В окупації жінка пізнала всі жахи так званого "освобождєнія" та "руського міра". Вона навчилася жити без електрики та газу, готуючи їжу на багатті, боролася з росіянами за отримання гуманітарки, а також жила під артилерійськими обстрілами та бачила, як руйнуються рідні землі.  Згадувати час, проведений в окупації, жінці непросто, адже Ользі досі стає моторошно, щойно вона пригадає ті жахливі події. Проте жінка знайшла сили та поділилася своєю історією з редакцією "ТЕЛЕгазети". Що було на початку  Лютневим ранком пролунав телефонний дзвінок. Стрілки годинника тільки-но перейшли за п'яту. Ольга здивувалася ранньому дзвінку. Телефонував її син із Харкова. "Мамо, нас бомблять", — пролунав голос хлопця. Тоді жінка не сприйняла його слова всерйоз. Вона попросила сина заспокоїтися та почала шукати, як їй здавалося, раціональні пояснення тому, що відбувається. Наша співрозмовниця припустила, що поруч із будинком сталася аварія, через що й лунали вибухи. Хлопець відкинув версію мами та знову наголосив, що Харків обстрілюють ракетами та попередив, що він спускається до підвалу. "Те, що відбувалося тоді, взагалі не могло вкластися в моїй голові. Я навіть не повірила, що на нас напали... Мені здавалося, що це просто неможливо", — згадує ранок 24 лютого 2022 року Ольга. Через сумніві, які не покидали Ольгу, перші кілька днів з початку вторгнення наша співрозмовниця почувала себе абсолютно спокійною. Жінка не панікувала, а те, що відбувалося, сприймала за непорозуміння. Та й взагалі казала, що все вирішиться найближчими днями. Ситуація у Купʼянську  Наша співрозмовниця оцінила ситуацію та вирішила поповнити запаси продуктів та необхідних медикаментів для мами, щоб їх вистачило хоча б на три дні. Вона вирушила до Куп'янська. У всіх крамницях та аптеках вже зібралися місцеві жителі. Сформувалися величезні черги. Куп'янчан на той момент вже здолали панічні настрої. Люди спустошували торгові точки. Ольга дивувалася такій поведінці, адже вона щиро вірила, що ось-ось і це жахіття закінчиться. Але через декілька трагічних днів їй все ж таки довелось усвідомити, що розпочалася справжня війна і що це жахіття не закінчиться найближчим часом… На той час полиці крамничок та аптек вже спорожніли. "Росіяни, оголосивши війну, точно не подумали про мирних жителів. Моїй мамі потрібні були серцеві краплі, але до кінця лютого асортимент аптек вичерпався остаточно. Навіть елементарні гігієнічні засоби вже неможливо було знайти. Люди похилого віку у віддалених селах помирали, адже їх треба було годувати, привозити їм харчі, але доля цивільних окупантів взагалі не турбувала", – висловилася Ольга. Заручники окупації У перші тижні з початку великої війни на Купʼянщині розпочалися перебої з мобільним зв'язком та доступом до мережі Інтернет. Через це харків'янка та інші жителі регіону взагалі не знали, що відбувалося на фронті. Згодом наша героїня дізналася, що у Куп'янську з'явилися перші блокпости окупаційної армії. Виявилося, що росіяни тоді вже захопили правобережну частину районного центру, а ще за кілька днів ворожа орда зайняла лівий берег річки Оскіл, де й розташовувалося село Курилівка. Перші тижні в окупації майже не відрізнялися від мирних днів. Єдине, що впадало у вічі — велика кількість біженців з Луганщини, які тікали від окупації на підконтрольну уряду України територію. Наша співрозмовниця та інші мешканці села допомогали їм —  надавали місце для ночівлі, годували, напували, підказували дорогу. Ольга й сама розмірковувала над евакуацією, але залишити малу батьківщину було непросто. Єдиний гуманітарний коридор до Харкова лежав через дамбу Печенізького водосховища, яку росіяни на той момент вже встигли пошкодити. Складнощі такого переходу полягала в тому, що через дамбу неможливо було проїхати автівкою. Тому біженцям пішим ходом доводилося долати 4 км. Мама нашої співрозмовниці була маломобільною. І Ольга вирішила залишитися, щоб наглядати за нею.  