Історія Луганського обласного краєзнавчого музею в період російсько-української війни бере свій початок у 2014 році. Кремлівські посіпаки, окупувавши обласний центр, почали влаштовувати свої порядки у Луганську. Дісталися вони й до музею. Більшість співробітників та керівництво обласного осередка культури обрали шлях пристосуванців, залишилися працювати на окупаційна владу. У 2015 році Олеся Володимирівна обійняла посаду директорки Луганського обласного краєзнавчого музею, і їй довелось створювати все фактично "з нуля" - колекція, майно та статутна документація залишилися в Луганську. Вона сформувала нову команду та збирала експонати, створювала експозиції, значна кількість з яких була присвячена російсько-українській війні на Сході нашої держави. Тоді ж Олеся Володимирівна припускала, що в майбутньому не уникнути ескалації конфлікту, а отже потрібно готувати "новий" музей до можливої евакуації. Як відзначила очільниця, у той час управління не забезпечувало їх необхідними пакувальними матеріалами, тому колектив збирав все власними силами. Вони зберігали дерев’яні коробки з під боєприпасів, які люб’язно надавали наші захисники, папір та все інше, що мало стати у нагоді. Проте військовий конфлікт був заморожений, тому в можливу релокацію закладу тоді вже мало хто вірив. Напередодні вторгнення Повідомлення від американської розвідки про можливе російське вторгнення почали поширюватися ще задовго до початку нової фази війни. Ці новини не на жарт турбували музейник колектив, але ця інформація все одно сприймалася доволі критично. Тому всі займалися звичайною трудовою діяльністю. Вже напередодні вторгнення ситуація навколо так званих "л/днр" почала загострюватися, а їх визнання росією викликали неабияке занепокоєння очільниці музею. Ще одним тривожним сигналом для Олесі став дзвінок від львівських колег до Управління культури, національностей, релігій та туризму Луганської ОВА. 22 лютого до Управління зателефонували партнери зі Львова та спитали, як обласний музей готується до евакуації? Це питання переадресували Олесі Мілованової. - Нам нарешті стало зрозуміло: якщо Львів турбується, тоді нам теж треба починати готуватися до війни та евакуації, - згадує очільниця музею. - Ми підготували перелік експонатів для евакуації, хоча вказівки їх пакувати тоді не отримали, тому на свій страх і ризик ми самі почали готувати експонати до релокації. За документами транспорт мала надати Старобільська РДА, але цього так і не сталося. Тоді ж Олеся Володимирівна, як керівниця методичного центру, що опікується усіма регіональними музеями Луганщини, обдзвонила директорів, попередивши їх про можливе вторгнення з боку росії, та поділилася певним алгоритмом дій у випадку ескалації. Колектив музею теж почав готуватися до вторгнення. Тієї митя наша співрозмовниця вірила, що у них часу вдосталь. Можливі бойові дії в уяві були схожі з 2014 роком, коли наші міста та селища росіяни окуповували не так швидко, і що війна зачепить лише Луганську та Донецьку області. Тому наші музейники вірили, що якщо прийдеться, то встигнуть усе евакуювати. Увечері 23 лютого колектив упакував всі експонати та спустив їх до підвалу, де раніше знаходилося кафе "Теремок", а статутні документи сховали. Про те, що почалася війна, директорка дізналася від подруги зі Слов’янська, яка зателефонувала вранці. - Вона мені говорить: "прокидайся, війна йде", - згадує Олеся. - Я здивувалася, бо тоді я в Старобільську ще нічого не чула. Вирішила уточнити, чи це вже на Донеччині чутно, як йдуть бойові дії? Тоді ж від неї я дізналася, що почалася справжня повномасштабна війна, а бойові дії не тільки на сході, а й в інших містах України - у Києві, у Харкові, на півдні... Що далі Ранок 24 лютого збив з пантелику нашу співрозмовницю. Спочатку Олеся не знала, як діяти. Сидячи на кухні, вона відчувала не тільки страх, а й паніку, яка поступово захоплювала її. Проте керівниця змогла себе опанувати. Взявши себе в руки, вона зателефонувала колегам, дотримуючись системи сповіщення, яку директорка розробила напередодні вторгнення. Після цього всі зустрілися на робочому місці. - Ми спустили в підвал експонати, які не встигли, - розповідає