У 2014 році Олена жила в Луганську, працювала викладачем англійської в училищі, проте через окупацію вимушена була звільнитися з роботи, забрати доньку та переїхати в Стаханов (нині Кадіївка, - ред.), а за місяць — у Сєвєродонецьк. "Я працювала в училищі, коли туди почали приходити невідомі люди зі зброєю. Я забрала документи і поїхала з донькою до батьків, які мешкали в Стаханові. Донька місяць провчилася там у школі, тоді ще викладали за українською програмою та українськими підручниками. Але потім ми переїхали в Сєвєродонецьк. Я влаштувалася на роботу, винайняла квартиру", — згадує Олена. Вона зізнається, що дуже сумувала за своїми подругами та колегами, які залишилися в окупованому Луганську, проте, з іншого боку, жінка була рада опинитись поряд із рідним братом та його сім’єю. "У Луганську в мене своєї квартири не було, я орендувала, тому все що мала, перевезла спочатку до Стаханова, а потім у Сєвєродонецьк. От у когось є "тривожна валізка", а в мене були "тривожні" меблі, які я з собою перевозила скрізь. На новому місці я спочатку влаштувалась у реформований Навчально-методичний центр профтехосвіти в Луганській області, а потім через рік пішла працювати до Навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності, — розповіла переселенка. Через декілька років Олені навіть вдалося придбати власне житло. Новий виїзд Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олена не вагалася, виїздити чи ні, вона для себе це рішення прийняла відразу. Каже, що наважитися на переїзд було легше, ніж у 2014 році, хоча цього разу доводилося залишати власне житло, а не орендовану квартиру. "Спочатку виїхав мій брат з родиною та залишив мені кота й двох морських свинок у великій клітці. До того ж в мене самої був кіт та кішка, залишати їх я не збиралася. Коли надумали з донькою виїздити, то навіть не думали, що залишаємо свій дім, не чіплялися за нажите. Головне було виїхати самим та вивезти тварин", — пояснює вона. Забігаючи трохи наперед треба сказати, що котів та морських свинок відразу забрати до вільної України не вдалось. Їх залишили на сусідку, яка була зоозахисницю. Перед від’їздом закупили корму та залишили їй готівку про всяк випадок. Але на щастя через деякий час вдалось домовитись з перевізником і забрати своє "домогосподарство" до нового помешкання. Отже, коли усі питання були вирішені, подруга Олени записалася на маршрут до перевізника, який їхав від автовокзалу Сєвєродонецька. Але в день виїзда почався сильний обстріл і родина не ризикнула виходити на вулицю під вибухи, тому й не поїхали, адже з інформації, оприлюдненої Гайдаєм, очільником Луганської ОВА, знали, що найчастіше гинуть люди, які перебувають на вулиці під час обстрілу. "Одного разу, пам'ятаю, за день одночасно загинули 10 людей під час "прильотів", - згадує наша співбесідниця. - Чесно кажучи, жодного разу в підвал ми не спускалися, весь час ховалися в коридорі квартири, навіть матрас туди перетягли". Друга спроба залишити Сєвєродонецьк теж виявилася невдалою, виїхати лише з третьої спроби. Це сталося 14 березня. "Коли їхали, навіть не знали, де будемо, хотілося просто залишити місто, втекти. Напевно, в мене вже прийшов той момент, коли я там не могла більше бути, - розповідає Олена. - Поки їхали до Дніпра, я спілкувалася зі своєю похресницею, в якої є родичі в Кіровоградській області. Саме туди й вирішили дістатися". Переночували ніч у шелтері в Дніпрі, а потім поїхали до Олександрівки. Там одна родина виділила переселенцям кімнату в своєму будинку. З часом знайшли квартиру у Кропивницькому. Коли йшли дивитися її з ріелтором, донька казала: "Хоч би не дев'ятий поверх". Але чого боялася, те й сталося — квартира на дев'ятому поверсі". Життя в чужому місті Ті, хто мають домашніх тварин, знають, як важко з ними винаймати житло, бо більшість власників не хочуть пускати квартирантів з кішками та собаками, які можуть зіпсувати меблі або шпалери. Свого кота та морських свинок брат Олени забрав, але її тварини залишилися з нею. "Зараз думаємо шукати нову квартиру, бо світло вимикають на кілька годин, а в нас електроплитка, готувати ніяк, крім того - ліфт зламався, і ніхто його не ремонтує, на дев'ятий поверх не находишся. Важко з тваринами знайти квартиру, але будемо намагатися", — каже переселенка. З роботою Олені пощастило, бо в Сєвєродонецьку вона працювала у структурному підрозділі ДСНС і на новому місті прикомандирувалася в аналогічну установу та продовжує працювати на Луганську область дистанційно. "Взагалі нові колеги мені добре допомогли в Кропивницькому: принесли кухонні приладдя, подушки, ковдру, одяг та багато чого ще. Казали: "Не соромся, звертайся, проси, що потрібно". Дуже їм вдячна за це", — говорить вона. Донька Олени минулого року вступила до вишу і, завдяки добре зданим іспитам, навчається на бюджеті. Як там — вдома? На відміну від багатьох будинків у Сєвєродонецьку, дім, в якому жила Олена — вцілів, тільки кілька вікон посікли осколки. "В мене там залишилася сусідка, бабуся 86 років, казала, що позаклеювала пошкодження на склі. Взагалі, бойова у мене сусідка. Приходили орки, щоб оселитися в моїй квартирі, а вона їм не дала. Уявляєте, 86 річна бабця проти окупантів зі зброєю! Взагалі, краще б мій будинок розбомбило, ніж туди заселилися орки", — вважає вона. На питання, куди після війни мріє повернутися Олена, вона не роздумуючи сказала — в наш український Луганськ. "Не хочу взагалі повертатися в Сєвєродонецьк, більшість, що там залишилися — сєпари. Я не хочу жити з ними в одному місті. Окупація Луганська та Сєвєродонецька відбувалася по-різному, як і зміна думок у людей. У Луганську це все було поступово, протягом кількох років, люди вагалися, не всі розуміли, що відбувається. А в Сєвєродонецьку було одразу зрозуміло, хто на що чекав. Тому я дуже хочу повернутися в наш український Луганськ, зі своїм рідним колективом, з яким я працювала в Сєвєродонецьку, зі своїм керівництвом. Дуже цього хочу", — висловилася відверто вона. Степан Андрющенко Читайте також: Про життя в окупованому Старобільську