Наша героїня (ім’я не називаємо у цілях безпеки – ред.) – дівчина зі Старобільсьска, студентка четвертого курсу одного з університетів Харкова. На початку повномасштабного вторгнення рф вона жила в Харкові. Мала плани на майбутнє, паралельно працювала та збиралася заміж. І так було до того часу, коли рашисти підступно вторглися на територію нашої держави. У пам’яті лише гучні вибухи Напередодні вже спалося не спокійно. Її коханий - працівник поліції - говорив, що вторгнення можливе, але чекали його 23-го лютого, коли росія святкує день захисника вітчизни. "Той день минув і я зітхнула з полегшенням. Ще тоді, ввечері, сказала, що все позаду. Якби ж я знала, що все тільки почнеться!", - згадує дівчина. Найстрашнішого ранку Олеся вскочила з ліжка, бо стався таких гучний вибух, що в квартирі на сьомому поверсі задрижали вікна. Вона згадує, що разом з хлопцем вони відразу побігли до вікна. "Невже почалося? Невже ці ракети, які видно в небі, насправді літають над моїм містом?" Знову вибух. Вони присіли, потім навколішках доповзли до ванної кімнати, щоб заховатися. У нареченого роздався мобільний дзвінок. Він одягнувся і поїхав на роботу. Олеся згадує, як плакала та благала його не їхати, адже місто обстрілювалося. Але ж він не міг вчинити інакше. Черги, відключені ліфти, сховище в метро Дівчина розповідає, що коли її коханий поїхав на роботу, вона ще трохи посиділа і вирішила йти за продуктами. В той день люди зносили з полиць товари першої необхідності, засоби гігієни, воду, сірники та всяке інше. «Я простояла на касі у черзі майже 2,5 години. То була моя помилка. Треба було йти до сусіднього магазину, а не їхати до супермаркету. Коли я вийшла з нього, то на вулиці був хаос і чутно гул літаків. Я не розуміла, що то були за літаки, але люди кричали, ховалися, товкали один одного, діти дуже сильно плакали. Все навколо нагадувало фільм-катастрофу», - розповідає студентка. Перелякавшись, вона разом з натовпом побігла до метро. З’ясувалося, що вже півгодини метро виконує функцію бомбосховища, а не міського транспорту. «Там було стільки людей… І вони прибували, прибували. Я просиділа там три години. Намагалася додзвонитися до хлопця, бо телеграм-канали вже передавали, що росіяни на околицях міста. Все було марно, він просто не брав слухавку. Очікування мене вбивало, тому я вирішила повернутися до квартири», - розповідає очевидиця. Перебіжками вона добралася додому. На ліфті вже піднятися не змогла, бо він не працював. Як виявилося потім, ліфти вимкнули в усьому місті. Рашисти зайшли на подвір’я Лише через декілька діб коханий нашої героїні вийшов на зв’язок. Коли він зателефонував, вона ніби знову народилася на світ. «Весь час я була вдома. Не виходила з квартири, бо було дуже страшно. Спала на підлозі то в коридорі, то у ванній. Постійно лунали повітряні тривоги, за ними слідували вибухи. Зарево від вогню ніби не закінчувалося», - згадує вона. Після двох тижнів у квартирі, хлопець таки умовив її виїхати з Харкова до сусіднього дачного поселення. Там мешкала його родина і там було значно спокійніше. До того ж тепер дівчина вже була не сама. «Вперше я змогла спати всю ніч - саме у батьків мого коханого. До цього то був не сон, а постійний моніторинг соціальних мереж з новинами та очікування чергової повітряної тривоги», - згадує студентка. Але емоційні випробування на цьому не закінчилися. В один із днів зник газ. Тато та брат її обранця ходили за дровами аби топити дров’яний котел. Олеся додає, що кожен такий похід міг коштувати їм життя та здоров’я, бо дуже часто були обстріли. Але ще страшнішим був день, коли на їх подвір’я вдерлися рашисти. «Пам’ятаю, як сильно гавкав собака. Оскільки будинок був досить немаленьким та гарно відремонтованим, він привертав увагу. Батько мого хлопця перебував у той момент на вулиці. Він побачив, як через паркан перестрибує два вояки з автоматами та білими пов’язками на руках. Він не одразу зрозумів чиї вони. Коли ж запитав, чого їм тут треба, зрозумів з їх відповіді, що росіяни - бо дуже сильно вони «чьокали» та «ґекали». На щастя, батькові вдалося переконати окупантів піти - він сказав пішли після того, як батько сказав, що тут живуть жінки і діти», - розповідає дівчина. Виїхала, але хоче додому В умовах обстрілав, з частими відключеннями газу та світла, дівчина прожила декілька місяців на Харківщині. Як тільки з’явилася можливість безпечного виїзду, студентка вирішила евакуюватися до більш безпечного регіону в Україні. «Порадившись з хлопцем, я спакувала валізу та поїхала на Закарпаття. Тут я влаштувалася на роботу. А у вільний час волонтерю на гуманітарних штабах. До Харкова більше не поверталася, бо він під постійними ракетними ударами. Але так хотіла б знову пройтися знайомими вулицями... Мій коханий за можливості приїжджає до мене», - розповідає вона. Також до Закарпаття виїхала і мама нашої героїні, яка жила три місяці під окупацією у Старобільську. «Тепер я поруч з мамою. Ми разом ходимо до церкви аби помолитися за нашу Україну, наших захисників. Обов’язково настане той день, коли всі повернуться додому і сім’ї знову будуть разом», - вважає дівчина. Саша Кот Фото ілюстративне з мережі Інтернет Читайте також: Війна і школа: директор-колаборант та залякані вчителі Отримуйте новини там, де зручно! Ми в Telegram Ми в Facebook Ми в Instagram Ми в Viber