Незадовго до повномасштабного вторгнення російської федерації наша співрозмовниця поїхала відвідати родичів у Києві, а вранці 24 лютого була в потязі, на шляху до Старобільська. Близько шостої години ранку до батьківського чату класу, де навчався її син, почали надходити повідомлення, що дитина не йтиме сьогодні до школи, і таких повідомлень було більше, ніж зазвичай. Жінка ніяк не могла зрозуміти, що трапилося, тому зателефонувала одній матусі. Тоді й дізналася, що росія порушила кордони і розпочалися активні бойові дії. Доїхати до Лугащини не вдалося - через воєнну загрозу потяг до Сватового повернули назад - до київського вокзалу. І хоча з початку вторгнення минуло усього декілька годин, атмосфера в столиці вже була напруженою – вже розпочалися перші обстріли та усюди звучали сирени, які оповіщали українців, що слід сховатися в укриття. Жінка згадує, що все, що вона тоді відчувала, можна було характеризувати, як жах. Тоді вона хотіла одного – об’єднатися з родиною, яка залишилася в Старобільську. Вдома її чекав чоловік разом з сином. І знаходячись в Києві, наша співрозмовниця думала, як дістатися до малої батьківщини. Добиратися довелось автотранспортом. На щастя, трапилися знайомі, з якими їхали через Слов'янськ аж до самого Сватового. Тоді місто ще контролювали українські захисники, але їхати трасою до Старобільська було небезпечно. Жінка вже з іншими людьми добиралася до рідного міста полями. Наша співрозмовниця застала Старобільськ вже в окупації - напередодні ЗСУ відступили до Сєвєродонецька. - Ми проїжджали повз Старобільську прокуратуру, а вона вже була завішена ганчірками так званої «лнр» та росії, навіть вивіска вже була інша, - згадує жінка. – Тоді я почала плакати, бо я не розуміла, як це так швидко сталося. Життя в окупації Родина старобільчан прожила в окупації с початку повномасштабного вторгнення, а виїхати їм вдалося лише в липні. Жінка відзначила, що життя в окупації – жах, а якщо хтось каже інакше – то неправда. Майже весь час сім’я нашої співрозмовниці знаходилася вдома. Вони не хотіли бачити ті зміни, які наставали. Жінка вважає, що росія окупацію планувала задовго до повномасштабного вторгнення, бо так швидко захопити всі держструктури неможливо. Старобільчанка згадує, що у місті перебувати морально було дуже складно, бо окупанти усюди розвісили ганчірки так званої «лнр» та росії. Старобільчанка відзначила, що з початку окупації почали зникати люди. Вона розповіла про три випадки викрадання людей - ті, про які знає напевно. Жінка навіть сама стала жертвою такого викрадання, але розповідати детальніше про це відмовляється, щоб не наразити на небезпеку людей, які ще залишаються в окупованому місті. Часто патруль орків можна було зустріти на підпитку, тому на вулицях становилося небезпечно, адже від таких "визволителів" можна чекати чого завгодно. Вони могли зупинити для перевірки будь-кого, і не дай Бог в телефоні знайдуть те, що їм не сподобається. Якось солдати зупинили неповнолітню племінницю нашої співрозмовниці, яка вийшла з подругами на прогулянку. Солдати перевіряли документи, рюкзак та смартфон в дівчини - видно дуже бояться місцевого спротиву, що аж навіть дітей підозрюють. Старобільчанка відмітила, що тих, що радіють "воз'єднанню" з росією багато. Але вважає, що в місті залишилося ще більше людей, які чекають на повернення України, і про це говорить партизанський рух, який розвивається на Сході. Про школи під владою "лнр" У школі, де навчався син нашої співрозмовниці, директорка навчального закладу пішла на активну співпрацю з окупантами майже одразу - керівниця не тільки порушувала закони України, а й закони людяності по відношенню до людей, що там працювали. Про це вона дізналася від подруги, яка працювала вчителем у цій школі. Не називаємо школу та її директорку, щоб не наражати на небезпеку тих людей, що надали інформацію. Нагадаємо, що в Старобільську відбулося два мітинги проти російської окупації. Наша співрозмовниця, як і її подруга зі школи, взяла участь у протестах. Люди намагались донести окупантам, що Старобільськ – був і буде Україною. А невдовзі старобільчанка дізналася від подруги, що директорка дала вказівку заступникам зібрати списки "неблагонадійних" вчителів, які були на мітингу, аби надати отриману інформацію окупантам. Утім, заступники навідріз відмовилися виконувати дану вказівку. Син мав по закінченню навчального року отримати табель. Але керівниця навчального закладу ще у березні активно наголошувала, що України вже немає, а їх навчальний заклад – "школа при лнр". Директорка також казала, що випускникам не вдасться отримати українське свідоцтво. На щастя, це питання було вирішене. Наша співрозмовниця навіть успішно допомагала в цьому питанні іншим батькам, хто цього потребував. А на початку повномасштабного вторгнення керівниця навчального закладу відмовлялась віддавати вчителям трудові книжки, а якщо ж віддавала, то лише за умови звільнення. Вже в квітні директорка поставила ультиматум освітянам: або ж ви звільняєтесь або пишете заяву про працевлаштування при школі «лнр». Вона демонструвала якісь папірці, де зазначалося, що їх школи буцімто більше не існує при України. Але майже весь педагогічний колектив послав директорку за «руськім воєнним кораблем». Зрештою, директриса все ж таки не дала учням закінчити навчальний рік за українською програмою і наприкінці навчального року їм видали незрозумілі папірці, що роздрукували на принтері - це були "свідоцтва та