керівниця. - Тоді ми вже зрозуміли, що за нами ніхто не приїде, бо окупанти вже 24 лютого були майже на підступах до Старобільська. Наше керівництво вже залишило область, вони теж були розгублені, бо обстріли були ледь не по всій Луганщині. Тому було прийняте остаточне рішення залишатися на місцях та зберегти найцінніше, що у нас є - життя. Коли музейні справи вдалося остаточно владнати, працівники вирішили йти по домівкам до рідних. - Наостанок всі обійнялися, поцілувалися, я забрала музейного кота й ми розійшлися, - каже Олеся. Перші дні окупації Через декілька днів росіяни окупували Старобільськ. На деякий час у місті стало тихо, лише десь здалеку доносилося відлуння бойових дій. Старобільчани потихеньку почали повертатися до звичного життя. Знову запрацювали крамниці, люди почали покидати сховища та заповнювати місто. Проте, тоді рідний Старобільськ, зізнається Олеся, вже здавався якимось чужим. Коли закінчилися продукти, наша співрозмовниця вирішила поповнити запаси. 1 березня вона вперше покинули оселю. Тоді в місті вже пересувалися ворожі колони. Жінка бачила на центральній площі російську військову техніку, а поруч з нею озброєних бурятів. - Це дуже страшно. Я їздила по військовим базам, співпрацювала з нашими захисниками, бачила багато всього і військова техніка мене ніколи не лякала, але ж то була своя, - висловлюється очільниця музею. - Коли наші – не страшно, бо є розуміння, що вони врятують. Але чужа техніка налякала мене, адже вони приїхали нас вбивати. Як ми вже згадували раніше, обласний музей тісно співпрацював з військовими. За роки російсько-української війни вдалося зібрати чимало матеріалів щодо діяльності батальйону "Айдар", про наших земляків, що брали участь в АТО/ООС. Там булі імена, прізвища, місце служби та інша інформація, що могла б стати в нагоді окупантам. Олеся Мілованова розуміла, що не всі, кому може зашкодити ця інформація, встигли залишити Старобільськ. Ці документи загарбники могли б використати й проти співробітників музею, звинувативши їх в тому, що через те, що підтримували ЗСУ, вони "фашисти та нацисти". Тому керівниця музею, довірившись найнадійнішим зі співробітників, організувала переміщення цих матеріалів. Складність полягала в тому, що на той момент російські військові захопили будівлю ЛНУ ім.Тараса Шевченко, а вона знаходиться майже навпроти входу в потрібне підвальне приміщення (колишнє кафе "Теремок"). До того ж окупанти патрулювали вулицями міста. Тому колективу довелось виконати нетривіальне завдання, без перебільшення, пов'язане з ризиком для власних життів. Одні слідкували за ворожим патрулем, на той випадок, якщо той зʼявиться. Інші ж доставали мішки та переносили у двір музею. Потім викликала таксі й відвезли до іншої машини, якою вже доправили все до безпечного місця. У той же спосіб вдалося врятувати робочі компʼютери, статутну документацію та інформацію про співробітників закладу. Захоплення музею Невдовзі після окупації Старобільська керівниця закладу скликала нараду. Вона розуміла, що росіяни рано чи пізно навідаються до музею. Під час зборів Олеся Володимирівна оголосила колегам свою позицію: обласний музей не буде співпрацювати з окупантами, а ті, хто не згоден або ж підтримує агресора, може звільнятися. - Я чесно попросила прийняти рішення - майже всі були солідарні зі мною та підтримали мене, - згадує той день Олеся. - Проте, моя колежанка Світлана Смолякова сприйняла все байдуже. Всі були стурбовані, хтось навіть плакав, а вона сиділа так, наче це звичайна планерка. А наприкінці навіть про щось пожартувала. Мене це трохи насторожило і як виявилося згодом, не дарма. Через декілька діб після наради Олеся приїздила до музею. Вона намагалися відчини двері, проте замок не піддавався. Спочатку вона подумала на малих бешкетників, які могли щось запхати до замкової щілини під час гри. Але після чергової спроби відкрити двері Олеся зрозуміла, що хтось замінив замок. Вона звернулася до сторожів, які чергували вночі. Але коли чоловіки залишали піст все було, як і раніше. Тоді ж вона вирішила зателефонувати до Світлина Смолякової. "Я знаю, до мене прийшли з автоматами і я пішла з ними", - відповіла