В той час, коли частина російського суспільства почала вимагати якнайскорішого закінчення війни, інша вважає, що "вони ще не починали" і серед таких закликів, як "вдарити по ВПК Євросоюзу" та "знищити україньске керівництво" з'яляються і пропозиції вдарити тактичною ядерною зброєю. І це не лише риторика телевізійних пропагандистів чи Z-блогерів. На Петербурзькому міжнародному економічному форумі засновник «Царьграда» Костянтин Малофєєв представив доповідь, підготовлену за участі ідеолога «русского мира» Олександра Дугіна та інших авторів. У ній застосування ядерної зброї проти України розглядалося як один із нібито «хороших» сценаріїв для Росії. На перший погляд може здатися, що кремль знову повертається до своєї найсильнішої погрози. Але за чотири роки повномасштабної війни змінився сам контекст. Якщо у 2022 році російські ядерні погрози реально впливали на рішення Заходу, то сьогодні їхній політичний ефект виглядає значно слабшим. Головне питання тепер звучить не так: чи може росія погрожувати ядерною зброєю? Може і робить це регулярно. Питання інше: чи працює ця погроза так само, як на початку повномасштабного вторгнення? Коли ядерний шантаж працював 27 лютого 2022 року володимир путін наказав перевести російські сили стримування в особливий режим бойового чергування. Це стало одним із перших великих сигналів ядерного шантажу після початку повномасштабної війни. Восени 2022 року, після українського контрнаступу на Харківщині, путін заявив: «Це не блеф». Тоді російські погрози сприймалися дуже серйозно. Західні столиці боялися неконтрольованої ескалації, а військова допомога Україні залишалася обмеженою. Україна не отримувала далекобійних ракет, сучасних танків і бойової авіації. Удари по території росії вважалися майже забороненою темою. Західна логіка тоді була обережною: допомагати Україні, але не допустити прямої війни НАТО з росією. Саме в цьому й полягав успіх російського ядерного шантажу. росія не застосовувала ядерну зброю, але самою погрозою намагалася обмежити дії України та її союзників. росія сама стерла свої «червоні лінії» Згодом ситуація почала змінюватися. Україна завдавала ударів по окупованому Криму, по кораблях Чорноморського флоту, по складах боєприпасів, військових аеродромах, нафтопереробних заводах і об’єктах російського ВПК. Українські дрони долітали до Москви. Під час операції «Павутина» були уражені літаки стратегічної авіації, яка є частиною російської ядерної тріади. У 2024 році українські сили зайшли на територію Курської області. Якщо читати російську ядерну доктрину буквально, Москва вже не раз могла б оголосити, що має «підстави» для застосування тактичної ядерної зброї. Але цього не сталося. Військовий оглядач Олександр Коваленко звертає увагу саме на це: росія багато разів отримувала формальні приводи для ескалації за власною ж логікою, однак щоразу обмежувалася погрозами, навчаннями, заявами та новими «червоними лініями». І щоразу ці лінії зникали. Те, що у 2022 році вважалося майже неможливим, згодом ставало новою нормою. Спочатку — HIMARS. Потім — танки. Потім — далекобійні ракети. Потім — удари по російських військових і промислових об’єктах у глибині території РФ. Це не означає, що ядерний ризик зник. Але це означає, що російський шантаж уже не має того паралізуючого ефекту, який мав на початку вторгнення. Чим ризикує росія Російська пропаганда часто подає ядерний удар як інструмент, який нібито дозволить Москві «підняти ставки» і змусити Україну та Захід відступити. Але це дуже спрощена картина. Насправді застосування тактичної ядерної зброї не завершить війну автоматично. Навпаки, воно відкриє новий етап, у якому росія вже не зможе контролювати наслідки. По-перше, Москва ризикує військовою відповіддю Заходу. США неодноразово попереджали, що застосування росією ядерної зброї матиме для неї «катастрофічні наслідки». Вашингтон навмисно не деталізує, якою саме може бути відповідь. І ця невизначеність сама по собі є елементом стримування. По-друге, росія ризикує політичною ізоляцією навіть серед тих держав, які зараз не приєдналися до західного санкційного табору. Китай та Індія неодноразово демонстрували небажання підтримувати ядерну ескалацію. Для них такий сценарій створює небезпечний прецедент, який може вдарити і по їхніх власних інтересах. Але є ще один фактор, який у російській пропаганді майже не згадують. Україна вже не є країною, яка може лише чекати реакції союзників. За роки війни вона довела здатність завдавати болючих ударів звичайними засобами по об’єктах у глибині Росії. Українські далекобійні дрони та інші засоби ураження вже били по нафтопереробних заводах, військових аеродромах, складах, об’єктах логістики, підприємствах оборонно-промислового