Життя в окупації Тетяна — дружина військовослужбовця. Тому, щоб не наразити себе та доньку на небезпеку, вона була вимушена виїхати з рідного будинку і зберігати в тайні причини переїзду. Жінка розмовляла з донькою, пояснювала їй, що казати можна, що ні, але в такому віці дітям важко зрозуміти всю складність становища. І був випадок, коли Єва гуляла з подружкою на вулиці, а потім зізнавалася, що довірилась їй. "Мама, вона ж подружка, їй же можна казати", — виправдовувалась донька, а мама казала, що зараз важко сказати, хто твої друзі, а хто ні. "Ще був випадок у магазині. Коли ми стояли в черзі, зайшов російський військовий і донька запитала: "Це гарний дядя чи поганий?". Я трохи розгубилася, бо не могла ж я сказати правду, він стояв якраз неподалік нас і все б почув", — каже Тетяна. Найважче в окупації, за словами старобільчанки, — інформаційний вакуум, який створили людям. "Є тільки російське телебачення. Ми його не дивилися, а люди дивляться та вірять в те, що там розповідають. Знаю людей, які через російську пропаганду почали змінювати свою думку про війну та майбутнє України", — каже вона. Важкий виїзд Виїздити родина вирішила через росію на Суми. Останнім часом ця послуга перевізників є дуже популярною, бо вона коротше, ніж їхати через Європу, проте небезпечніша. "За пару днів до виїзду Єва захворіла. Ліків в аптеках майже немає, а ті що вдалося купити — не допомогли, а навпаки - у дитини почалася на них алергія. Поїздку скасовувати не стали, поїхали. Донька добре перенесла дорогу, навіть піший перехід довжиною у 2 км подолала самотужки, ще й невеличкий рюкзак несла. З собою ми забрали й свого собаку, він у нас маленький, така сама порода, як пса Патрона", — згадує Тетяна. На кордоні Тетяна зізналася російським митникам, що є дружиною військового, але не спілкувалася з ним з 24 лютого минулого року. "Мене та ще одного чоловіка, який їхав у нашій групі, ретельно перевіряли. Діставали весь одяг, я його акуратно згорнула, а вони кожну річ розгортали та дивилися, чи не везу я чого. Телефон підключали до комп'ютера, дивилися файли, які в мене є, що я видаляла... А от ноутбук, який я везла, не дивилися. Я готувалася до поїздки, тому в мене всі гаджети були "чисті". З нами їхали ще кілька жінок, в них сумки перевіряли поверхово. Правда, я чула, що потім перевірки посилили, і перевіряли вже всіх", — повідомила старобільчанка. Коли мікроавтобус, в якому їхала Тетяна з донькою та іншими пасажирами наблизився до кордону з Україною, росіяни почали обстріл. "Нас зустрічали українські військові й вони супроводили безпечнішим шляхом. Могло статися так, що в нас би влучили", — сказала вона. Старобільчанка зізналася, що була безмежно рада, коли побачила українських військових та прапор України. "Єва питала: "Мама, а ці дяді хороші чи погані". "Хороші", — відповідаю їй. А коли донька вперше після виїзду побачила український прапор, то закричала: "Дивися, наш прапор, треба його бігом сховати!". Вона і зараз постійно звертає увагу, коли бачить український прапор, але вже не просить його сховати", — розповідає Тетяна. Маленька волонтерка Коли родина трохи обжилася на новому місці, Єва вирішила допомагати українській армії. Вона малює картини акриловими фарбами. "В неї різна тематика картин, але більше їй подобається малювати пейзажі. Картини ми продаємо через сторінку в Instagram, а також в одному з магазинів у Львові. Там живе наша подруга, яка є власницею крамнички", — каже Тетяна. Вже вдалося продати п'ять картин, намальованих дівчинкою, і ще приблизно 10 робіт виставлені на продаж. Тетяна зізналася, що й вона, й дівчинка дуже сумують за домом та котом. Єва взяла з дому свої улюблені іграшки, які їй нагадують про Старобільськ. Мама з донькою сподіваються, що вони повернуться у рідне місто, яке українські захисники обов'язково звільнять від російських окупантів.