Світлана. - Вона була такою спокійною, наче так й треба, - згадує Олеся Володимирівна. - За її словами, до неї прийшли співробітники місцевої поліції, котрі вже переметнулись на сторону окупантів. Смолякова казала, що ці поліціянти поводилися дуже ввічливо - вони оглянули майно та відібрали ключі від музею. Такий розвиток подій здивував очільницю музею, адже росіяни оминули адміністрацію закладу та одразу пішли до людини, яка не має відношення до керівництва. А невдовзі Смолякова, до речі син якої український прикордонник, який боронить нашу землю від окупантів, очолила окупаційний музей в Старобільську та впроваджує там різноманітні пропагандистські заходи. До речі, більшість працівників закладу, хто залишився в окупації, не пішли на співпрацю. Тому "новій керівниці" довелось створювати інший колектив. Музей - інструмент пропаганди Як каже керівниця закладу, у музеїв, які залишаються в окупації, два шляхи. Перший - росіяни нищать та розграбовують, вивозячи всі цінні експонати на росію, а другий - використання музеїв, як гвинтиків кремлівської пропаганди. Музеї Луганщини пішли саме за останнім сценарієм. Світлана Полякова, за словами справжньої керівниці закладу, активно дає інтервʼю російським змі. Колаборантка розповідає, що останніми роками в Старобільську українська влада нібито "переписувала настоящую, атєчєствєнную історію", тому зараз вони вимушені позбавляти музейні експозиції "фашистських та націоналістичних наративів". При цьому окупаційний музей використовує всі ті експонати, що залишилися. Хоча деякі виставки, такі як "маршали пабєди", "культура росії", "наші дєди ваєвалі", "ми не маглі существовать без росії", до музею привозять їх російські колеги. Тобто йде активне пропагандистське насадження кремлівської ідеології. - Все це дуже страшно, - відзначає Олеся Володимирівна. - Не зрозуміло, що ми будемо робити з людьми, які жили весь цей час у Луганську. Особливо з молодим поколінням, а луганські виставки – звичайний фашизм, присвячений їх ополченцям та історії "молодой народной республіки". Як відзначає очільниця закладу, всі зрадники та колаборанти, які насаджують рашистську ідеологію у захоплених музеях, мають відповісти перед українським законом. Адже вони не тільки захопили частину музейного фонду України, а й підтримують російську окупацію та насаджують ворожі культурні цінності. - Культура – другий фронт, на якому ми воюємо за національну ідентичність, - резюмувала Олеся Мілованова. Передумови евакуації Після захоплення музею Олеся та колектив закладу залишилися в Старобільську. Вони, як і багато інших старобільчан, вважали, що треба перечекати, бо вірили, що ЗСУ невдовзі дадуть відсіч ворогу і поженуть росіян до самих кордонів. На жаль, цього так швидко не сталося. Друзі-військовослужбовці нашої співрозмовниці ледь не з самої окупації наполягали на виїзді з захопленого регіону. Жінка міркувала про це. Проте остаточним сигналом для неї став телефонний дзвінок від зрадника Олександра Кельша, який ща так званої "лнр" очолив відділ культури. - Телефонує Кельш і каже: "Олеся, все повертається на позиції 2013 року, мені потрібні статутні документи", - згадує керівниця. - Я не могла передати їм майно України. І взагалі, це дуже неприємно. Ми все надбали, а вони прийшли та забрали, наче це їх власність. У пошуках автівки Жінка забронювала місце у одного з перевізників. Виїзд мав статися через декілька діб. Але друзі із ЗСУ, передчуваючи щось погане, наполягали на якомога швидшій евакуації. Вони точно знали, що невдовзі вікно у вільну України може зачинитися. Олеся Володимирівна зверталася за допомогою до місцевих таксистів — була можливість поїхати за Сватове, де був найближчий український блокпост. На той момент той регіон ще був вільний від окупації. Але охочих допомогти старобільчанці не знайшлося. Вже тоді почастішали артилеристські обстріли, тому водії не хотіли ризикувати, навіть за великі гроші. А дехто взагалі відверто підтримував окупацію і говорив жінці: "нєчєго ехать к етім націстам". Про невдалі пошуки водія Олеся розповіла військовим. Вона, заспокоюючи друзів, нагадала, що у неї все ж таки запланована евакуація з перевізником. У