комплексу та енергетичній інфраструктурі, пов’язаній із забезпеченням війни. Після застосування росією ядерної зброї політичні та моральні обмеження на відповідь України можуть різко зменшитися або зникнути. У такому разі Кремль ризикує отримати не контрольовану «ескалацію заради перемоги», а війну без колишніх обмежень — із ударами по найболючіших для росії елементах військової, промислової та енергетичної системи. "Уудар у відповідь України буде страшним, - вважає Дмитро Чернишов, російський та ізраїльський блогер, що виїхав з рф у 2022 році. - У європейській частині Росії є кілька ядерних електростанцій. І навіть не треба бити по реакторах, які досить непогано захищені. Достатньо вивести з ладу машинні зали, системи охолодження, сховища відпрацьованого ядерного палива та вузлові електричні підстанції. Їх пошкодження може призвести до втрати живлення систем охолодження та розплавлення активної зони — все як на Фукусімі. Вивести з ладу АЕС не складніше, ніж НПЗ, а ракети для цього Україна має. З дальністю теж усе гаразд. Думаю, що про наслідки аварії на Ленінградській, Курській, Ростовській, Смоленській чи Калінінській АЕС не треба нікому розповідати. У цю гру можуть грати двоє". Саме це змінює логіку шантажу. Україна не має ядерної зброї, але вона вже має інструменти, здатні суттєво підвищити ціну ескалації для Росії. Це не робить баланс симетричним. Ядерна держава залишається ядерною державою. Але баланс уже не є таким одностороннім, як у лютому 2022 року. Неядерне стримування У західній військово-аналітичній дискусії це називають неядерним стримуванням. Ідеться про здатність держави без ядерної зброї створювати для сильнішого противника такі ризики, які змінюють його політичні розрахунки. Нідерландський центр HCSS у дослідженні про стримування малих держав прямо пише, що традиційні підходи — партизанська війна, оборона на виснаження чи розрахунок на майбутній опір — не завжди можуть зупинити агресора. Особливо якщо йдеться про авторитарну державу, готову терпіти великі втрати та приховувати їх від власного суспільства. Натомість малим і середнім державам дедалі частіше потрібні засоби, які дозволяють створювати ризики для агресора ще до або під час війни: далекобійні високоточні системи, дрони, здатність бити по важливих тилових об’єктах, по військовій логістиці та інфраструктурі, яка забезпечує агресію. Сенс не в тому, щоб перемогти сильнішого противника одним ударом. Сенс у тому, щоб зробити напад або ескалацію надто дорогою. Війна в Україні показала, що така логіка вже не є лише теорією. Україна не має ядерної зброї, не є членом НАТО, але змогла створити для росії постійний ризик у глибокому тилу. Це змінює саму природу російського ядерного шантажу. Раніше Москва могла говорити: «Ми можемо завдати неприйнятної шкоди, а ви — ні». Тепер ця формула вже не виглядає такою переконливою. Чому росія продовжує погрожувати Якщо ядерний шантаж працює гірше, чому росія продовжує до нього повертатися? Відповідь проста: тому що це останній інструмент, який дозволяє Кремлю зберігати образ наддержави. Росія не змогла швидко перемогти Україну. Не змогла зламати українську державність. Не змогла зупинити західну військову допомогу. Не змогла повністю захистити власну територію від українських ударів. У цих умовах ядерна риторика залишається способом показати силу там, де реальна військова сила не дала очікуваного результату. Для внутрішньої аудиторії це працює як заспокійлива формула: «у нас ще є головний козир». Для Заходу — як спроба знову посіяти страх перед ескалацією. Для України — як психологічний тиск. Але що частіше росія погрожує і не діє, то менше переконливими стають самі погрози. Що змінила війна Війна в Україні, можливо, стала першим великим конфліктом XXI століття, який змусив переглянути звичні уявлення про стратегічне стримування. Ядерна зброя нікуди не зникла. Вона залишається найнебезпечнішим видом озброєнь і фактором, який не можна ігнорувати. Але сама її наявність уже не гарантує, що неядерна держава відмовиться від опору або що її союзники назавжди залишатимуться паралізованими страхом. Український досвід показав інше: сучасні дрони, далекобійні засоби ураження, розвідка, цифрова координація та здатність бити по важливих об’єктах у тилу противника поступово змінюють правила гри. Для росії це означає неприємну річ. Ядерний шантаж більше не виглядає безкоштовним. За ним може йти не капітуляція України, а різке зростання ціни війни для самої росії. Саме тому питання вже не лише в тому, чи здатна Москва погрожувати ядерною зброєю. Вона здатна. Питання в іншому: чи готова росія витримати наслідки, якщо одного дня спробує перетворити цю погрозу на реальність. Олексій Дмитренко