"Ми звернулися до волонетрів, які працювали за програмою "Допомагаємо виїхати". В нас був запланований вже виїзд, майже зібрані валізи, і тут ми дізналися, що прохід через дамбу закритий через наступ українських військових. Проте ми продовжували залишатися на зв'язку з волонтерами, вони опрацьовували для нас маршрут, щоб виїхати з окупації. І ось 27 вересня, попередньо отримавши пропуски в так званій "поліції" в Старобільську, ми виїхали до Луганська", — почала свою розповідь Марина. Дівчата приїхали до Луганська і звідти автобусом того ж дня відправилися в Донецьк, де їх наступного дня мав забрати перевізник та відвезти до Бердянська Запорізької області. Звідти вже вони планували їхати до Василівки, де був офіційний легальний пункт пропуску на підконтрольну українській владі територію. Перша спроба залишити окупацію "Ми мали переночувати одну ніч у Донецьку, а потім їхати до Бердянська, проте вийшло так, що перевізниця захворіла, і ми на добу затрималися. Дорогою познайомилися з чоловіком, який теж евакуювався. Він якийсь час провів у полоні та намагався виїхати з окупації. Весь шлях ми були разом: він нам допомагав, ми йому. У Бердянську ми провели одну ніч і вранці поїхали до Василівки. Це вже було 30 вересня. Коли прибули туди, з'ясувалося, що в черзі на виїзд з окупації — 866 автівок! Це були як легкові машини, так і мікроавтобуси, великих автобусів не було. Тисячі людей чекали, коли зможуть виїхати. Проте, оскільки напередодні була розстріляна евакуаційна колона, окупанти поки нікому не дозволяли виїздити", — згадує старобільчанка. Майже всі, хто приїхав у Василівку, були на автівках або автобусах, а старобільчанки та чоловік, з яким вони познайомилися в дорозі, — без транспорту. "Таксі поїхало, ми залишилися. Поруч була заправка. Дякувати людям, які там працюють, дали нам і чай, і хліб, і воду. Взагалі, дуже добре до нас ставилися та допомагали, адже тоді ми були чи не єдині, хто їхав не власним транспортом", — каже Марина. Серед іншого з'ясувалося, що треба мати перепустку для виїзду з окупації, тому довелося повертатися іншим транспортом у Бердянськ та шукати шляхи. До речі, вартість дороги в один бік з Бердянська до Василівки становила 12 тис. грн. "Волонтери весь час були з нами на зв'язку, координували маршрут, надавали адреси, де ми можемо зупинитися. Крім того, компенсували нам майже половину вартості витрат, самі б ми не вкрутилися на ті суми, які були потрібні для виїзду. Допомагав грошима нам і чоловік, який їхав з нами, йому гроші переслали родичі", — каже Марина. У Бердянську дівчата пробули кілька днів, як тільки закінчувалася комендантська година, йшли за перепустками для проїзду. Але й тут на них чекали неприємності: перепустки видавалися на транспортний засіб, і, не маючи автівки, люди не могли отримати "квиток на волю". До того ж черги були дуже великі. "Якось з самого ранку ми вже були 300-ті в черзі. Одного разу за перепустками прийшли водії двох автобусів — "Мерседесу" та "Еталону". Ми записалися, щоб виїхати разом з ними, і коли водії отримали на транспорт "документи", нам теж, як пасажирам, видали перепустки", — ділиться спогадами дівчина. За свої послуги перевізники запросили 3,5 тис. грн з людини. Були й такі собі "посередники", які пропонували виїхати за 7 тис. грн, з яких половину віддавали тим самим водіям, а решту забирали собі, проте таких "благодійників" швиденько випровадили геть. "У Бердянську взагалі в основному тоді ходили гривні. А в магазинах навіть ніхто не питав, чим ти розплачуватимешся — рублями чи гривнями. Складалося враження, що продавці більше раді приймати до оплати наші гроші, а не російські, та й ціни були здебільшого вказані в гривнях, а не в рублях", — поділилася спогадами Марина. Спроба №2 Коли автобуси, в яких серед пасажирів були й старобільчанки, в складі колони приїхали до Василівки, російські окупанти їх не пропустили, бо забажали, щоб водії надали світлини, на яких поруч з транспортними засобами будуть сфотографовані власники автобусів. "Кожного разу, їдучі з Бердянська до пункту пропуску, ми перетинали 18 блок-постів росіян. Здебільшого на них були буряти та "кадирівці". Майже на кожному блок-пості всіх чоловіків заставляли роздягатися — інколи до пояса, інколи повністю. Було таке, що й жінок заставляли знімати одяг до пояса. Всі речі в людей перевіряли, примушували витрушувати з валіз та сумок прямо на землю, якщо в автівці не було якогось простирадла, щоб підстелити під речі. Навіть книжки брали та листали сторінки — чи не сховано між ними щось таке. До мене причепилися, коли в закордонному паспорті побачили пам'ятку з фотографією Авакова. Почали кричати, що це міністр оборони України, питали, чого це я його портрет зі собою везу. Я вдала з себе жінку, яка взагалі не цікавиться політикою та гадки не має, хто такий Аваков. Відчепилися, проте було дуже страшно. Нас постійно принижували та залякували, окупанти нам