За декілька діб до почату повномасштабного вторгнення Олександр, як професійний історик, вже точно знав, що війна з росією – це лише питання часу. Театральну виставу, яку влаштували ватажки так званих «л/днр» з мобілізацією, евакуацією цивільного населення та уявним нападом з боку України на невизнані республіки – це ніщо інше, як казус беллі. Інакше кажучи, формальний привід для розв’язування війни, який російська федерація вигадувала та плекала цілих вісім років, аби виправдати своє жорстоке вторгнення на терени нашої держави. Напередодні війни наш співрозмовник поїхав до Києва на інтерв’ю до Сергія Іванова, журналіста з Луганщини та автора програми «Антиподи». В столиці Олександр переживав, через те, що залишив родину. В той час з боку так званих «л/днр» вже почалися активні провокації та обстріли підконтрольних уряду України територій Луганської та Донецької областей. - Більше за все я боявся, що війна застане мене у дорозі або в Києві і що я не зможу побачитися з сином Гришею та дружиною, - зізнається Олександр. – Тоді я щоранку переглядав новини, аби дізнатися чи не почалася війна. Але я встиг повернутися. Чоловік відзначив, що в Старобільську атмосфера була досить напружена, а загроза відчувалася майже на кожному кроці. Незадовго до вторгнення вже було відкрите бомбосховище ЛНУ ім. Тараса Шевченко. Деякі знайомі вже почали говорити про евакуацію, а викладацький колектив університету почав отримувати трудові книжки. Втім, в голові нашого співрозмовника все ж таки плекалася надія, що нічого не станеться і державам вдасться знайти хоч якийсь компроміс - адже на дворі 21 сторіччя! Але ранок 24 лютого розбив всі надії на мирне врегулювання конфлікту. Після вторгнення Олександр Вікторович разом зі сином та дружиною на деякий час залишилися в Старобільську. На першому етапі нашому співрозмовнику взагалі не хотілося нікуди їхати. Як зізнається викладач, на початку вторгнення він відчував себе розгубленим, а в голові наче був туман. Частина викладацького складу університету евакуювалася в перші дні вторгнення. Поряд з цим в викладацькому гуртожитку, де проживав Олександр Вікторович разом зі своєю родиною з 2014 року, залишився анклав педагогів та деякі студенти-іноземці, що не мали змогу одразу виїхати. Педагоги навчального закладу організували необхідну допомогу, як для студентської молоді, так і для цивільних громадян зі Старобільська, що вимушені були ховатися у бомбосховищі університету. - Університет, як міг, піклувався про студентську молодь, що залишилася, - каже професор. – Працівники ЛНУ годували студентів, привозили хліб, наводили лад в бомбосховищі, а також надавали матраци, стільці, воду, приміщення обігрівалися. В тих умовах це була достойна реакція. Менше ніж через тиждень на Старобільськ чекала ворожа окупація. Першими в місто вдерлися російські солдати, а трохи згодом загуркотіла військова техніка. В ті хвилини Олександр відчував постійно нарастаючий відчай, який трохи згодом доповнився страхом за власне життя та життя близьких. Вже тоді розповсюджувалися новини, що в Старобільську почали затримувати проукраїнських активістів. Професор хвилювався, що його також може настигнути така доля. Адже Олександр Набока - дуже помітна проукраїнська постать не тільки в Старобільську, а і в усій Луганщині. - Мене лякала така перспектива, я відчував постійні панічні атаки, - зізнається викладач. – Місяць в окупації – найгірший місяць в моєму житті. Зустріч з окупаційними «колегами» Будівлю ЛНУ імені Тараса Шевченко через деякий час зайняли окупаційні війська. Вони вигнали людей, що ховалася в укритті навчального закладу. Викладачів, що проживали в гуртожитку, не чіпали, тому Олександр та його колеги продовжували там жити. У середині березня до навчального закладу навідалися представники так званого «луганського педагогічного університету». Перше, що вони зробили – стягнули державний прапор України біля будівлі навчального закладу та повісили «лнрівську» ганчірку та клятий російський триколор. Незадовго після першого візиту так званих «колег» до університету приїхала "сама" Жанна Марфіна, "ректорка" окупаційного університету. Вона у супроводі бойовиків з автоматами завітала і до гуртожитку. Жінка оголосила, що через декілька діб відбудеться нарада, куди мають прийти всі викладачі, які залишилися в окупованому місті. Там окупанти планували вирішити подальшу долю навчального закладу та знайти лояльних педагогів. Миті розгубленості Олександр розумів, що візит окупаційної адміністрації – це вже не жарти і час рятуватися. Але наш співрозмовник все ще вагався. Йому було нелегко погодитись з думкою, що знову треба кудись їхати і вдруге переживати гіркий переселенський досвід. В ті миті розгубленості викладач навіть думав залишитися та робити все, що вимагають загарбники. Але поряд з тим Олександр розумів, що він з 2014 року ненавидів ту «владу» майже на фізіологічному рівні, і піти на таке приниження не зможе. - Звичайно, що були миті якоїсь розгубленості, - зізнається чоловік. – Мені здається, вони всім притаманні. Моя діяльність була спрямована на становлення українського порядку, тому я розумів, що можу стати кісткою поперек горла окупантам. Мені було боязно за життя. Я не хотів того, що коїлося в Бучі.. На той момент ми, хоч і не знали про ті звірства, що робили окупанти на Київщині, але не сумнівались, що росіяни будуть бити, знущатися, принижувати. Іноді мені хотілось самурайської благородної загибелі, щоб раз - і все, аби