відповідь їй сказали: надто довго, готуйся на завтра, за тобою приїде авто. Вранці на жінку з дитиною вже чекав водій. - Я не знала, хто він, цей чудовий хлопець, який ризикнув та приїхав за нами, але я розуміла, що мені й не треба того знати, - каже Олеся. На вільній Україні Вони підготувалися: водій проінструктував, як почистити телефон, оговорили легенду для окупантів. За легендою Олеся працювала продавчинею на базарі, а виїжджали вони до родичів. Екіпажу машини пощастило, адже на блокпості їх зустрів недосвідчений росіянин, який не був надто прискіпливим і на щастя, не сталося того, чого так боялася жінка - допиту сина. Через деякий час Мілованова зустрілися з друзями, які допомогли їй покинути окуповане місто. Незадовго до її приїзду наші військові збили ворожий винищувач. Його пілот вижив — катапультувався. Наші воїни притягли його до блокпосту, де цю картину застала очільниця музею. - Я попросили хлопців віддати парашют, - згадує жінка. - Вони питають, навіщо він мені? Я ж кажу, що для музею. У відповідь чую: музей в окупацій, будеш чекати, поки ми його не звільнимо. Але я вже точно знала, що відкрию наш музей у Львові. Нове культурне життя На цьому діяльність Луганського обласного краєзнавчого музею не закінчується. Наразі заклад працює у Львові на базі музею "Територія Терору". Керівниця закладу також допомогла з евакуацією і своїм співробітникам. Очільниця відзначає, що робота на новому місці протікає доволі вдало — колектив запрошують на різноманітні заходи, виставки та наукові конференції. І не тільки в Україні, а й за кордоном. - Нас охоче приймають скрізь, та багато де запрошують, - каже Олеся. - Тут, у місті Лева, в нас почалося нове культурне життя. Ми дуже затребувані, навіть більше, ніж на Луганщині. Також Олеся Володимирівна опікується діяльністю Музейного кризового центру, діяльність якого вже почалася у Львові. У рамках цього проєкту музейники області отримують фінансову та гуманітарну підтримку. Звичайно, не все так просто на новому місці, адже поки що наш музей має обрізане фінансування, але за допомогою міжнародних проєктів вдається не тільки триматися на плаву, а й допомагати колегам з області. Робочі плани Цього року колектив музею планує впровадити великі проєкти. Один з них — виставка в швейцарській Женеві, де наші земляки планують розповісти про культуру Луганщини та історію Слобожанщини. Там покажуть деякі експонати і звичайно той самий парашут, що вдалося забрати у російського пілота. Також наші музейники демонструють пересувну виставку, яка розповідає про історію Луганського обласного краєзнавчого музею від самого заснування до початку великої війни. Ще один проєкт, який реалізує музей "Територія Терору" спільно з нашими музейниками, має назву "Поранена культура", метою якого є фіксація військових злочинів російських окупантів. У деокупованих містах та селищах старобільчани знімають зруйновані музеї, а отримані відео переносять у VR. Отримані відео доповнюють інтервʼю людей, що стали свідками звірств росіян. - Допоки не деокупують наш рідний край, ми будемо працювати у Львові, надалі допомагатимемо колегам з регіону, щоб наші кадри не покидали професії, бо нам потрібні люди та фахівці, які повернуться на Луганщину, - говорить Олеся. - Наразі наша робота також направлена на інтеграції, підтримку та створення позитивного іміджу Луганщини. Після деокупації Після звільнення від рашистів Луганської області колектив музею націлений на повернення до рідного краю, проте, як говорить Олеся, обласний музей має повернутися до свого законного місця в Луганську. - Після звільнення всієї Луганщини два обласних музея не може бути, тому у Старобільську має залишитися музей історії міста, адже наш Старобільськ заслуговує свого окремого закладу, а в Луганську ми вже будемо розповідати історію всього регіону, - ділиться планами керівниця. - До Луганська будуть повертатися сильні та досвідчені музейники. Ми не тільки відновимо діяльність нашого музею, а й досліджуватимемо все те, що залишиться від окупантів у Луганську. Одже, плануємо багато всього цікавого і віримо, що у нас усе вийде! Євген Голобородько Фото надала Олеся Мілованова