Вона була з тих, кого війна зачепила майже з самого свого початку - ще у 2014 році. Тоді дівчина навчалася на факультету педіатрії в Луганському державному медичному університеті, який у той час ще розташовувався у Луганську. Коли розпочалисть перші обстріли - студентська молодь була на заняттях. Учням сказали, що майбутні пари скасовані через ситуацію, яка поступово стає все складнішою, тому всім слід відправлятися додому. Студентам було важко збагнути серйозність того, що відбувається, а Світлана до того ж дуже хвилювалася за навчання. - Я стала свідком, як озброєні бойовики захоплювали будівлю Луганської прокуратури в центрі міста та інші силові структури, - згадує дівчина. - Хоч ми це все і бачили власними очима, але тоді не сприймали це всерйоз. Ми були молодими, нас хвилювало лише навчання. Нам здавалося, що сепаратистів незабаром виженуть, все швиденько закінчиться і ситуація стабілізується. Ми тоді навіть подумати не могли, що цей конфлікт у майбутньому переросте в справжню широкомасштабну війну.  Через окупацію Луганська медичний університет було релоковано до Рубіжного. Наша співрозмовниця продовжила навчання в закладі, а невдовзі обрала майбутню спеціалізацію - лікар педіатр-неонатолог. Деякий час дівчина працювала в Рубіжному, а в 2021 році переїхала до Києва. Напередодні вторгнення  Ситуація на кордонах нашої держави поступово загострювалася. У ЗМІ все частіше поширювалася інформація про майбутнє російське вторгнення. Тривожні настрої теж усе більше розповсюджувалися серед людей.  Розмови про майбутню війну все частіше лунали й на роботі. До Світлани почали звертатися колеги, як до людини, яка вже була у схожій ситуації. Вони питали, що треба робити, та як себе зберегти у випадку початку війни?  Лікарка ділилася з колегами власним досвідом, який вона отримала ще у Луганську. Проте, все одно мало хто вірив, що війна досягне таких масштабів і зачепить столицю України. Багатьом здавалося, що конфлікт десь там далеко, і він не дуже глобальний. - Згадуючи минулий досвід, я почала збирати тривожну валізу, придбала додаткову сім-карту, готувала батьків, - зізнається дівчина. - Я не думала, що ескалація буде розвиватися саме так, хоча мені все одно було неспокійно на душі.  Війна та робота  Росіяни 24 лютого почали обстрілювати Київ з самого ранку. В той день наша співрозмовниця прокинулася рано від цих вибухів.  - Було дуже страшно, панічні настрої переповнювали мене, - згадує той день дівчина. - Відразу думала куди бігти, де сховатися, адже було дуже гучно.  У перший день війни наша співрозмовниця була вихідна, а вже 25 лютого необхідно було дістатися до пологового будинку, де Світлана працювала. Вже напередодні громадський транспорт у столиці перестав курсувати. Тому до роботи добратися було непросто. Дівчина згадує, що її колеги та пацієнти, як і вона сама, були перелякані. Ніхто не розумів, як діяти.  - Наша категорія пацієнтів - майбутні мами, - говорить Світлана. - Вони й без війни нервували, а при таких обставинах їх емоційний стан погіршився. Це все дійсно лякало.  Як почувалися мами  Світлана памʼятає, що жінки, які вже стали мамами, намагалися якомога швидше покинути лікувальний заклад. Хтось з пацієнтів хотів бути поруч з близькими та рідними у скрутні часи, інші ж думали про евакуацію з Києва. Колектив це чудово розумів, адже перебувати в лікарні в таких умовах було страшно всім. -  Багато з тих, хто намагався покинути столицю, звертався до мене з питанням, як бути далі, як підготуватися до подорожі, - каже лікарка. - Молоді мами дійсно не розуміли, що робити. Одна справа, коли ти даєш рекомендації по догляду за новонародженим малюком, коли жінка вже їде додому та перебуває в безпеці, а інше - коли мами будуть в дорозі невідомо скільки часу та ще й в умовах війни. Всі вони хвилювалися. Я намагалася бути спокійною, адже розуміла, що я не можу демонструвати свій страх, бо це точне вплине на жінок.  Робота під обстрілами  Війна внесла корективи в роботу пологового будинку. Головні зміни - робота при повітряній тривозі, тобто при потенційній небезпеці з боку російської армії. У таких випадках колективу пологового будинку доводилося евакуювати пацієнтів до сховища. Як відзначила Світлана, сховище було гарно облаштоване - там були всі необхідні умови для майбутніх мам та всього лікарського колективу.  На початку великої війни спускати пацієнтів було непросто. Тим паче, що тривога могла лунати по декілька разів за добу. Проте згодом цей процес вдалося відпрацювати. Медичний колектив вже знав, що робити - кожен отримав власну інструкцію.  - Ми дітей спускали до сховища. Тим матусям, яким важко ходити, ми теж допомагали. Ніхто нікого не залишав, ми працювали дуже злагоджено, - каже Світлана.  Нове життя Під обстрілами у сховищі також народжувалося нове життя. Як відзначає лікарка, під час ракетних ударів по столиці акушерам доводилося приймати багато пологів, адже цей процес нічим не зупинити, навіть повітряною тривогою.  - Я собі дуже дивувалася, адже це водночас страшний момент, бо лунає повітряна тривога та летять ворожі ракети, а з іншого боку - диво, бо народжується нове життя, - каже Світлана. - У такі моменти в мене також спрацьовував чіткий алгоритм, а мій професіоналізм брав гору над страхом, і в мене виходило залишатися доволі спокійною під час пологів.  Нажаль, тривога породіль не минається просто так. Як пояснила Світлана, через стресові ситуації та порушення психоемоційних стану пацієнток внаслідок війни в Україні багато немовлят народжуються раніше строку та потребують більш уважного, тривалого нагляду. Що далі  Українській армії вдалося зробити здавалося б неможливе - вигнати окупантів з Київщини. Лікарка каже, що вже тоді колектив відчув певне полегшення. Роботу більшою мірою вдалося перенести з бомбосховища до відділення, а ракетний терор, яким росіяни намагалися підкорити українців під час осінньо-зимового періоду, теж особливо не вплинув на пологовий будинок, адже заклад був забезпечений генераторами. Тому, як жартує Світлана, не було історій народження при свічках.  - Я чекаю на завершення війни найближчим часом та вірю в нашу перемогу, - відповідає лікарка. - А щодо майбутні планів, то я хочу бути корисною в Україні. Хочу й далі працювати та навчатися. І наша держава дає мені такі можливості.  Євген Голобородько Читайте також: Денис і його світлини-мандрівники