро зайдуть чеченці. Вони, мабуть, мали на увазі те, що я маю маленьких дівчаток і це може закінчитися погано», - згадує вона. У той же день місцеві розповіли багатодітній мамі про те, що на краю села мешкає священик, який міг би допомогти з житлом та продуктами. «Так ми пішли до того священика, у якого прожили майже тиждень. Весь цей час там не було мобільного зв’язку, інтернету і ми нікому не могли повідомити, що живі та здорові. У мого знайомого, який їхав разом з двома синами, взагалі частина сім’ї – жінка та донька, опинилися в іншому селі, бо їхали в іншому автобусі. І про те, що з ними все гаразд, він дізнався лише через п’ять днів, коли зміг дістатися до того сусіднього села», - розповідає вона. Весь тиждень жінка разом зі старобільчанином думали про те, як дістатися назад, додому – на Старобільщину. Вона згадує, як за відсутності світла та газу вони готували їжу на вулиці на вогні, топили дров’яний котел. «Також оброблювали рани моєму синочку. За себе тоді я навіть не думала. Фельдшерки в той час вже не було у селі. Якось так сталося, що уламок сам випав і тому рана досить швидко загоїлася», - каже жінка. Їм вдалося знайти водія, який відвіз їх у Сватове. Жінка згадує, що їх привезли в будівлю спортивної школи, де надали прихисток та обіди. Коли вони вийшли до магазину, зустріли там друга її знайомого. Він погодився відвезти їх у Старобільськ того ж дня. Перейшли через дамбу у Печенігах «Я й надалі не полишала спроб залишити окуповану територію. Тричі я намагалася перетнути пункт пропуску на дамбі у Печенігах. Перший раз на посту, де стояли так звані «днрівці», нас не пропустили, бо сказали, що на автобусі нікого не пропустять. Вдруге знову не пропустили, збрехали, нібито з нашого боку не пропускають. Потім я знову приїхала, а вони вигадали, що пропускають лише тих, у кого є направлення з лікарні до Харкова. Тоді я не змогла втриматися. Почала матюкати їх і кричати, але вони мене не чіпали. Та коли ми приїхали вчетверте, вже пропустили», - розповідає переселенка. Навіть пропустивши цивільне населення, російські загарбники не могли заспокоїтися. Наша співбесідниця каже, що як тільки перейшла з дітьми на український бік, окупанти почали гатити по укриттях, де вони сиділи. «Ми три-чотири рази намагалися вийти, але вони не припиняли обстрілювати. Волонтери, які працювали на тому пункті пропуску, погодилися підвезти нас до Харкова. Ми тільки виїхали по трасі, коли за пару сотень метрів до нашої машини упала російська ракета. Вона поцілила прямо в корівник. Якби ми їхали трохи швидше, то вона б точно прилетіла по нас», - згадує вона. Десять осколків у грудях Вже майже рік ця сім’я в безпеці. Жінка чекає чоловіка з фронту та виховує діток. Але спогади про ті страшні дні болять дотепер. «Мої рани після обстрілу нашої колони ще болять. У прямому сенсі. Через болі в області грудей я звернулася до лікарів. Зробила рентген і виявилося, що в мене всередині 10 осколків. Вони менші, ніж головка сірника. Тому їх можна видалити лише з допомогою «магніту». Але головне, що діти в порядку», - сказала героїня нашого матеріалу. Ксенія Новицька Читайте також: «Говорив, що відіб’є мені печінку»: історія жителя Старобільщини, до якого тричі приїжджали окупанти А ось ще про розстріляну колону: Ледь не втратила зір - історія від пасажирок обстріляного автобуса