Однією з оголошених цілей кривавої та нищівної війни проти України путін назвав знищення "нацистів" та "бандерівців". Хто ж такі насправді бандерівці, чому їх так бояться на росії, а постать Степана Бандери досі наводить жаху на росіян? Бандерівцями називають підпільне військове об’єднання, що діяло на західній Україні проти Радянського Союзу та нацистської армії в роки Другої світової війни. Навіщо потрібен наратив про "злих бандерівців" Ще в роки розквіту російської імперії представники імперських еліт навіть уявити не могли, що хтось буде щиро та системно боротися за незалежність України, яка вважалася нерозривною частиною Росії. Для них це було щось незрозуміле та загрозливе. Звичайно, що таку постать імперці завжди демонізували. Наприклад, задовго до Бандери в нашій історії був український гетьман Іван Мазепа, якого російська імперська ідеологія перетворила на справжнього злочинця та зрадника. В літературі того часу часто зустрічається термін "мазепинство". Від часів правління гетьмана і, напевно, до сьогодні, "мазепинцями", у зневажливому значенні, називають тих, хто мав відношення до національно-визвольного руху українців. Сьогодні статус "сепаратизму і зради" росія висловлює у негативному значенні до українофілів ярликом "бандерівець". Отже, за своїм емоційним та ідеологічним наповненням "мазепинство" - це те ж саме, що і в сучасній диктаторській росії "бандеревізм". Негативний образ Степана Бандери формувався в радянській ідеології в конкретний історичний момент, коли радянська система намагалася "перетравити" західні області України, та в роки холодної війни. Саме тоді бандерівці та Українська повстанська армія (далі УПА) стала головним ворогом для тодішньої російської еліти. Націоналісти та їх відношення з Німеччиною На початку Першої світової війни в українському національному рухові виникає твердження, що можна побудувати незалежність держави, розвиваючи відносини з Німеччиною, яка тоді вступила у війну. Такі думки виникли не на порожньому місці. Наприклад, в ті часи Англія загравала з польським націоналізмом, тоді як німці робили те саме, але з представниками українського визвольного руху. Німеччина у той період подавала за свою мету створення незалежної Української держави під своїм геополітичним покровительством. Звичайно, що українські національні діячі повернулися до Німеччини і це було цілком природно, а отже німецький фактор був ключовим в розвитку українського національного руху і в період Першої світової і після нього. Коли Німеччина зазнала поразки у війні, Україна опинилася в міжнародній ізоляції - для країн Антанти український національний рух був дискредитований через зв’язки з Німеччиною. Тому Антанта не підтримала Західноукраїнську Народну Республіку, хоча Польща все ж таки отримала автономію за підсумками війни. Утім, зовсім ігнорувати українські національні прагнення Антанта теж не могла. В той час американський президент Вудро Вільсон проголосив право нації на самовизначення. Українська нація теж заявила про своє право, але країни Антанти відмовилися надати українській Галичині незалежність, тому її віддали Польщі. Натомість, Юзеф Пілсудський, голова відродженої польської держави, пообіцяв надати автономії Галичині у складі Польщі. На цьому дане питання вирішили закрити. Час йшов, а поляки не надавали обіцяної автономії. Усі парламентські способи боротьби за цю автономію не були дієвими. Зокрема, діяльність партії Українське національно-демократичне об’єднання, що діяла в польському парламенті в 20-ті роки, не принесла результата і серед української молоді виник потяг до радикального вирішення цього питання. Постать Бандери Серед молодих людей, що прагнули незалежності, виділявся Степан Бандера. Він був національно орієнтованим юнаком, який виховувався в скаутській організації Пласт. Національно налаштована молодь концентрувалася навколо створеної в 1929 році організації Українських націоналістів на чолі з Євгеном Коновальцем. Український визвольний рух знову потягнувся до Німеччини. Як ми знаємо, з 1933 року Німеччина - нацистська держава. Але був короткий період, коли ідеологи Гітлера повернулися до загравання з українським націоналізмом. Певний момент дійсно існувала впевненість, що Німеччина продовжила політику, розпочату під час Першої світової. Налагодилося співробітництво між ОУН, Бандерою та Німеччиною. Воно досягло свого апогею, коли у червні 1941 році разом з Німецькою армією на Львів наступали ОУН та бандерівські батальйони. Але німці не виконали обіцянок. Після того, як 31 червня 1941 року у Львові Степан Бандера та його соратник Ярослав Стецько проголосили Акт відновлення української держави, німці це не підтримали, а українських лідерів заарештували, обох кинули до концтабору. У вересні 1941 року німці громлять іншу гілку ОУН. Відбувається конфлікт й ілюзія німецької підтримки остаточно руйнується. Вже 14 жовтня 1942 р. проти німців та совєтів виступає Українська повстанська армія, де бандерівці відіграють ключову роль. Після концтабору Німці відпустили Степана Бандеру з концтабору у 1944 році. На той час у ході Другої світової спостерігався переламний момент і поплічники Гітлера вже розуміли, що війна йде не на їх користь. Прихильники Гітлера поступово відверталися від шовінізму та шукали можливості додати собі союзників. Саме тому Степана Андрійовича й відпустили. Утім, вплив Бандери на ОУН УПА, після повернення на волю, був незначним. У 1943-1944 