Дівчина згадує, що вона була вдома, коли росіяни вперше заїхали в село. «Це було десь о десятій ранку. Я побачила, як з боку кордону проїхало три автівки з нашими хлопцями. А вже, мабуть, через півтори-дві години почали їхати колони орківської техніки. Їх було дуже багато. Вони їхали через наше село у бік міста. Це були колони різноманітної техніки: танки, "гради", БМП та інші. Я добре бачила це все на власні очі, бо жила біля центральної дороги. Частина росіян оселилася в нашому технікумі, а інші почали займати позиції по всьому населеному пункту», - згадує вона. Змусили місцевих виїжджати Через три дні в окупації російські військові сказали, що усім терміново потрібно йти в укриття: мовляв, будуть обстріли. «Ми всім селом пішли в укриття під дитячим садочком. Це було дуже страшно, бо ми не розуміли, що нас чекатиме. Сире, старе, смердюче бомбосховище, де сиділа купа наляканих дітей, стареньких, домашніх тваринок. Доки ми сиділи в укритті, техніка продовжувала рух. Все село було вже заповнене орками. Вони хотіли зайти в укриття до нас, але місцеві чоловіки стали на вході та не пустили їх. Десь уже ввечері орки вигадали, що терміново потрібна евакуація всього села, мовляв, українські солдати будуть відстрілювати їх позиції й село може сильно постраждати», - розповідає очевидиця. Вона разом з дітьми почали збиратися, збирались і сусіди. Як розповідає Галина, оскільки у багатьох весельчан немає машин, часом в одну автівку сідало дуже багато людей. «Сиділи майже на головах один в одного. Якщо речі не влазили, ми їх залишали. Виїхати нам дозволили лише в бік росії, тому доїхали до Марківки й зупинилися там у знайомих. ", - згадує наша співрозмовниця. Пробули в Марківці 5 днів, аж поки весельчани, що лишилися вдома, не повідомили, що в селі тихо й можна повертатися. "По дорозі назад у село ми бачили зламану військову техніку. У той момент стало страшно, але іншого вибору як повертатися, на той момент не мали», - каже жителька Веселого. Виламували стіну в магазині та не пускали з села Тим часом у селі російські загарбники влаштували безлад. Дівчина розповідає, що повернувшись додому, весельчани побачили пограбовані магазини. Окупанти брали все «необхідне» - спиртне, цигарки, продукти. В одному з магазинів навіть виламали стінку, побили вітрини, холодильники. Повернувшись до села, сім'я залишилися без продуктів харчування. Поїхати в перші тижні до Старобільська за продуктами чи ліками було неможливо, адже окупанти не випускали місцевих у той бік. На щастя, сусіди та небайдужі селяни допомагали один одному: обмінювалися продуктами, просто ділили останнє. "Я була сама з дітьми, і нам сусіди приносили м’ясо домашньої птиці, молоко. По суті, це врятувало нас у ті дні», - розповідає Галина. Молода мама згадує, що російські військові не пропустили в село машину з хлібом. На початку березня минулого року загарбники відкрили вогонь, коли хлібовоз намагався проїхати. Селяни сиділи без хліба та інших продуктів більше ніж тиждень. Лише потім у Веселому почали з'являтись хліб, булочки та молоко, але, як казали водії, пропускали їх лише за "могорич". Розграбували технікум У перші ж дні, за словами нашої очевидиці, окупаційні війська зайняли приміщення місцевого освітнього закладу – Старобільського фахового коледжу ЛНАУ. Загарбники швидко перетворили місце, де тисячі здобувачів освіти отримували знання, на жах. «У приміщенні технікуму вони палили костер, уявляєте? Люди, які після прибирали, розповіли мені, що там знайшли багато шприців, купу сміття, брудні шкарпетки та інший одяг окупантів. Вони там же і в туалет ходили. Комп'ютери, звісно, позабирали», - каже жителька Веселого. Обшуки та арешти місцевих З часом люди почали потроху оговтуватися та жити, хто як міг. Багато почали виїжджати. «Я не була готова до виїзду, бо було страшно. Але потім до мене почали приходити через те, що мій чоловік військовослужбовець". Вони знали, куди й до кого йдуть. Перешерстили сараї, хату, горище й вимагали віддати документи, інакше, мовляв, будете перекопувати весь город. "Мої діти тоді гралися на подвір'ї й старший син запитав: чому вони нас лякають літаками? Орки відповіли, що не лякають, а захищають. Захисники кляті…», - згадує Галина. За її словами, окупанти навідувалися до усіх, у кого в родині є, або були військові, навіть якщо вони вже загинули. «До моєї знайомої, молодої гарної дівчини, яка жила сама з дитиною, дуже часто почали приїздити та кидати жахливі натяки. Мовляв, один з них може "приїхати в будь-який момент і щоб вона була готова". Вона тоді дуже злякалась та вирішила виїжджати. Людей, у яких вони знаходили щось патріотичне, забирали на дві-три доби. Допитували чоловіків, іноді били. Двоє місцевих, колишніх військових, забрали й до тепер вдома їх немає. Згодом ми дізналися, що вони знаходяться у Луганську й над ними йде суд», - розповідає жителька Веселого. Літаки над головами та бажання повернутися додому Сама молода мама декілька місяців спала вдома з ножем та газовим ключем біля дверей, бо боялася, що окупанти почнуть вночі ломитися до неї у квартиру. Дівчина згадує, що вікна були забиті одіялами, світло ввечері майже не вмикали, щоб не привертати зайвої уваги. «Над будинком постійно низько літали літаки, ракети. У селі багато валялося снарядів просто неба, які вони чи залишили, чи загубили. Один такий, мабуть що з танку, лежав біля моєї хати, але його згодом забрали», - каже вона. Не витримавши такого життя, у липні дівчина покинула окуповану територію разом з малолітніми дітьми. Тепер вони в безпеці та чекають, коли разом з чоловіком, який боронить нашу країну, повернуться у рідне село. Ксенія Новицька Читайте також: "Не в кількості мегапікселів щастя": роздуми про життя та фотографування