табелі зразку лнр". Подив учнів викликало зокрема те, що в табелі з’явився новий предмет – «руській язик», якого не вчили протягом навчального року, але оцінка все одно була. - Мені син розповів, що багато з дітей порвали ці папірці одразу, як переступили поріг школи, - каже жінка. – Але я буду робити все, що потрібно, аби директорка сіла за грати після повернення України. Я зберегла так званий табель, бо на ньому є печатка та розпис керівниці, тому я це зберігаю, аби надати всі необхідні докази правоохоронним органам! Евакуація: спроба перша Напевно, у людей, що залишилися в окупації, рано чи пізно настає критичний момент, коли людина розуміє, що треба їхати. Настав такий момент і для родини нашої героїні. - Одного дня до нас «завітали» росіяни зі зброєю, забрали мене ненадовго, але згодом все ж таки відпустили, - згадує жінка. - Я ще довго не могла прийти до тями після того, що сталося. І тоді ми зрозуміли, що треба їхати. До того ж, якщо моя дитина не піде до школи 1 вересня, то до нас знову прийдуть з питаннями «чому діти не навчаються, а ми не працюємо». Перший раз старобільчани намагалися виїхати через рф, але на кордоні голова родини не пройшов фільтрацію через те, що раніше обіймав цивільну посаду охоронця у Старобільську. - Питання, які задавали росіяни під час фільтрації, носили особистий характер, - говорить старобільчанка. - Але такої інформації, якою вже володіли спецслужби, у вільному доступі немає, бо мій чоловік не вів активного соціального життя. Про це можуть знати лише знайомі. Далі вони почали дізнаватися, чи був він якось пов’язаний з військовою службою, бо їх дуже зацікавила колишня робота мого чоловік. Він продемонстрував свій військовий білет, де зазначається, що він не військовозобов’язаний та не служив раніше, але їм було все одно. Старобільчанка впевнена, що про їх родину вже доповіли окупантам і, скоріш за все, це був хтось із знайомих, які виїхали раніше. - Мені розповідали, що росіяни на кордоні допитують людей і таким чином збирають інформацію про інших, - сказала наша співрозмовниця. – Як виявилося, це правда, бо, ще раз кажу, всього, що вони питали – немає у вільному доступі. Голові сімейства вручили папірець, де зазначається, що йому заборонений в’їзд на територію країни агресора, інакше ж – 6 років тюрми чи 200 тис. рублів штрафу. Тож дорога через росію для нього була закрита, тому родина була вимушена повернутися до Старобільська. Спроба друга У липні наша родина спробувала вдруге виїхати з окупованої Луганщини. Евакуація до України відбулась через дамбу Печенізького водосховища до селища Печеніги, що на Харківщині. Як відомо, окупанти не випускають чоловіків до вільної України. Але старобільчани вирішили ризикнути. - Ми брали речі наші та чоловіка. І він сказав: якщо зможемо – виїжджаємо всі, а якщо ж ні, то їдете ви, а я повернуся додому, - розповіла жінка. Проїхавши одинадцять блокпостів, наша родина добралася до невеличкого селища, де вони залишилися на ніч. Але перед цим їх автобус зупинили окупанти. До автівки зайшли росіяни з автоматами. Як виявилося, у загарбників зламався автобус, а для ремонту їм потрібен був домкрат. Жінка каже, що тоді всі перелякалася, бо вони були одні, а орків - цілий автобус і всі озброєні та під «речовинами». На щастя, водію вдалося все вирішити без ексцесів. Вже вранці родину підвезли до дамби. На шляху залишилося три ворожих блокпости. Старобільчанка пам’ятає, що людей тоді було чимало і всі жадали виїхати до вільної України. Окупанти починають пропускати людей зранку, а нашій родині довелося чекати своєї черги до 14-ї . Старобільчанка згадує, що десь о чотирнадцятій орки почали кричати: «Давайте быстро! Кто не проехал - быстро сели и езжайте!». Всі почали сідати до мікроавтобусу, а поряд з нашою родиною сидів дідусь-інвалід, якому потрібна була допомога, щоб сісти до автівки. Голова сімейства почав допомагати дідусю та супроводжував його. Автобус рушив. - Того дня орки дуже пильно перевіряли всіх, - згадує старобільчанка. - А чоловік тримав цього дідуся, а там були ще й інші люди з інвалідністю, тому нас просто провезли через всі три блокпости і навіть до самих шлюзів, а там вже було видно, як майорів державний прапор України. І коли водій сказав: «вже ось Україна» у мене почалася істерика, я плакала і розуміла, що чоловік теж поряд, і нам усім вдалося виїхати! Нам просто пощастило, бо якби не дідусь – чоловіку довелось би повертатися. На волі Наразі родина зі Старобільська перебуває на заході України і згадує життя в окупації, як жахливий сон. В них все складується добре, бо їм допомагають небайдужі люди, а наша родина в свою чергу планує займатися волонтерською діяльності та допомагати рідному місту. - У нас є думка передавати гуманітарну допомогу до Старобільська, адже там багато хто цього потребує, а «гуманітарку» від окупантів люди отримувати відмовляються, - каже жінка. – Ми плануємо налагодити процес передачі гуманітарної допомоги через дамбу до Старобільська. Наразі в нас є механізм реалізації та думки с цього приводу, але розголошувати їх поки не будемо, щоб ворог про це не прознав. Я хочу допомагати нашим людям, адже Україну там дійсно чекають! Крім того, жінка зі сльозами на очах згадує домівку і дуже сумує за Старобільськом. Але наша співрозмовниця впевнена, що незабаром війна закінчиться перемогою. І до всіх окупованих територій невдовзі повернеться Україна! Євген Голобородько Читайте також: Вчителька: про окупацію і втечу на волю