рр. поразка Гітлера була вже неминучою, адже до кордонів України тоді наближався головний ворог українських націоналістів – радянська армія. Тоді ОУН змінює концепт своєї діяльності і наголошується, що «СРСР – тюрма народів». У 1944 році відбуваються певні з’їзди організації, де саме Бандера закликав поневолені радянською імперією народи залучатися до спільної боротьби проти радянського режиму. Мабуть, в цьому і полягає секрет особливої ненависті до Бандери з боку радянської влади, бо такими закликами Степан Андрійович вдарив в найболючу для імперії точку. Не дивлячись на розвиток подій, Бандера вже мав опосередкований вплив на Організацію українських націоналістів. У ті часи відбувається розкол в ОУН і виділяються молоді націоналісти, а сам Степан вимушений жити в еміграції та постійно переховуватися від совєтів, адже на нього йде справжнє полювання з боку радянських спецслужб. Колишній лідер ОУН постійно змінював своє місцезнаходження та ім’я. Але врешті решт рука КДБ дісталася до Бандери. 15 жовтня 1959 лідера українського національного руху вистежує радянський агент. Він вистрілив йому в обличчя отрутою. Так обірвалося життя Степана Бандери. Що далі Після Другої світової почалася епоха холодної війни. І в цих умовах радянській владі потрібен був новий ворог, яким оголосили саме УПА та Степана Бандеру. У ті роки Бандеру та УПА у СРСР роблять актуальним злом, а значення пов’язаних фактів гіпертрофується та відривається від дійсності. Совєти не пояснили, чому Український нацiональний рух мав потяг до Німеччини, та що з ним сталося насправді. Фактично борці за українську державу відчули розчарування, але про це не говорилося. І з них почали робити "нацистів", "фашистів", "нелюдей та вбивць". Як приклад можна згадати твір радянської літератури під назвою "Вічний зов". Його навіть екранізували. В цьому творі зображуються німці, але через те, що на той час вони вже не були актуальним злом, німців демонструють не такими страшними, як бандерівців. У цьому творі німці - інтелігентні люди в мундирах, точнісінько такі ж, як до цього зображали в радянській історії білогвардійців, а бандерівці головного героя спалюють живцем. Інакше кажучи, цей образ максимально гіпертрофується як головне зло. Як бачимо, ці міфи досить живучі, для їх підтримки сучасна росія робить чимало. За часів президента Кучми "в одному пантеоні" поєднували, наприклад, Бандеру, і радянського маршала Ватутіна, який звільняв Київ. Були навіть такі портрети. І в ті часи такої гострої реакції на постать Степана Андрійовича на Сході не було. А потім, десь з 2004 року, коли путін починає "операцію Янукович", знову починається розігрування цієї карти і воно поступово все більше гіпертрофується і використовується до сьогоднішнього дня, задля виправдання вторгнення. Волинська трагедія Ще одним розповсюдженим наративом російських пропагандистів є Волинська трагедія. Подається все так, наче українські націоналісти під керівництвом Степана Бандери влаштували «різанину на Волині та повбивали поляків».Таке трактування цих подій є викривленим. Як вже було сказано раніше, у 20-х роках Галичина мала увійти до Польщі на правах автономії. Польська влада взяла на себе такі зобов’язання. Утім, як ми вже писали вище, уряд почав проводити протилежну політику. Українські землі почали наповнювати осадники – польські переселенці, ветерани Першої світової. Їм надавалися пільги, кошти та землі на Галичині. За задумом польського уряду, каже історик, так вони мали розбити моноетнічний український край осадниками, які мають бути лояльними до польської влади. На початку Другої світової Польща, як держава, була ліквідована німцями та радянцями і ці осадники виявилися вразливими. Поляки нарвалися на гнів, який українці плекали з 20-х років, коли обіцяну автономію землям, що увійшли до складу Польщі, так і не надали. Вони бачили, як уряд країни всіляко підтримував переселенців, а українські селяни при цьому відчували себе другорядними. Через окупацію Польщі вони поляки на Галичині виявилися беззахисними перед народним гнівом і в 1943 році починається цей конфлікт: українське населення у вигляді УПА протистоїть осадникам, яких захищала Польська армія Крайова. Між ними почалася спільна боротьба. Метою дій українських націоналістів на Волині було, насамперед, бажання перешкодити майбутнім претензіям польського уряду на ці землі. Чисельність жертв з обох боків була колосальною. Але полеглих осадників все ж таки було більше. Особливо на Волині. З проголошенням незалежності України цю проблему намагалися усвідомити, як польська влада, так і українська. За часів президента Віктора Ющенко проводилися сумісні різноманітні заходи примиренням на основі формули «прощаємо і просимо вибачення». Але з приходом Януковича, говорить Олександр, починається реалізовуватися антиукраїнська методичка і за сприянням російських спецслужб у той час між Україною та Польщею вбивається клин, роздмухується ця проблема і складається картинка для російського пропагандистського телебачення. - Потрібно подолати цю травму через розуміння того, що потомки не мають нести відповідальність через той складний момент в якому багато людей були заручниками ненависті з обох боків, - підсумував Олександр Набока. - А Бандера на це впливу не мав, бо він не мав реальних важелів впливати на УПА, адже він був політичним символом, а не військовим. Читайте також Путін краде дітей з України: навіщо це потрібно диктатору