казали: "Навіщо ви туди їдете, там вас вб'ють, залишайтеся вдома". У подруги побачили дзеркало з підсвіткою та дивилися на нього, як на якусь диковину. Довелося їм роз'яснювати, що це просто дзеркало, яке підсвічується LED-лампочками. Коли почули слово "дзеркало", зробили вигляд, що це для них знайома річ. Ми весь час були в напруженні та боялися, щоб нас не затримали або щось не сталося", — зазналася Марина. Цього разу дівчата знову повернулися в Бердянськ. Дорога на волю "Власники автобусів зробили світлини на фоні транспортних засобів, ми втретє зібралися та поїхали. Знову 18 блок-постів, знову погрози та приниження. Коли приїхали, а це вже було 10 жовтня, то зустріли там людей, яких бачили ще в перший день нашого виїзду. Ми поверталися до Бердянська, мали змогу помитися, а люди весь цей час жили у Василівці просто неба у своїх автівках та чекали на можливість виїхати", — розповідає наша героїня. В табір, де жили люди, які намагалися виїхати, місцеві жителі приносили їжу та продавали її. Причому досить задорого. "Наприклад, один млинець з начинкою коштував 50 грн. Туалетів ніяких поруч не було, люди сідали обабіч дороги: жінки та чоловіки, старі та малі — ніхто один на одного не звертав уваги. Неподалік була посадка, проте йти туди було не можна — все скрізь заміновано. Росіяни не поспішали пропускати людей, могли випустити дві автівки, а потім сказати, що йдуть пити чай, поверталися години за дві. Знову випускали дві-три автівки і йшли геть. Тут також нас і принижували, і обшукували, і погрожували, всіляко намагалися відтягнути випуск людей на підконтрольну Україні територію", — веде розповідь далі старобільчанка. Напередодні того дня, коли дівчата виїздили з Василівки, пройшов дощ — ґрунтову дорогу розмило, автобуси та машини йшли повільно. "Дорога проходила через "сіру зону". Виїхати на узбіччя транспорт не міг, бо з обох боків від шляху — протитанкові міни. Взагалі всі автівки та автобуси їхали разом, водії допомагали один одному, якщо в когось ламалася автівка або, наприклад, спустило колесо. Коли заїхали на український блок-пост, всі вийшли на вулицю, плакали, цілували землю, кричали: "Слава Україні!" Це було таке щастя!" — зі сльозами на очах згадує Марина. З блок-посту у складі колони дівчата поїхали до Запоріжжя. Там усіх, хто прибув до міста, зустрічали волонтери. "На деякі напрямки, наприклад, Київ та Варшава, їхали безкоштовні евакуаційні автобуси. Людям допомагали чи виїхати, чи знайти житло на ніч-дві. Ми відправилися до друзів у Дніпро, а наступного дня до Києва, де й зупинилися", — розповіла старобільчанка. Географічні контрасти Протягом всієї дороги старобільчани спостерігали, як відрізняється життя в різних містах, які їм довелося перетнути. "У Луганську до 2014 році я дуже часто бувала, потім всі ці роки туди не їздила жодного разу. Коли приїхали в місто — там нічого за цей час не змінилося. В Луганську я помітила лише дві яскраві вивіски — "МЧС" та "Ленинский районный суд Луганска". Решта вивісок — сірі та непримітні, деякі залишилися ще з часів, коли місто не було окуповане", — ділиться враженнями Марина. Вона зазначила, що дорогою траплялося кілька будинків, в яких ще 8 років тому під час обстрілів було вибито скло у вікнах, його досі так ці не вставили. "На відміну від Луганська, який б я охарактеризувала, як "сіре місто", Донецьк — "чорне місто". Тут життя теж зупинилося, все залишилося, як було і раніше. І якщо в Луганську були тільки будинки без скла, то в Донецьку — дуже багато руйнувань. Протягом тих пари днів, що ми там були, майже постійно чули вибухи. Спершу лякалися, потім трішки звикли. Ціни — дуже високі, навіть порівняно зі Старобільськом, та й асортимент товарів — ніякий. Наприклад, найдешевші сосиски коштують 400 рублів. Як на мене, люди в Донецьку, з якими ми спілкувалися, були дуже агресивні, не такі як в нас, та якісь, я б сказала, жорсткі", — вважає старобільчанка. А от у Бердянську, звернула увагу дівчина, дуже багато зустрічали людей, які підтримують Україну. "Чоловік, у якого ми жили, мав проукраїнську позицію, він приходив до нас поговорити, розповідав новини. Зустрічалася нам там родина, яка приїхала з Маріуполя до Бердянська на відпочинок. Подружжя було дуже налаштоване проти України, скаржилося, що українська армія розбомбила їм автівки, гаражі... На мої слова, що автівки та гаражі вони змогли придбати саме живучи в Україні, вони якось зніяковіли", — каже Марина. До речі, на що ще звернули увагу старобільчанки, так це на відсутність великої кількості російських окупантів та військової техніки в Бердянську, людей на вулицях було дуже мало, проте й вояки майже не зустрічалися. P.S. Зараз дівчата живуть у Києві, мають роботу та мріють повернутися додому після деокупації. Степан Андрющенко Фото pravda.com.ua Читайте також: "Краще б мій будинок розбомбило, ніж туди заселилися орки": двічі переселенка чекає на звільнення Луганщини