Вчилися виживати У середині березня росіяни пошкодили високовольтну лінію електропередач. Через це мешканці Куп'янщини залишились без електроенергії та водопостачання. Насамперед постраждали люди похилого віку, котрі жили у багатоповерхівці. Їм доводилося тягати відра з водою на п'ятий, восьмий та навіть дев'ятий поверхи. Ольга та інші молоді люди допомагали бабусям та дідусям. "Ми жили без електрики кілька місяців... Це справжній жах! Мені пощастило знайти у гаражі стару гасову лампу та запаси пального до неї. Знахідка мені здавалася неймовірною... Уявіть, 21 сторіччя, а ми раділи керосину так, наче це якесь чудо. Тоді ми з мамою вчилися виживати, хоча у наш час такого взагалі не має бути", – розповіла Ольга. Наша співрозмовниця змирилася із відсутністю електроенергії та раділа наявності газу та елементарному опаленню. Проте через деякий час окупанти позбавили купʼянчан і цих радощів. "Нам доводилося готувати їжу на вогнищах прямо на подвірʼї… У нас не було можливості навіть помитися нормально... Я ж кажу, тоді в окупації ми навчилися виживати", – каже харків'янка. Боротьба за гуманітарку  Заручники окупації залишилися майже без нічого — без грошей, без доступу до крамниць з їжею, без елементарних медикаментів. Пізніше окупанти вирішили "допомогти" своїм же заручникам. Росіяни почали завозити гуманітарну допомогу для мешканців району, а отримати її можна було лише у Куп'янську. Ольга разом із товаришем вирішили поїхати до міста за гуманітаркою. Не забули й про літніх сусідів. Наша співрозмовниця сформувала список людей, які не мали змоги поїхати до районного центру. Вже на місці жінка надала росіянам список та пояснила, що ці люди не можуть дістатися Куп'янська. Ольга додала, що вони разом з другом хотіли б отримати допомогу за цих пенсіонерів, але їй відмовили. "Якщо треба - нехай самі приїжджають", - визвірився один із окупантів. Харківʼянка не здалася. Вона намагалася пояснити росіянам, що багатьом із цього списку вже далеко за 70 років і вони потребують допомоги. Проте довгі хвилини розмови з окупантами виявилися безрезультатними. "Тоді мій друг сказав: ось такий він "руській мір". І тут відразу прибігли солдати з автоматами, скрутили наші руки за спиною, прикладом виштовхали нас з гуманітарного центру. Ці почуття, коли тобі тицяють зброєю, не передати... Я все-таки жінка, беззбройна жінка. Я просто намагалася допомогти людям, а у відповідь отримала лише грубість", – згадує Ольга. Нашій героїні так і не вдалося вибити гуманітарку — ні собі, ні літнім сусідам. Так звану "допомогу" взагалі одержати було непросто. Іноді людям доводилося займати чергу за день-два до отримання, а всі ці муки довелося терпіти лише за пачку крупи та декілька банок консервів.  Напередодні деокупації  Йшли довгі місяці окупації. Весь цей час люди на Купʼянщині жили без елементарних благ цивілізації. Навіть "швидку" викликати додому було неможливо, бо не працювала мобільна мережа. У вересні матір Ольги захворіла. Вона потребувала медичної допомоги. Наша співрозмовниця звернулася до сусідів, щоб вони перевезли маму до Куп'янської лікарні. 84-літня жінка там і залишилася. За декілька діб харків'янка навідалася до мами. Їй здалося, що ситуація в місті неспокійна: росіяни метушилися, бігали містом, а їхні машини роз'їжджалися в різні сторони. Оля не надавала цьому значення, адже вона досі не знала, що відбувається на війні. Наступного ранку харків'янка знову думала поїхати до лікарні. Вже на вулиці вона зустріла сусідку, яка радісно вигукнула жінці: "на купʼянській мерії розвивається український прапор".  