не так, як в Бучі, зі скрученими руками та мішком на голові. Опанувавши себе, Олександр разом з родиною все ж таки наважився на виїзд. До речі, на зустріч з окупаційною адміністрацією так ніхто і не прийшов, бо весь педагогічний склад евакуювався з окупованого Старобільська. Дорога на волю Наш співрозмовник разом із своєю родиною виїхали 20 березня. Евакуація з окупованого Старобільська проходила більш-менш спокійно. Найскладніше, що доводилося пережити в дорозі – перетин великої кількості ворожих блокпостів. Наш співрозмовник відзначив, що спілкуватися з окупантами були нелегко. Всі вони говорили російською і чоловік наче розумів, але йому важко було сприймати окупантів. Ця мова для Олександра зазвучала по-іншому - вона викликала асоції з послідовниками Гітлера, які спілкувалися з українськими колгоспниками у 1941 році. У деяких окупантів були питання щодо луганської прописки Набоки. Загарбникам важко було збагнути, що не всі луганчани підтримували цю війну. По дорозі на вільну Україну перевізник натрапив на воєнізований блокпост російського «СОБРа». На відміну від інших блокпостів, на цьому стояли краще екіпіровані солдати. Один з загарбників звернувся до Олександра з вимогою перевірити документи. Цей росіянин також зачепився за прописку нашого співрозмовника. Також солдат звернув увагу на назву населеного пункту Новопсков, який був написаний на автобусі перевізника. Як виявилося, цей окупант був з російського Пскова. Олександр навіть розповів окупанту краєзнавчу історію про військове поселення на Новопсковщині, аби заговорити загарбника. Тоді професору здалося, що він прочитав цілу лекцію, хоча насправді діалог тримав не більше двох хвилин. Утім, все обійшлося, і росіяни пропустили автобус. В Олександра було важко на сердці, і, прямуючи на вільну Україну, він з особливою теплотою згадував кожне селище Луганщини, де йому довелось побувати. - Я багато об’їздив та обійшов селищ на Луганщині, особливо на Старобільщині, - згадує історик. – П’ята купальня, де ми колись копали кургани... Селище Світле, де є гарний підвал у давній панській садибі... Козацька вежа у Сватовому… Важко це все було залишати, адже я все любив на особливому краєзнавчому рівні. Перетнувши останній ворожий блокпост та виїхавши на підконтрольну Україні територію Олександр відчув неймовірне полегшення. Навіть діти це відчули і нарешті загомоніли. - Важкий був шлях, наче їдеш по своїй землі, але все одно доводиться тикати документи ворогу, - підсумував краєзнавець. Боротьба з «чекунами» Однією з проблем східних регіонів України є так звані «чекуни», що потай з 2014 року підтримували агресивну політику російської федерації. Звичайно, що вони повилазили з усіх щілин після початку повномасштабного вторгнення агресора. Олександр зазначає, що такі люди є проблемою, як для влади, так і для адекватних українців. - Нажаль, у цій війні є «двохсоті» і на ідеологічному фронті, - зазначив історик. – Це система поглядів і на неї важко вплинути. Але поряд з цим ці ж «чекуни» є лицемірами у своїх поглядах. Колись Захарченко, ватажок так званої «днр», сказав, що цю так звану «революцію» зробили 40-річні. Я, як і ці бойовики, застав падіння радянського союзу. І я добре пам’ятаю, як тоді почалася перебудова і впала залізна завіса. Тоді наша країна отримала доступ до західних культурних цінностей. Тоді пішла мода на західні шмотки, телебачення, продукти і почалося щось схоже на американізацію. І ці всі люди швиденько перетворилися на прозахідних споживачів західної культури. Пам’ятаю, що такі насміхалася над ветеранами, яких вони зараз так маніпулятивно захищають, забираючи у нас історичну пам’ять про Другу світову війну. Також вони не сприймали Америку ворогом. Тобто ми бачимо, наскільки поверхневі ці переконання так званих «чекунів». Задля експерименту можна більш серйозно взятися за телебачення і інтернет-ресурси, аби по-справжньому заборонити російське мовлення та соціальні мережі. Але зараз важко говорити, як саме потрібно боротися з такими людьми. Лише перемога України покаже. Що далі Родина Набоки оселилася в невеличкому селищі на Закарпатті. Олександр не вибудовує якихось великих планів на подальше життя. Історик й надалі продовжує свою діяльність в університеті. Крім того, професор співпрацює з блогерськими товариствами, що працюють на благо України. Також Олександр Вікторович є автором YouTube-каналу «Кохфе Прохфессора», де він працює на підтримку і встановлення взаєморозуміння серед національних меншин постпутінської росії і пострадянського простору, що підтримують Україну. Що буде далі - наш співрозмовник точно сказати не може. Втім, професор сподівається на краще і вирить в перемогу України, і що всі проблеми вдасться поступово вирішити. Щодо повернення до рідної Луганщини Олександр замислювався, але ще точно не знає, чи повернеться додому після деокупації. - Наразі мені здається, що я не знайду собі міста там, - каже чоловік. – Ця людська отрута, яка там залишилися... Мені здається, що не зможу бути поруч навіть на одному гектарі з «чекунами». А з іншого боку, можна уявити собі ситуацію, що одного разу з’являється новина, що звільнено наш дім. І тоді може ноги самі понесуть мене додому і я вперше за 8 років стану повноцінною людиною в побутовому сенсі. Ми більше не будемо залежати ні від кого. Але як воно буде насправді - ще важко відповісти. Євген Голобородько Фото надав Олександр Набока Читайте також: Загинув доброволець зі Старобільщини Олександр Зубар