Наша співрозмовниця не повірила цьому. Бо вона вважала, що ситуація не могла так змінитись за ніч. Тоді ж харків'янка дізналася, що міст, який веде до Куп'янську, підірвали, а сам районний центр закрили для відвідувачів.  Дорога до Купʼянську  Пройшло два дні. Ольга хвилювалася за матір та міркувала над тим, як потрапити до міста. Жінка вже не могла залишатися вдома. Вирішила дійти до населеного пункту пішки. Оля зібрала невеличку сумку з речами, документами та попрямувала у сторону пошкодженого мосту.  Дорогою зустрічалася підбита військова техніка — БТР, танки, машини, а довкола панувала незвична тиша. На хвилину Ользі навіть здалося, що війна закінчилася…  У такій атмосфері харківʼянка пройшла майже 7 км. По дорозі зустріла чоловіка за кермом автівки. Він допоміг здолати кілька кілометрів. Зустріч з захисниками Уже біля мосту наша героїня переконалася, що його насправді підірвали. Напередодні відбувся бій за місто. Куп'янськ був огорнутий димом, біля міста пахло горілим. На тому березі річки жінка побачила чоловіків. Вони крикнули, що Куп'янськ закритий. Але українка, подолавши такий шлях, наважилася пройти по вцілілому покриттю мосту.  "І ось я плетусь по вцілілий брівці... Де-не-де доводилося повзти, на інших ділянках можна було пройтися… І так на самому адреналіні я дійшла до тих чоловіків і побачила їх обличчя вже прямо перед собою... Їхні білозубі посмішки, сучасне військове обладнанння… Відчувалося, що вони емоційно заряджені… Тоді ж я згадала окупантів. Вони вічно були пом'яті, форма брудна, автомат теліпався ледь не між ніг, постійно п'яні та під "препаратами", – розповіла Ольга. Українські захисники, відчувши захоплення та радість жінки, все ж таки пропустили її до міста. Помста ворога  Ольга нарешті зустрілася з мамою і вони разом залишилися в медичному закладі. Росіяни перебували в агонії від люті. Весь цей час "гради" та інші артилеристські снаряди накривали нещодавно деокупований Куп'янськ. Однієї ночі Ольга помітила, що ці удари завдаються переважно по приватним сектору, де проживали купʼянчани. Населений пункт тоді буквально палав. Пізніше харківʼянка дізналася, що при цій атаці окупанти використовували важку вогнеметну систему "Сонцепік". Оля, намагаючись заспокоїти себе та маму, гадала, що знаходячись в лікарні вони будуть в абсолютній безпеці. Героїня знала, що під час окупації в медустанові лікувалися російські солдати, а отже, у них є координати цього закладу і вони не завдаватимуть ударів по лікарні. На п'ятий день до медзакладу приїхали волонтери. Зараз Ольга називає їх справжніми архангелами та висловлює їм слова щирої вдячності, адже вони буквально врятували їхнє життя. Того ж дня вони вивезли нашу співрозмовницю разом із мамою до Харкова. А наступного ранку Ольга дізналася, що росіяни обстріляли лікарню. "Ці тварюки безсовісно брешуть, що вони не воюють проти мирного населення! В окупації вони нас знищували відсутністю елементарних людських благ, морили голодом, а коли їх прогнали, вони почали гатити по всьому живому! Відремонтована школа в нашому селі згоріла вщент. Фермерські підприємства разом з тваринами знищувалися. Під маминим будинком вибухнула бомба, а ударною хвилею у всій багатоповерхівці вибило скло - навіть у нашій мікрохвильовій печі", – розповідає Ольга. На свободі Вже рік минув, як Оля разом з мамою живуть у Харкові. Сьогодні вони у відносній безпеці. Звичайно, що відчуття страху не покидає їх, бо ніколи не вгадаєш, куди окупанти направлять чергову ракету. "Ми вдома і в нас усе добре. Ми дуже радіємо цьому. Якщо в окупації ми навчилися виживати, то зараз ми вчимося жити. Сьогодні ми отримуємо колосальну насолоду від кожного прожитого дня", – зізналася Ольга. Євген Голобородько  Читайте також: "Роби, що можеш, з тим, що маєш і там, де ти є": Ірина Базикіна про своє мистецтво та волонтерство в Англії